Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 37

— За три дні у вас знову буде світогляд веселіший... за три дні вас і наука знов тішитиме і буде вона вашим покликанням... і ніякого taedium vitae тоді не буде... А сьогодні — діло інакше: сьогодні вам неминуча нудьга... Самі ж мені казали колись: «Omne animal post coitum triste est...» Але ж, знаємо, тая tristitia не вічна: за три дні переминеться...

— Може бути, високоповажний професоре! Може бути! — з насмішливим, пересадно шанобливим поклоном одмовив Володимир. Він люто ненавидів професора під ту хвилину.

Вони вже дійшли були додому. Володимир пішов до своєї хати і, ставши коло вікна, зачав дивитися на море, де вже сонце підходило до обрію, та й заходився ніби байдужно свистати, навмисне для того, щоб оте, начебто безжурне, свистіння чулося і в сусідніх покоях. А професор увійшов до покою його молодших братів. Обидва сиділи вдома, нікуди не ходили.

— Ото добре, нема чого казати! — взяли вони докоряти Лаговському. — Ми на вас були ждали, на прохідку не пішли, а ви непомітно втекли кудись...

На серце Лаговського ті прихильні докори впали наче зцілющий бальзам. Всеньке невдоволення й гірке почуття, якого він набрався був од слів Володимирових, вмить розлетілося, і він, радіючи по-дитячому, згукнув:

— То ходімо знов гуляти!.. Ще не пізно, та далі й місяць буде... чудовий вечір настане...

Володимир, стоячи коло свого вікна і глядячи в морську далечінь, усе чув. Та його ніхто не закликав йти разом з ними, і він зоставсь удома. Він чув, як усі тройко вийшли з хати, чув їх веселії гомінкії голоси, чув, що вони мають йти до моря на мол, потім побачив їх трьох унизу під своїм вікном, серед дерев, на широкій стежці, що вела до моря. Вони йшли, побравшися попід руки; професор ішов посередині, Аполлон і Костянтин — по боках. От вони спинилися коло якогось шпилькового дерева, ніби сосни, і зачали його розглядати. «Кріптомерія», — класифікує професор, і Володимир це виразно чує. «Кріптомерія», — стверджує ту класифікацію й Аполлон. «Та це ж ніби проста сосна!! — дивується Костянтин. — А отже, один із моїх знайомих поетів, — регочеться він, — звідкись почув був цеє ботанічне слово, тільки не знав, що воно таке за поросль «кріптомерія», та й нарік збірку своїх декадентських віршів «Кріптомерії». А знаєте чому?» — «Ні, а чому?» — «Бо він десь пам’ятав по гімназії, що по-грецьки слово кршт6<; значить «скритий, схований, потайний», а цєро<; — «частина», та й міркував, що криптомерії — це мають бути якісь символістичні, містичні, дуже поетичні та «оргіастичні» квітки»... Володимир чує загальний регіт усіх трьох. «Ви, поете, чи не хочете часом, щоб я вам наламав цього містично-оргіастичного гілля на пам’ятку про мене?» — шуткотливо питає Аполлон і нариває йому скількись віточок з кріптомерії. «В такім разі візьміть на незабудь про мене оці скількись троянд, — весело додає Костянтин, зриваючи їх з куща. — Ого, та в мене в кишені є

нитка! — знов додає він. — Ходім на мол, я вам сплету цілий вінець із рож та кріптомерій». — «А поки що, дозвольте уквітчати ваш капелюх кипарисом», — каже Аполлон і, одла-мавши кипарисову гілочку, мальовничо встромляє її професорові поза стрічку його капелюха.

Далі Володимир бачить, як його брати з професором завертають стежкою ліворуч. Вони зникають з очей; ще скількись секунд він чує самісінькі їх голоси; потім і того не чути... «Чи навмисне вони мене покинули самого, чи попросту забулися про мене? — подумав Володимир. — Ех!.. Та хіба мені не байдуже до всіх вас?.. Хіба не краще мені жити самотою, мов орел, і звисока глядіти на дрібне птаство?..»

— А може бути, що я в своїй самоті не орел, який буяє понад дрібним птаством, а смердючий тхір, од якого всі сахаються за його сморід? — саркастично прошепотів він до себе та й одійшов від вікна.

«Може й тхір, цього не знаю, — думав він далі,— але одно знаю — що я, з усією моєю нездарністю, сто разів розумніший за вас, заслинених поетів... та талановитих дурнів!..».

Засвітивши лампу, Володимир ліг на постіль, щоб читати. Голова йому була не свіжа, через те він узяв не якусь серйозну книжку, а роман. Часом він рівняв долю героя до своєї — і на губах йому крививсь іронічний осміх. Часом він залишав читання — і тоді в голову лізли всякі невеселі думи.

За дві години повернулися його брати з професором. Крізь зачинені двері Володимир чув, як професор сказав, що сховає вінок на вічну незабудь про сьогоднішній чудовий і поетичний, а для нього ще й щасливий вечір. Що на це одрекли Костянтин з Аполлоном, того Володимир за їх веселим реготом не зміг розчути.

«І чого він сентименти тії розводить! — злісно думав собі Володимир. — От уже правда так правда — німецький афоризм: «Was heiss die Sentimentalitat? Die Sentimentalitat ist — Nachts bei dem Mondscheine den Namen seiner Geliebten auf dem Schnee einzupissen³²» Я не здивуюся, коли професор дійде ще й до такого вияву сентиментальності... Ач, регочуть як!.. Раденькі, що дурненькі!.. А заразом, диви, щасливі!.. Поневажаю я всіх вас, поневажаю!.. Я й сам нікчемність, але настільки власної аналізи та критики маю, щоб зрозуміти, що я нікчемність... а в вас і на те розуму не стає!..

И жизнь, как посмотришь С холодным вниманьем вокруг,

Такая пустая и глупая шутка!» —

згадав він собі вірш Лєрмонтова і гордо взяв читати знов книжку, силуючись нічого не чути, про що там Лаговський перегукується із своєї кімнатки з його братами.

XIX

Знов якось трапилося так, що туапсинський голова запрохав до себе на вечір усю сім’ю Шмідтів. Професор, щоб не зоставатися на той час самому, переніс свою лекцію з «трапезундською вдовичкою» замість дня на вечір.

От молоді Шмідти пішли. Професор писав, доки не посутеніло. Тоді він крізь порожню Аполлонову й Костянти-нову кімнату, де все віяло непривітною самотою, вийшов із хати і взявся за клямку тих дверей, що вели до господи Андропулів. Підвів клямку і торгнув двері. Двері не розчинялися. В вікнах у Андропулів було чорно, і все мовчало.

Постоявши трохи, професор пильніше вдивився в темні, понурі вікна, і йому здалося, що через одно з них ніби миготить слабенький промінець, — мабуть, падає на підлогу низом, з-попід дверей якоїсь освітленої сусідньої кімнати або, може, із ще дальшої, та й, очевидячки, висвічує на підлозі крізь спідню щілину зачинених дверей... Хтось мав бути вдома. Професор голосно застукотів об сінешні двері великою мідяною каблучкою, що висіла на дверях замість дзвоника, — і в відповідь на теє грюкання залунали чиїсь ступіні.

— Кім дір? Хто там? — почувся з середини голос Зоїн. Лаговський назвав себе. Загримотів засув, сінешні двері одчинилися, і він у пітьмі поздоровкався з Зоєю, стиснувши її за руку.

— Нікого вдома немає, — сказала вона, знов зачиняючи двері на засув. — Всі на довгий час пішли в гості, навіть Амалія... а мені страшно... Яка я рада, що ви прийшли! Попереду я сиділа була в вітальні, як звичайно, ждучи вас там... — коли ж у тій просторій залі мені стало здаватися, що аж у вухах щось гуде з боясті... То я перенесла світло в он той невеличкий далекий покоїк... та й заперлася... А там якось за-тишніш і спокійніш... Ходімо туди!

Вона темними горницями провела професора до того далекого покоїку та й, увійшовши туди разом з ним, знов зачинила двері. На столі стояла лампа та лежала розгорнена книжка, з якої вони вчилися.

— Чого ви боялися? — спитав Лаговський, сідаючи за стіл на кріслі і по-вчительському беручи в руки книжку; а Зоя тим часом засіла до того самого столу з другого боку, на широкій кавказькій канапі-тахті. — Невже тут у Туапсе є розбійники, чи що? — казав він, рівночасно дивлячись у книжці, чи це буде те саме місце, на якому вони були зупинилися вчора.

— Сама не знаю, чого мені так страшно... Тільки ж я так нетерпляче ждала вас, доки ви прийдете!.. Хотіла була заспівати пісню, щоб розважити себе та прогнати боясть... Співаю...

Харг|4 тохсі'у’тб атоца цои То (іоаХо|л>ро5ато...

Але пісня розтинається по порожніх покоях непривітно й понуро — я зараз і замовкла...