Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи. Страница 6

— Якби усе-таки… Підтримуйте з нами зв'язок…

Після від'їзду поліції та преси до Міллера одразу завітав директор готелю. Він довго перепрошував гостя за неприємний інцидент, який трапився саме в «Інтерконтиненталі». Проте директор вважав, що виклик кореспондентів був зайвий.

— Я мусив це зробити, бо ваш адміністратор не хотів повідомити поліцію про напад. Мені нічого не лишалось, як звернутися до преси.

— Розумію вас, — директор не переставав гнутися в поклонах. — Адміністратор буде покараний.

— Не треба. Прошу вас не робити цього. Він просто розгубився. Адже не кожного дня трапляються в готелі бандитські напади.

— Це перший, — запевнив директор.

— І, сподіваюсь, останній.

— Ви довго збираєтесь жити в нас?

— Ні. Завтра маю намір виїхати, тож попрошу рахунок.

— Шкода, що ви виїжджаєте, — в голосі директора чулася приховувана радість. — А щодо рахунку, то, зважаючи на завданий вам клопіт, видатки ми беремо на себе.

— Гаразд, — погодився Міллер.

— Ще раз перепрошую. Забудьте цей неприємний інцидент.

— Вважаймо, що нічого не трапилось. Завтра вранці я звільню номер.

Директор пішов, і до Міллера одразу прибігла Марієтта, бо якраз чергувала того дня. Вона дуже добре знала отих двох. Вони не вперше, — зрештою, з відома дирекції готелю, — відвідували прибулих і пропонували їм діаманти. Здебільшого оборудка їм не вдавалася, але траплялося й таке, що наївний гість після візиту цієї пари мандрував до в'язниці. Тому ввесь персонал готелю був радий прочуханці, яку дістали ті негідники від швейцарця.

— Ти добре придумав з газетою, бо інакше вони б тобі відомстили. Тих двох поліція вже звільнила, адже це її люди. Вони, звичайно, засвітилися, і в Кейптауні їм уже нічого робити.

— Завтра вранці я мушу вибиратися звідси. Директор готелю недвозначно натякнув, що моя присутність в «Інтерконтиненталі» небажана і щоб якнайшвидше я вибирався звідси. Навіть не хочуть грошей за моє перебування.

— Я б радо забрала тебе до себе, але то надто великий ризик. Втім, не турбуйся. Недалечко від моєї квартири, на Рондебоші, є приємний затишний готель. Його власниця — одна літня жінка. Я колись працювала в неї. Мабуть, вона не заперечуватиме. Зараз я потелефоную до неї. Там, звичайно, немає такої розкоші, як в «Інтерконтиненталі», зате в номерах чисто і зручно. І справді близенько від мене. На жаль, сьогодні після чергування я не зможу прийти до тебе, бо наш готельний детектив без упину вештається на цьому поверсі. Мабуть, отримав наказ слідкувати за тобою. Сьогодні краще нікуди не виходь, їжу також замов у номер.

Після візиту двох провокаторів настрій у Антона Міллера поліпшився. Мов хто рукою зняв усі турботи й страхи. Життя знову здавалося чудовим. Він іще раз показав себе справжнім мужчиною, за гроші, які мав заплатити за готель, вирішив купити Марієтті якусь золоту дрібничку. На Едерлі-стріт він зайшов до ювелірного магазину, де у вітрині лежали гарні й відносно недорогі речі. Дівчина заслуговувала на подарунок, бо коли б не вона, чи не сидів би він зараз у підвалі поліції.

Увечері до Міллера зателефонував головний редактор «Івнінг стар». Він розповів, що на газету тиснуть, аби вони нічого не писали про цю справу.

— Але ми не здамося, приготуємо таку бомбу, що завтра цілий Кейптаун аж за боки братиметься, сміючись з поліції. Ми, звичайно, нічого не писатимемо про провокацію, але й так усі знатимуть, у чім річ. А як ваші справи?

— Мене просто витурили з готелю. Звичайно, в дуже ввічливій формі і навіть грошей не взяли за проживання. Завтра мушу переїхати в інший готель.

— Добре, що ви про це нам сказали. «Інтерконтиненталь» також отримає своє. Будемо тримати з вами зв'язок. Якби ви мали якісь неприємності, то прошу одразу повідомити нас. Ми зможемо допомогти, бо навіть в уряді є люди, які вважають, що поліція забагато дозволяє собі в нашій країні. Стала державою в державі. Але я маю до вас особисте прохання.

— Яке?

— Хотів би ближче познайомитися з вами. Рідко трапляється, коли хтось отак розправився з нападниками.

— Їх було лише двоє.

— Але ж ви були самі.

— Вони припустилися істотних помилок. Передовсім були занадто близько. Негр летів на мене з виставленою уперед головою, тож поцілити в його щелепу було зовсім легко. А білий стояв на відстані одного кроку. Ну і теж отримав своє. Ще кілька днів пам'ятатиме про мене. Я не приховую, що подібні ситуації траплялися не раз у моєму житті.

— Тим більше я б хотів познайомитися з вами. Може, завтра повечеряємо разом?

— Буду дуже радий. Де і о котрій годині?

Готель на Рондебоші виявився точнісінько таким, як його описала Марієтта: спокійним і затишним. Зате стаття в «Івнінг стар» була досить войовничою. Кореспонденти з жахом описували, як в одному з найелегантніших готелів Кейптауна безкарно вештаються негритянські бандити, які вкупі з «білими покидьками суспільства» нападають на іноземців, а дирекція готелю не може придумати нічого кращого, як відмовити гостеві в номері. Поліція узагалі не цікавиться безпекою людей у місті, вона така завантажена, що на виклик з'являється пізніше за кореспондентів. Стаття була багато ілюстрована як знімками нападників, так і поліцейських. Був також знімок «хороброго швейцарця», який без зброї переміг двох озброєних негідників. Описуючи діаманти, газета навіть не ставила під сумнів, що вони були вкрадені в якійсь копальні, і вимагала від компанії «Де бірс» сплатити Антонові Міллеру певну винагороду за повернуті коштовні камінці.

Шеф газети «Івнінг стар», як виявилось, був низеньким огрядним чоловіком з рожевою лисиною. Він енергійно привітався з Міллером і по-професійному пробував витягти з нього іще якісь подробиці. Однак натрапила коса на камінь. Міллер охоче розповідав, як у молоді літа займався боксом, плавав, бігав на довгі дистанції, що дозволило йому дотепер зберегти фізичну форму. Швейцарець розводився також про свої торговельні плани з південноафриканськими фірмами і водночас про труднощі, з якими він зустрівся в Кейптауні, де ринком заволоділи американці та японці, котрі пропонують товари дешевші, але гірші, аніж європейські.

Про товари, заборонені для ввозу всілякими економічними санкціями, мови не було. Міллер хотів виглядати в очах редактора солідним бізнесменом, який зовсім випадково був замішаний у тому інциденті.

— Я переконаний, — сміявся редактор, — що вони не викличуть вас як свідка. А компанія «Де бірс», роблячи добру міну при поганій грі, надішле вам лист з подякою і додасть чек на тисячу рендів.

— А я подарую ці гроші вашій редакції, аби ви могли роздати їх найбіднішим людям, — запевнив Антон Міллер.

— То буде гарний вчинок з вашого боку, який зробить вам солідну рекламу в ділових колах.

— Це б мене дуже влаштувало, бо, скажу відверто, важко мені даються тут контакти.

— Ви вже познайомилися з Ван ден Ройтером?

— Ні. А хто це такий?

— Пітер Ван ден Ройтер — це чи не найбагатший чоловік у цілому Кейптауні й один з найзаможніших людей у всій країні. Надзвичайно спритний і відважний бізнесмен. Він, мов легендарний Мідас [2], до чого доторкнеться, все перетворюється в золото. Кілька років тому починав майже з нуля. Сьогодні ж має власний банк і акції в найголовніших галузях промисловості. Я б зовсім не здивувався, коли б готель «Інтерконтиненталь» теж належав йому.

— Ван ден Ройтер! Це прізвище когось мені нагадує. Часом, це не такий високий блондин із сірими очима й великим носом?

— Блондином його вже не назвеш. Ми могли б конкурувати, хто з нас має більшу лисину. Але ніс, подібний до хобота слона, нікуди не подівся. Ви знали його?

— Колись випадково ми зустрічалися.

— В Кейптауні?

— Ні. За кордоном. Я вперше в Кейптауні й узагалі в Південно-Африканській Республіці. Навіть не пригадую, де ми зустрічалися, в Парижі чи, може, в Лондоні. Бізнесмен, аби заробити на шмат хліба, мусить безперестанку подорожувати. Ми зустрічаємося з дуже багатьма людьми, тому мені важко сказати, де саме я зустрічався з Ван ден Ройтером. То була зовсім випадкова зустріч. Мабуть, десь на неофіційному прийомі, куди ми обидва були запрошені.