Байгород - Яновський Юрій Іванович. Страница 13

Ліза хвилювала Кіхану. Мовчки сидів, зіпершися спиною об щось. Рішучість поступово міцніла в ньому, виповнила його всього. Тут почала доноситися розмова сусідів по траншеї. Вони мрійно, очевидно, лежали на спинах і ліниво спостерігали зміни серед небесних скарбів. Десь зникла зоря. Ніби впала. Це нагадало осінь. Окремі слова долітали й до Кіхани. Коли там хтось вимовив «Ліза», – це слово прозвучало, як крик струни.

Кіхана вислухав од слова до слова історію високого чоловіка. Його не треба було й питати – Кіхана знав, що в його блакитні очі. Він повертався з якихось країв, змушений був останні верстви пройти пішки до Байгорода, потрапив до повстанців і трохи не побачив того світу. Так. Кіхана не перепитав його, тієї він Лізи чоловік чи іншої. Він був певний, вислухавши мимохіть розмову.

Стало холодно. Зігрівшися під шинеллю, тіло жадібно хотіло відпочинку. Воно солодко нило по всіх кістках. Очі почали злипатися, і чоловікові снилося, що він не спить. Ніде не було жодних звуків. Крізь солодку дрімоту Кіхана чув, як будив хтось недалеко від нього людей іти зміняти секрети. Підвелася висока постать і голосом Лізиного чоловіка вилаяла ніч. Пішли, закрилися тьмою.

Непритомність не тяглася довго. Кіхана відчув під собою землю, і йому в уяві став кулеметник, що надушив курок. Тільки блиски вогню встиг побачити Кіхана, а звук не дійшов. З радістю констатував, що серце б'ється. Значить, йому таки вдалося знайти лощинку? Треба зачекати, хай перебіжать через нього задні. Рука витерла з шиї рідину – червону, як кров. Рачки поліз лощиною. Від цього його рот був повний не то слини, не то чогось іншого. Доводилося часто випльовувати і лізти далі.

До самого вечора ліз Кіхана. Похолодало, і шаруділо сонце, заходячи за гору. Воно було зовсім червоне. Дивний вечір настав. Закриваючи й відкриваючи очі, він не бачив нічого. Зусилля волі допомогло перебороти цю неприємність. Він примусив себе бачити дорогу. Хитаючись, ішов, як корабель на хвилях. Чудно й швидко росла трава по боках! Чорні стеблини здіймалися вище й вище. Від великого почуття груди наче вщерть виповнилися теплим зерном.

Чутно було, як здалека брязкає колесами поїзд. Кіхана ледве встиг одійти, як паротяг промчав, кидаючи з ліхтарів проміння. Сонце низько червоніло над обрієм, не даючи жодного світла і ніяк не маючи змоги зайти. Кіхана встиг ухопитися за східці вагона. Йому груди неймовірно боліли, бо він лежав на залізних ребрах східців. Ноги билися по шпалах, і кожний удар доходив до голови. Руки заклякли. З неймовірними зусиллями пощастило підсунутися вище. Але знову східці боляче врізувалися в груди. Не витримавши, пустив руки й зараз же полетів униз, у чорну прірву під брязкіт поїзда, що віддалявся.

Ішов знову серед чорної ночі. Надумав просту річ – дивитися крізь вії. Це на небагато часу повернуло йому здібність орієнтуватися в місцевості. Вогні Байгорода побачив ліворуч і попростував на вогні. Потім, коли й крізь вії йому ніяк не проходило світло, він інстинктивно не звернув з наміченого напрямку.

Вогненні круги гойдалися в голові. Якісь стріли вилітали й улітали до середини, нічого не зачіпаючи. На порозі зустріла Ліза. Він пожалкував, що не може її бачити. Гірко всміхнувся до себе і згадав про віру з гірчичне зерно. Боячись, підняв вії і на короткий, жахливо швидкий момент побачив.

Склепіння каплиці повстало над головою. Зброя повинна лежати десь поблизу. Він устав, опираючися на списа. Важкі доспіхи гнули до землі. Серце трохи постукало і стало знову. Все почало терпнути, руки й ноги перестали існувати. Наче весь ізробився з повітря. Лати, дзвонячи, полетіли на камінну підлогу. Зі страшною силою щось тріснуло в голові від шаленого удару, і сліпуче світло залляло мозок.

Кіхана був мертвий. Тіло лише витяглося на тім місці, де зупинив його кулеметник.

Після бою його знайшли. Дві відбитих гармати відсалютували мертвому. Сходило сонце. З міста нісся Великодній дзвін, тихий і нерівний. Пронизані кулеметними кулями – груди Кіхани віддали всю свою кров. Він лежав блідий, підігнувши голову, і дивився вздовж по землі. Полонені анархісти похмуро товпилися.

Розгуляйся, широкий степе, і вмочи колоски в пил на дорозі. Білі квіти березки тягнуться за ногою. Привітно махають руками вітряки. Гогой! – як весело йти уперед. Молодість летить наша, перед нею лежать обрії, а позаду рідний Байгород висушує кров дітей, що вчилися ходити.

Гогой! Як весело йти вперед.

1927, Одеса

Заметки

[1]

Можливо, йдеться про найбільш відомі ілюстрації до книги М. де Сервантеса Сааведри, які написав Густав Доре (6.01.1832, Страсбург, Франція – 23.01.1883, Париж). Цей майстер володів ідеальною технікою гравюри на дереві, що виявилася також при оформленні видань «Пекла» Данте (1861) та Біблії (1866). У тексті Яновського його картина постає кодом «кіхотизму» як трагічного світовідчуття, що актуалізується в «переходову добу» (див: Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни / пер. с исп., вступ, ст. и коммент. Е. В. Гараджа. – К.: Символ, 1996. – 416 с; Белая Г. Дон Кихоты 20х годов: «Перевал» и судьба его идей. – М.: Сов. писатель, 1989. – 400 с; Хоменко Г. Танатологічний проект 1920х в аспекті негативної алхімії // Від бароко до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури [Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С Сковороди]. – X.: Майдан, 2008. – Т. VI. – С 156182).

[2]

Тут: броньовик.

[3]

Ця та множина інших точок в оповіданні Яновського («…Сьогодні четвер перед Великоднем»; «Північ під Страсну п 'ятницю тільки що надійшла»; «…несе зараз себе, як Великодню вербу» тощо) виконують традиційну функцію сакрального коду, сенс якого можна зрозуміти за книгою: Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Репринтне видання. – К.: Оберіг, 1991. – Т. 1; Т. 2.

[4]

Ідеться про Тамерлана (Темерленга) (1336, Кеш поблизу Самарканда – 19.11.1405, Отрар поблизу Чимкента), тюркського завойовника, чиї володіння простягалися від Індії і Росії до Середземного моря. Як відзначають історики, з допомогою підступності й інтриг Тимур захопив усю Середню Азію й проголосив себе відроджувачем імперії монголів. Він відзначився нечуваною жорстокістю під час завоювання Персії, Індії, Месопотамії та Грузії. Зруйнував усі пам'ятники Багдада. Мав на меті перетворити у політичний, культурний та науковий центр Самарканд, куди вивіз найбільш талановитих людей з усього світу. Помер під час походу на Китай.

[5]

Ідеться про фламандського живописця Антоніса Ван Дейка (Сера Ентоні) (22.03.1559, Антверпен, Бельгія – 9.12.1641, Лондон). Він, як відомо, був учнем П. П. Рубенса, хоча уже його перші полотна, написані в барочному стилі свого вчителя, мали більш теплий і темний колорит, більш різку світлотінь. У 16 років ВанДейк відкрив власну майстерню. Після повернення з Італії (1621 – 1627) він писав алтарні образи й портрети. Вважався неперевершеним оформлювачем і портретистом при дворі Карла І. Його стиль і техніку наслідували голландські, фламандські, німецькі, англійські портретисти, зпоміж яких найбільш відомі майстри XVIII ст. Т. Гейнсборо та Дж. Рейнолдс.

[6]

Вальниці – підшипники.

[7]

Імовірно, йдеться про Фрідріхплатц у Берліні та пам'ятник Фрідріху Еберту (4.02.1871 – 28.02.1925), відомому німецькому політичному діячеві, що з 1913 року був головою соціалдемократичної партії Німеччини, а в 1919 році став першим президентом Веймарської республіки.

[8]

Тут Яновський вдається до реактуалізації апокрифічної версії горобця як проклятої Господом пташки з тої причини, що вона – «чортове насіння», народжена з екскрементів кіз, власниками яких були «жадібні жиди», а також тому, що горобець, особливо сірий (Passer domesticus) своїм криком: «Жив, жив!» – спровокував удар списом римського вояка у бік Спасителя, коли той був розіп'ятий (див.: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. – К.: Довіра, 1992. – С 358359.