Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 41

— На столі стояла перекуска, — жартівливо оповідав Володимир, — були тут сардини, замариновані миноги, була всяка садовина та виноград . Ото один із тих гостей мені каже: «А чом не скоштуєте фа-руки?» — Які фа-руки? — дивуюся я. — «Ну, то миноги! — осміхається радісно він, втішений із свого музикального дотепу. — Або, — каже далі, — коли їсти не хочеться, то взяли б собі на закуску горілки-снігу»... А виходить, що «горілка-сніг» — це на його жаргоні «виноград»... Далі він каже, що й йому сьогодні прислали три пуди горілки-снігу, та такого чудового, що аж пальці можна обсмоктати. — По чому ж за пуд? — кажу я. — «Га! По чому за пуд! — жваво передражнює він. — Ані по чому, а нєт-коньяк». Я мало очі не видивив: — Що таке «нєт-коньяк?!» — питаюся. — «Ну, то даром, коли моє «нєт-коньяк» вам не до вподоби», — гордо одказав мені той туап-синський фацеціоніст.

І Володимир зареготавсь, а Лаговський привітно підвів на нього очі. Тішився він не з отого Володимирового жарту, бо жарт йому був зовсім мало цікавий, а попросту в душі наставала якась одрадість, коли він слухав веселого добрячого голосу Володимирового і бачив, що він заходжується, щоб його розвеселити.

— Потім вони повиходили, — смішливо казав знов Володимир, — а я питаюся в голови: «Що то за людці, оті перед-потопові іхтіозаври? Принаймні, чи порядні люди, чи непорядні?» А голова мені: «Як на Туапсе, то вони дуже порядні»... Для туапсинської публіки, бачите, єсть своя окрема мірка, свій особливий критерій порядності...

Професор осміхнувся легким блідим осміхом, отак наче всміхається побитий морозом і вкритий інеєм пізній осінній квіт, як часом упаде на нього ранішній промінь сонячного сходу. В очах йому засвітилася смутлива вдячність до Володимира. Він поклав собі на груди Володимирову руку і зачав її ніжно гладити; йому хотілося за Володимирову добрість аж обцілувати ту руку.

— Гарна в вас душа, Володимире! — гаряче прошепотів він. — Чутка в вас душа... ви тонко розумієте, що можна розважити другу душу, не копаючись у ній...

— Ага, я забув ще вам розказати про того шляхового інженера, що так само був тоді в голови! Він тут живе в Туапсе, бо наглядає, як шлях будують... — перебив Володимир, ніби не чуючи професорових слів, хоч добре їх чув і вони його самолюбству припали до вподоби; опроче, він і не зро-зумів-таки, про яке можливе «копання в душі» згадав був професор. — Той інженер — це тип напіврозбишацький, як і взагалі тутешні піонери, — оповідав Володимир далі. — Питаюся я в нього, чи був він на Новому Афоні, бо всі подорожні кажуть, що в тім новітнім монастирі дуже гарно, й кажуть, що Новий Афон — перлина прибережної Кавказ-жчини, світич елегантної й естетичної культури серед окружної безлюдної пустки. «Був, — говорить він, — але був давно та й, мабуть, уже нешвидко навідаюся туди вдруге... бо з тамошніми ченцями скоїлися в мене деякі дрібні непорозуміння». — Які? — питаю я. — «Ат, маленькі дрібниці! — каже він. — А все ж нелюбі... Приїхав я до монастиря з пароплава; була ніч. Зустрічає нас на пристані гладкий чернець. Простих прочан він погнав до спільної хати, повної бруду та смороду, щоб вони всі покотом там спали. — Ну, а мені де примоститися? — питаюся я. — В цій норі я вам не спатиму! — «Ну, то спитайте про це отця-економа, коли тут спати вам нелюбо!» — одгризнувся на мене той чернець. Добре, пішов я, одшукав серед ночі отця-економа — каже: «Ідіть до отця-гостиничого, він вам дасть осібний покоїк». Пішов я шукати отця-гостиничого — аж то той самий гладкий чернець, що перестрів нас з пароплава на пристані. Кажу йому: «Отець-економ звелів, щоб ви дали мені осібний покоїк на ніч». — «То йдіть до отця-економа, нехай точно визначить, котрий саме покоїк». Тоді я подивився-поди-вився на отця-гостиничого та й кажу: «Слухайте ви, чортова мордо, святий отче!.. Я вам зараз цілий монастир розвалю, коли не дасте мені кімнатки на ніч!» Отець-гостиничий чогось дуже вразився, тільки ж зараз-таки повів мене до якоїсь порожньої світлички та й мовчки розчинив її передо мною... Другого дня я добре зоглядів увесь монастир, налюбувався на його чудовий тропічний сад, повний пальм, помаранч, маслин та всякої розкішної екзотичної порослі;

але з того часу вже більше туди не їздив: так, наче трошки ніяково»...

Переказуючи це інженерове оповідання, Володимир весело й щиро реготавсь. Слабий професор знов осміхавсь, але не стільки з грубенького гумору тієї пригоди, скільки знов-таки з відрадісного почуття, що коло нього сидить прихильна йому людина. Раз у раз він серед оповідання простягався з подушки по Володимирову руку, все ніжніше та й ніжніше голубив і стискав її, а як Володимир на момент спинявся в своїм оповіданні, щоб передихнути, професор йому шепотів: «Чи є хто на світі кращий душею од вас, дорогий мій Володимире?» Чуючи безперестанно отаку гарячу мову, Володимир зовсім забувся, що розважувати слабого він заходився був попереду тільки на злість братам; тепер йому й справді шкода ставало тієї недужої людини, що не має на своїх устах нічого, окрім слів подяки, прихильності та гарячого зачудування перед його, Володимировою, добрістю.

Отаким-от чином забігав і далі Володимир до професора скількісь разів і на другий день та й, вмисне вдаючи, ніби він і не завважає, що той недвижно лежить, торочив весело перед ним усякі сміховинні дурниці. Його сміх іноді долітав до тієї сусідньої кімнати, де жили Костянтин з Аполлоном. «І чого той Володимир радіє та регочеться? — воркотів іноді Аполлон. — Недужому треба дати спокій, а він перед ним тарахкотить своїм язиком і спочити не дасть!.. Ото вже правда, що жодної тактичності в нього ніколи не було та й не буде!» — «Хіба не знаєш Володимира?» — зневажливо одказував Костянтин... Через нехіть до брата їм обом під ту хвилину, здавалося, що вони справді тільки тому не ходять до Лаговського, щоб він міг безтурботно спочити, а не тому, що коло хворого їм самим таки сидіти нудно.

Але професор не тільки не втомлювався з Володимирового балакання, а навпаки — завсіди аж завмирав і, здавалося, мало не плакав, скоро бачив, що той підводиться, щоб вийти од нього. По Володимировім одході Лаговський на самоті знов почував, що на нього находить прострація; і тіло — наче молотком потовчено, і в голові — наче болючий туман та нудний брак усяких путніх гадок, і в нервах — тягучий, заниваний біль.

XXII

Ось надійшов уже третій день, відколи Лаговський звалився в постіль. Перебувши знов довгу нудну ніч, серед якої часом дрімав, часом тривожно прокидався, Лаговський нетерпляче ждав ранішньої візити Володимира. А той не йшов, чомусь забарився, хоч було вже не рано. Нетерплячка Лаговського росла, він нервувався й нудьгував, аж серце гірко занивало з тієї хоробливої нудьги. Тільки ж заразом він, на свою втіху, міг у собі постерегти, що сьогодні нерву-ється він начебто не таким болючим нервуванням, як учора й позавчора: потроху видужує. Коли це як стій розчинилися двері, і, на радість йому, прилинув Володимир із надзвичайно сміхотливим обличчям. В руках у нього була невелика жовта книжка, формату французьких романів, і якась пописана картка паперу.

— Ви мені вибачайте, що я так спізнився! — весело гукнув він Лаговському, різво стискаючи йому руку. — Ви тут самотою, мабуть, аж занудились?.. А я ходив був до наших, у школу, щоб напитися кави, а потім заманулося мені піти на церковний горбок, посидіти на нашій славнозвісній лавці... Несподівано бачу, сидить там на лавці отой, що я казав, туапсинський іхтіозавр, і держить цю книжку... Ми забалакали... аж виходить, що він знає французьку мову: ця книжка — Монроєві оповідання... Він мені дав її з собою, щоб почитати «на сон грядущий», як казав він; завіряє, що оповідання надзвичайно гумористичні. Я її злегка вже зараз переглянув — та й аж здивувався, що таку «скоромну» книжку цензура пустила в Росію!.. Оповідання, щоправда, всі дуже смішні, але судіть про тон їх, ну, хоч би з гуморески про алжирських стрільців... гуморески, ще дуже невинної супроти всіх інших. Стрільці пішли були в гори на полювання, заблудилися, страшенно зморилися, горло їм пересохло, а ніде — ані течійки, ані жодної води... Та от, бачать, череда кіз пасеться. Кинулися всі вони до тієї череди, підлягли кожен під козу, заходилися смоктати козяче молоко просто з дійок. Усі насмокталися, заспокоїли спрагу — тільки одному нема щастя: смокче, смокче він свою козу, а молоко не йде! А здивований чередник вирячує на нього очі... Коли це приглянувсь він... і ох-ох!! Mais c’etait un bouc, parbleu¹!..