Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи. Страница 6

Вже з перших днів наші батьки почали розмовляти з нами, як люди з людьми. Перші півтора місяця вони трохи непокоїлись, що ми відповідаємо рідко і що роти в нас наче напхані галушками. Коли нам було по два місяці, дикція в нас стала правильною, і вони заспокоїлись. Батько був задоволений, що ми мало розмовляємо, а мати казала, що в нас ще ціле життя попереду і що все може змінитись.

— Мати завжди має рацію, — докинув Марек.

— Заждіть, заждіть, — перебив я. — Батьки непокоїлися, що в два місяці ви мало розмовляєте?

— Вони були малодосвідчені.

— В них було мало практики, — сказав Марек, — а практика підтверджує теорію. Ми були їхніми першими й останніми дітьми. Вони домовилися, що матимуть двох дітей, і коли мама народила нас обох разом, батько сміявся, що вона завжди любить поспішати. Адже це логічно, чи ж не так?

— Як для кого.

— А ви як вважаєте? — одразу зацікавився Марек.

— Я? — Мене збентежило це запитання. — Особисто я ніколи не народжував.

— Так я й гадав, — підтвердив магістр.

— Мені здається, — розсердився Ярек, — що зараз мені дали слово. Я повинен якнайшвидше пояснити таємницю нашого дитинства. В принципі відповідальність за наші дивацтва можна покласти на. батьків. Але слід зважати на те, що вони обоє трохи відірвані від землі.

— Авіація? — спитав я, — Поезія? Теоретична математика?

— Вище й далі.

— Астрономія?

— Правильно. Мама — астрофізик. Тому нічого дивного, що особа, яка спостерігає за зірками, віддаленими на шість мільярдів світлових років, буває неуважною і замість того, щоб народити двох синів по черзі, народжує їх одночасно. Батько, який займається сонячним електромагнітним випромінюванням, трохи ближчий до повсякденності, але теж не дуже. Вони обоє дивувались, що спочатку нас доводилося дуже часто годувати й переповивати. Мати навіть дзвонила з приводу цієї нашої безпомічності своїй асистентці, але обидві одразу переводили розмову з близнят на туманність у галактиці Ф-116. Батько телефонував у довідкове бюро, навіть у міжміське, та не міг до нього додзвонитись. І на цьому все скінчилось. Зате ми створили з двох осіб бригаду взаємного братерського змагання. Справи пішли в нас добре. Коли нам було по три місяці, нас перестали сповивати, в чотири ми вже непогано розумілися між собою і з батьками; коли нам пішов сьомий місяць, ми тиждень повзали (це наче трохи налякало батьків), зате на восьмому місяці ми вже ходили. Правда, спочатку злегка заточувались, але на дев'ятому місяці ходили вже рівно, як гвардійці перед королівським палацом у Лондоні. Батькам це дуже сподобалось.

— А як було з емоційними почуттями? — спитав я.

— В нашій сім'ї рідко розмовляли про почуття. Але якщо я скажу, що ми дуже любили одне одного, то це буде неточно.

— Емоційна енергія взаємна, — промовив Марек.

— Ви розумієте? — спитав Ярек.

Звичайно, я розумів, навіть був зворушений цією щирою, хоч і прихованою ніжністю, яка забриніла в голосах обох хлопців.

— У мене теж, — сказав я, — трохи незвичайна родина з добрими взаємними емоційними почуттями. І тому я чудово розумію вас. І хотів би знати, що ж було далі.

— Для нас усіх настали тяжкі часи, — вів далі Ярек, — коли мама на якомусь конгресі розповіла якійсь жінці, що в неї є два дванадцятимісячпі сини, які вже дуже добре ходять, багато розмовляють і взагалі досить симпатичні, в тієї жінки відібрало мову. Потім вона накинулась на маму, засипала її безліччю безглуздих порад, застережень і пересторог. Категорично й строго звеліла їй купити для нас дитячий манеж, залякуючи бідну маму пожежею, повіддю, отруєнням їжею, коротким замиканням, відкрученим газовим краном і ще десятками інших катастроф. Порадившися з батьком, який нічого не запропонував, бідолашна очманіла мама купила нарешті манеж і поставила його в нашій кімнаті. Манеж був такий гидкий і важкий, що не тільки нам, а й батькові дуже не сподобався. Він одразу спитав, чи в манеж треба поставити всі небезпечні прилади, — наприклад, газову плиту, пральну машину, електричні проводи, водопровідні крани тощо, а нас залишити назовні? Чи слід зробити все навпаки?

Мамі стало незручно. Нарешті ми разом вирішили, що манеж залишиться, але буде завжди відчинений. Одне слово, ми дістали в подарунок зовсім не манежний манеж. Все закінчилося невеликим хвилюванням, але ми зрозуміли, що слід бути більш обережними і не проявляти себе передчасно. Зрештою манеж дуже пригодився нам для гімнастичних вправ, батьки вже не звертали уваги на те, що ми тиняємось по всій квартирі й скаржимось, що пригоріла морква або стали тісними черевики. Це притупило нашу обережність, і в кінці шістнадцятого місяця з нашої вини сталася катастрофа.

— Навіть катастрофа?

— Певною мірою. Вона сталася тому, що мама виїхала на якийсь міжнародний конгрес астрофізиків. У мами був дуже важливий реферат.

— Вона говорила на конгресі, — втрутився Марек, — про «окремі проблеми, пов'язані з виявленням випромінюючих хвиль нейтрального водню в міжзоряному просторі».

— Так, — усміхнувся Ярек. — І мала великий успіх. Але якщо ти й далі втручатимешся, то ми не завершимо нашої розмови до кінця світу.

— Чому? — здивувався Марек. — Відомі вчені не передбачають катастрофи протягом найближчих тридцяти мільярдів років.

Магістр Діонізій захихотів майже ультразвучно, а Ярек насилу зміг стриматись.

— Будь ласка, не звертайте уваги на мого брата й на хихотіння Вернигори. Час минає, а ми тільки знаходимось у дитячому манежі. Тобто ми й досі говоримо про те, що мама поїхала на конгрес, а тато поїхав на з'їзд. Вони вирішили, що ми не можемо лишитися самі, й мама попросила поважну, дбайливу й по суті дуже милу тітку з провінції, щоб вона цей час доглядала нас. Тітка, звичайно, приїхала. І уявіть собі, щойно привітавшись і побачивши нас, вона залементувала: «Ох, ох, які ж це цудовенькі, розумнесенькі й великі хльопциська!» Не дивуйтесь, але від тих «хльопцисьок» у нас всередині щось аж забулькотіло.

— Від сміху?

— Від злості. Адже ми не марнували часу. Розпочали вже досить серйозне навчання. А вона, бач, до нас сюсюкає.

— Ви розпочали навчання? На шістнадцятому місяці життя? Щось мені не віриться.

— А ви вірите в публікатори?

— Я не терплю слова «публікатори»,

— Маєте рацію. Ми також. А ви вірите в масові засоби інформації, так, як радіо й телебачення?

— У це не треба вірити. Вони існують.

— Саме так! Існують! І вони були вдома ще раніше від нас!

— Вибачте! Але що з того?

— Та все ж ясно. В нашій кімнаті був дуже добрий радіоприймач і непоганий кольоровий телевізор. Випробувавши їх, батьки потім майже ніколи ними не користувалися; мабуть, мама тому й поставили їх у нашій кімнаті. Але вони зробили помилку, що ввімкнули ці обидві скриньки в електромережу і часом у якихось особливо важливих випадках слухали радіо й дивилися передачі по телевізору. Пригадую, що вони робили це в нашій присутності. На наших очах. Ви розумієте?

— Починаю розуміти.

— Саме так! Досить було нам один раз побачити, щоб запам'ятати, що, чим і як.

— Отож ви запам'ятали?

— Запам'ятали. Батьків здебільшого годин по вісім не бувало вдома. Їжа для нас стояла приготована в термосах і в холодильнику. Все потрібне для особистої гігієни мати теж старанно готувала для нас. На такі нудні заняття надрозвинені близнюки витрачали менше години. Це мало. А що ж було їм робити решту вільного часу? Смоктати палець на нозі? Чи, може, бавитись якимись дурними брязкальцями? Тьху! Адже мій чудовий братик уже на другий день після того, як отримав цю іграшку, сформулював так званий «закон брязкальця».

— Що-о-о?! — вигукнув я. — Закон?

Магістр аж захлинувся тихеньким сміхом.

А Марек і оком не змигнув.

— Я довів, — сказав він, — що сила звуку звичайного брязкальця залежить від сили, з якою вдаряю ним у тім'я мого брата. І навпаки.

— Ви чуєте? В тім'я! Я запитую, як довго могли ми гатити брязкальцями один одного в тім'я? Ми взялися за радіоприймача, потім за телевізора. Спершу ловили все підряд. Але вже через два тижні почали вибирати окремі передачі й цикли програм. Слухали, дивились. Брязкальця зовсім закинули. Почали ми з культурно-освітніх передач, науково-популярних і наукових. Вас це не дивує? Ви думаєте, що охота до науки зростає з віком. Це дурниця й демагогія. В дуже багатьох школах, ліцеях, технікумах, середніх і вищих навчальних закладах; науку впихають! Саме так! Впихають, утовкмачують, вбивають в отупілий від надміру інформації мозок. Гірше того, вже малюкам у дитсадках починають щось наказувати, до чогось їх примушувати. Легше наказати, ніж пояснити. Чи ж не так? Тому, якщо хто-небудь зможе протягом багатьох років зберегти природне й радісне бажання вчитися, це вже велике діло. Майже геройство! Запевняю вас, що щире, радісне, не зіпсоване страхом бажання вчитися притаманне насамперед у дуже ранньому віці. Для тих нещасних молодих людей, що їм кажуть: «Ті-ті-ті, сю-сю-сю, пітю-пітю». А тільки-но якийсь кмітливий і ображений малюк, побачивши схилену над ним тітку-ідіотку, слухаючи ці «сю-сю-сю» і «ті-ті-ті», починає з усієї сили здригатись, його одразу підозрюють у тому, що він, напевне, наклав повні штанці. Ось пригадайте собі свою молодість.