Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 10

і їх на підмогу, щоб пособляли перетягати якісь важкі ящики, чи там бочки, чи що. А опріч того, висипав на берег цвіт туапсинської інтелігенції: декілька російських чиновників з пошти, телеграфа, таможні та скарбу, декотрі багатші грецькі купці, що покидали свої крамниці на синів та прикажчиків, та десятків з двоє інтелігентів із Москви та Петербурга: це або наїжджі туристи, що перебувають тільки літо в тихому Туапсе, замість шумливих кримських курортів чи таких самих гучних, як Крим, кавказьких Мінеральних Вод, а на зиму знов їдуть до столиць своїх, або се туземні-таки піонери, що їм правительство безплатно нарізує на безлюдному Кавказі шматки землі, аби вони їх обробили та залюднили. Тепер усі вони повиходили на берег, бо серед тихесенького життя сумирного, самітного Туапсе приїзд пароплава, що три рази на тиждень прйвозить пошту, себто вісті з покинутої Росії, та й спиняється в Туапсе не більше як на годину, — той приїзд є подія великої ваги, і всім цікаво подивитися, як Туапсе на годину відживає та починає кишіти, немов дрібна комашня.

А з пароплава, що наближався, пасажири, повиходивши на чердак, любувалися на гарненьке містечко, що над ним на шпилі ефектно панувала церква з особливо ефектним хрестом, складеним із дзеркального скла. Здавалося, нікому й на думку не могло прийти, що оце богом благословенне затишне райське містечко було колись хижим гніздом, сто-лицею черкеських піратів і що в цій глибокій, затишній туапсинській затоці стояла була ціла флотилія розбійницьких черкеських кораблів та човнів-фелюк, яка рискала по Чорному морю, хапала в полон християнські кораблі і приводила їх сюди, в Туапсе; з полонників, котрі багатші, ті переховувалися тут аж до викупу, а котрі бідніші — тих робили рабами або валашили і, зробивши євнухами, продавали в Туреччину задля гаремів. Одна з найкращих фабрик євнухів була колись якраз отут, у цім-о затишному Туапсе. Та ніхто з пасажирів не пригадував собі або й не знав цього... ніхто, опріч трьох, що мали тут висісти на берег.

То були — перш за все двоє молодих людей, один з них трохи старший, другий молодший і невродливий, а третя — підстаркувата дама-генеральша, мати молодшого; між нею й сином видко було схожість в обличчях, тільки що вона була непогана на вроду, а син поруч неї здавався лихою копією. Вони втрьох стояли коло поручат осібною групкою та й дивилися і на Туапсе, і на доохресні зелені гори, де колись було аж засіяно черкеськими аулами, а тепер тії гори поросли густим лісом із ліанами, що через них, — про се наші подорожні були вже читали, — не можна й продертися без сокири.

— Хто його знає, Володимире Ростиславичу! — казав старший до генеральшиного сина. — От, хоч і знаєш, що тут було люте розбійницьке гніздо і що ті черкеси-шапсуги були бичем для цілого Кавказу і що Росія добре зробила, вигнавши їх звідси в Туреччину, але, як згадаєш, що от жили вони тут у своїй батьківщині скількись тисяч літ, а тепер раптом пропали, то на душу якась меланхолія находить... Адже ще Птолемей, і Страбон, і інші грецькі історики згадують про тутешніх черкесів, або «керкетів». Аж от прийшли росіяни [....], прийшли з далекої Московщини, вигнали стародавніх тубільців тисячолітньої батьківщини з рідного гнізда...

— Не зовсім ваша правда, професоре, — в задумі озвавсь молодший, — бо хоч і на мене находить меланхолія, тільки ж не через такі сентименталії, як, приміром, «батьківщина», бо я тих сентименталій не розумію... Знаєте, я вже вам не раз казав, що я — наче лермонтовські хмаринки в небі, що «нет у них родини, нет им изгнания»... Ні, коли черкесів мені шкода, то з інакшої причини: жили собі вони, як орли, виробили були свою аристократичну культуру... піратську, рабоволодільчу культуру, се так, але ж і античні греки хіба були не пірати, не рабоволодільці? [...]

Професор розсміявся.

— Га!.. І отаке каже ліберальний юрист, охоронець загальнолюдських прав! — жартівливо поглузував він. — Ну, на вашу точку я не стану! Ви не подумали, що мусили почувати тії люди, над ким панували оті «орли»... Бо чи захотіли б були ви сами попастися в пазурі до тих орлів-черкесів та щоб вас зробили невільником або щоб на цій-от піратській фабриці зробили євнухом?

— Євнухом? — зажартував молодий юрист, одхиляючись од розмови про черкесів і переходячи на свою особу. — А чому б ні? Бути євнухом мені б, може, не завадило...

Професор хотів був щось докинути проти нього в тім самім дусі, але не встиг.

— Панове! Панове!.. — перебила їх генеральша. — Ви, здається, забулися, що вас слухає дама...

— Вибачайте, ваше превосходительство! — жартівливо-дитинячим тоном сказав професор і поцілував її в ручку. Вона, як добра мати сина, поцілувала його в голову.

— А я теж задумалася була про черкесів, та з практичнішого погляду, ніж ви. От, їх вигнано, а не розпитано в них про секрет: яким способом вони хоронили себе проти малярії, що лютує в цих місцях? Жили тут тисячі літ, були міцні, сильні люди, ніколи не слабували; а наші всі скаржаться на малярію та й пропадають, наче мухи... Ох! Хоч би той участок, який нам нарізано, не був малярійний!..

«Участками» звуться наділи, які правительство нарізує піонерам. «Малярія» та «участки» — це такі дві теми, що жодна кавказька інтелігентна розмова не перебудеться без них.

Тут під’їхала турецька фелюка та й звезла на берег генеральшу з сином та професора. Професор звавсь Андрій Іванович Лаговський. Він був ще дуже молодий і займав в університеті кафедру чистої математики не більше як два роки. Генеральша з сином були на прізвище Шмідти. Чоловік її, генерал Шмідт, був давно зросійщенні! німець, а вона — московка. Вона виїхала з сином до Туапсе раніш од чоловіка й усієї сім’ї, бо треба було попереду нашукати в Туапсе квартиру на літо, поки ще забудується їх «участок».

Туапсинська колонія цікаво придивлялася до трьох нових жителів, що прибули до них. Найменше уваги притягав Лаговський, бо його простенький, аж бідний і зовсім не елегантний одяг нікому б не міг сказати, що це має бути університетський професор.

— Може, вам треба квартири? — спитався в них Грицько Андропуло, а в нього коло коміра в піджаку встромлена була вже не червона, а свіжа біла рожа. — Отам на горі, в моїх родаків, єсть саме три покоїки, що оддаються в найми. Хазяї звуться Андропули... Кращої квартири не знайдете тут.

— Ах, ні! Не треба! Бо хто його знає, що' то за квартира! Нам би краще в гостиницю, — сказала генеральша.

— Пані думають, що тут паризькі гостиниці! — закепкував Андропуло. — Нічого! Побачите, що то за туапсинська гостиниця!

— Але ж тут візників хіба зараз коло берега немає?! — бідкалася генеральша. — Хто ж позвозить наші чемодани та кофри? Чому візники не виїжджають назустріч пасажирам?

— Візників у Туапсе взагалі немає, ваше превосходительство, — сказав пароплавний агент. — Познось їхні чемодани до Недзведського, — сказав він одному дужому туркові. Той узяв два важкі кофри на плечі, наче легесеньке пір’ячко, і заніс до гостиниці.

Туапсинську «гостиницю» держав один в’юнкий поляк, або, як казали там, «полячок». Поляків, загалом кажучи, єсть багацько на Кавказі. Тільки ж тая неохайна «гостиниця» швидше нагадувала поганенький убогий жидівський «заїзд» на Україні або азіатський «хан», ніж гостиницю в Польщі або ніж якийсь європейський готель. Всіх станцій було чотири, але дві вже зайняті; зоставалося ще дві. Генеральшу примостили в одній, а в другій — молодого Шмідта та професора. Зіставшись удвох, Шмідт зоглядів своє ліжко.

— Що це за простирядно! — обуривсь він. — Брудне, заляпане чорзна-якими нічними слідами!.. І хто тут спав?! Он, у мене з тих плям ціла географічна карта на простирядні виходить... всі частини кулі земної... Глядіть, Андрію Ивановичу: це ж зовсім контур Африки!..

— О!! То в мене принаймні контур Італії видко! — по-ди-тячому розсміявся професор, розглядаючи простирядно, постелене на його ліжкові. — Ну, так перемінімо тутешні простирядна на свої: в чемоданах єсть у нас.

— Ні, краще б геть із цієї клоаки! Самісіньких блощиць скільки тут повинно бути!.. — сердився молодий правник далі. — Та ще не пізно, ходімо краще з мамою до школи: то там виясниться діло, де нам жити!.. Краще розпитати про тую школу ще сьогодні-таки.