Повість без назви - Підмогильний Валер'ян Петрович. Страница 17

- Я все вихваляв вам родинне життя, - сказав він, - але воно має і великі невигоди. Власне, одну, головну: надзвичайно важко терпіти коло себе одну й ту саму людину протягом довгого часу. Вона нам просто обридає. Вона починає нас дратувати! Серйозно! Ніякого кохання не вистачає, щоб задрапувати хиби і обмеженість істоти, з якою ви щохвилини стикаєтесь. Бо кожен по-своєму хибний і обмежений. Шкода, звичайно, але факт. Або взяти дітей - ви щодня силкуєтеся втовкмачити правила моралі, зробити їх «пристойними», «вихованими», і все нібито гаразд, аж раптом вони встругнуть вам такий вчинок, що у вас опадають руки й заразом піднімається волосся. І до всього того ще спробують вас обдурити. Ви ображені в своїх найкращих прагненнях. Діти починають здаватися вам моральними каліками, вашою ганьбою, і ви з жахом думаєте про їхнє майбутнє. Дружина, діти - це стає задушливим для вас, як повітря в кімнаті, яким ви довго дихали без провітрення. З дружиною ви починаєте сваритися за нікчемні дрібниці, на дітей кричати, дружина надимається, діти плачуть, а вам хочеться просто взяти на плечі мольберт й тікати куди-небудь, тільки з цього родинного пекла. Який прекрасний був час вашої самотності, - думаєте тоді ви з гірким каяттям. Правда, трагічно?

- Виходить, зачароване коло? - промовив Городовський, мляво жуючи бісквіт.

- Виходить, нібито. Ні сюди Микита, ні туди Микита, як казали наші предки. Але лазівка є, товаришу Городовський, - сказав він, знову наливаючи собі вина. - Я називаю її курортною кампанією. Ось суть цього методу: щороку на місяць я їду без дружини, дружина без мене. Винахід надзвичайно простий: я двічі на рік маю відпустку від родини. За цей час повітря грунтовно провітрюється і набирається киснем. Уже хочеться ним дихати. Уже воно манить. Єдність розлуки й співжиття. За бадьорість у житті! Геть трагедії!

Він з приємністю випив і почав чистити грушу.

- Ось вам конкретний хід переживань, - казав він далі. - Дружини немає вже два тижні. Гаразд. Перший тиждень я жив тільки радістю того, що її нарешті немає. Зараз, на другому тижні, мені вже приємно відчувати, що вона взагалі десь є. На третьому тижні я почну писати їй любовні листи. Четвертий тиждень я буду повний чекання і солодких мрій про момент, коли вона нарешті буде вже тут, коло мене, разом з моїми милими дівчатками, яких я знову з захопленням почну повчати відрізняти добро і зло. Правда, я хитрун? І, крім того, на тлі цієї меланхолії змайструю якийсь свіжий пейзаж.

- Одначе ваші пейзажі зовсім не позначені меланхолією, - сказав Городовський, і художник вдячно насторожився. - Вони всі перейняті радістю, яку я не можу назвати інакше, як дитячою. Ваша природа не знає ні бур, ні грози, ні ночі. Все в ній квітує. Можна подумати, що природа складається тільки з ранку й весни.

- Значить, мої пейзажі вам зовсім не подобаються? - зажурено спитав художник.

- Вони гарні в своєму жанрі, - провадив Городовський. - Хоч як матеріал я люблю більше олію, що здається мені єдиним повноцінним матеріалом. Я ж кажу зараз не про їхню майстерність, яку я охоче визнаю. Але все значення мистецтва починається після його майстерності.

Він говорив сухо, як суддя, розуміючи, що саме цей тон для його хазяїна найприкріший. Але художник раптово піднісся духом.

- Добре! - скрикнув він. - Ви вибачте, що мої пейзажі майстерні? Це для мене. найголовніше. Дякую, ви мене підтримала. Добре! А про значення моїх пейзажів давайте сперечатися, бо про значення творів мистецтва можна тільки сперечатися. Я вас розумію: ви хочете сказати, що мої малюнки просто нікому не потрібне заняття. Чому? Бо вони по-дитячому, як ви сказали, тобто по-справжньому радісні. Оце так причина! Ні, стривайте, я скажу першу. Оскар Уайльд писав, що життя творить мистецтво, а мистецтво життя. Це видима правда. Але в цій думці є своє зерно правди: мистецтво доповнює життя. Інакше нащо воно здалося б? Питання - чим доповнювати? Темрявою чи сонцем? Мені здається, в людському житті цілком досить горя і бур, щоб їх ще треба було доповнювати в мистецтві. Тому я малюю тільки світле і ясне. Я люблю людей і бажаю їм радості. Ви проти цього? Що, ви людоненависник? За ваше здоров'я!

- Від вашої теорії про доповнення життя мистецтвом один лише крок до відриву життя від мистецтва, - сказав Городовський. - А у вашій практиці це вже сталося. Ясні поля, світлі ліси - все це дуже добре, але що це має спільного з вашим життям і особою, повною страшної боротьби? Де у ваших картинах, я не кажу вже відбиток, з хоч би відгомін тих колізій, що розв'язуються зараз? Смішно малювати зараз картини, які могли б бути з таким самим успіхом намальовані п'ятдесят чи сто років тому, а також і згодом сто років? Смішно, адже вони випадають з доби і втрачають свою основну цінність. Ви скажете, що важко відбити людську добу в природі, яка живе в основному незалежно від людей. Але навіщо ж тоді малювати тільки природу, якою цікавляться тепер, крім природознавців, тільки мисливці?

- От я й хочу нагадати про неї, - відповів художник. - Вона заслонена зараз заводами й класовою боротьбою, але існувала, повірте, до п'ятирічки і, надіюся, існуватиме після неї. Її ніхто не хоче знати, а я кожним своїм ескізом стверджую її. Я зберігаю її. Так, вона радісна, бо вона вічна. Любити її - велике щастя. Ніякі вибухи й домни не заслонять її. Чи вам хочеться пудлінгування і блюмінгування в мистецтві? Казанів і дизель-моторів? Боїв з трупами, розстрілів і буро-зелених, понурих робітників, що топчуть ногами палаци? Але ж цього вже намальовано досхочу!

- Ні, я хотів би не цього, - похмуро сказав Городовський.

- Так чого ж іще? Адже ви так легко закидаєте, що природа не відбиває доби. А люди її відбивають? Що, у відважного червоноармійця не вираз римського воїна? Гарненьку, веселу дівчинку можете назвати «Комсомолкою» і «Гімназисткою». Сучасний буржуа виглядає середньовічним [нрзб.]. Правда, інший костюм. Так давайте так і скажемо, що доби відрізняються костюмами! Адже добу найбільше характеризує антураж. В нього люди встромлюють обличчя, як актори в лубкових виставах. А чим природа гірша за антураж? Вона принаймні жива. Ваші аргументи повертаються проти вас, товаришу Городовський! І я не маю ні найменшого сумніву, що через п'ять-сім років я зроблю свою виставку, і всі здивуються, всі будуть вдячні мені за пейзажі. Вони відкриють їм новий світ. І я ще одержу орден, не думайте! Не тільки теперішні покоління, навіть майбутні будуть мені вдячні, бо вони побачать, що наше суспільство мало в моїй особі очі, щоб, незважаючи на всі завади, споглядати також і природу. Я підтримую честь, всебічність вашої доби, а ви кажете - недоцільно!

- Наше покоління, а.також наступні будуть вдячні тільки тим митцям і публіцистам, які зуміють правдиво відбити в своїх творах наше життя, - сказав Городовський. - Показати людей і ідеї нашого часу в їхніх сутичках і перетворенні - ось справжня мета для того, хто хоче залишити щось цінне для нащадків: їм не потрібні будуть ваші радісні пейзажі, їм буде потрібна лише правда: жива, реальна епоха. Все інше буде здано в музей, тільки ці твори житимуть. Їх любитимуть і вивчатимуть. Вони служитимуть людству. Звичайно, немає нічого легшого - обрати собі такий байдужий об'єкт, як природа. Спокійна робота! Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущину життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власною кров'ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску.

- Кров! - скрикнув художник. - Ви страшенно трагічний.

Городовський сам зрозумів, що його останні слова звучали зайвою урочистістю.

- Я хотів тільки сказати, що стосунки людей фіксувати багато важче, ніж природу, - спокійно додав він. - І багато відповідальніше…

Художник розкрив рот, щоб відповісти, але Городовський підвівся, глянувши на годинника.

- Вибачте, я мушу йти. Я сам лише скромний газетний робітник, але ви знаєте, коли б у мене був хист маляра чи художника, о, я використав би його зовсім інакше, ніж ви, зовсім інакше. Тому ви не повинні бути до мене в претензії, що ваші картини не задовольнили мене як сучасника і громадянина.