Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович. Страница 17

- Але це тільки ваші мрії!

- Мрії? Зовсім не мрії. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його.

- Ні, - сказала дівчина.

- Уперта, як молода коза! - сказав Дмитро. - Молода й гарна… Ти тільки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозиціями, а ти мені зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сідай, Марто.

- Я звичайно не можу вигнати вас з хати, - мовила дівчина, сідаючи.

- От і добре, що не можеш… Та й нащо вигонити? Краще їдьмо разом до Дніпропетровського.

- Навіщо?

- Це зрозуміло: поберемось.

- Дуже несподівана пропозиція.

Дмитро закурив і якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дівчину. Вона засміялась. Тоді хлопець підвівся й пустотливо обійняв її.

- Марто, ти хороша!

- Без рук прошу, - стереотипно відповіла вона.

- Гаразд, геть жарти! Поговорімо практично, - сказав Дмитро, сідаючи поруч. - Неправда, що моя пропозиція несподівана: я не раз про це говорив тобі, говорив цілком серйозно. Ти сама подумай - чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як віл, я був голодний, зморений і все-таки приходив. Чому? Ясно - ти мені подобаєшся…

- Дуже приємно.

- Тим краще, Марто! Я й справді ні разу не помічав, щоб ти була до мене ворожа… І ти ввійшла в мій план.

- В п'ятирічку?

- А що тут поганого? Ми повинні розраховувати, щоб життя наше було міцне, щоб воно рухалось уперед. В такій справі, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб - це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад, - для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то, поженяться, як тепер це, а через місяць розходяться - хіба це діло, Марто? Що це - спорт чи розвага? Від шлюбу мусять бути діти…

- І багато? - глузливо спитала Марта.

- Я думаю, не менше як п'ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батьків, а одне - це чистий прибуток класу та нації. Діти - це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього покоління, а про покоління те й не дбаємо. Тут у нас поганенькі, треба сказати, справи. Я помітив, що наші українці ще дуже непевно почувають себе в місті - бояться дітей мати. Особливо такі, як я, що в скруті довелося жити. Думає - важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарізу потрібна українська дітва, піонери, маленькі будівники соціалізму! І виховати їх так, щоб працювати вміли, щоб любили працю, були товариські, дужі. Щоб набудували нам тисячі заводів і самі були, як сталеві. Я вірю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращі. Якби мені довів хтось, що цього не буде, я, може, злодієм зробився б. Так і батько мій казав: якщо ти ні в що не віриш, тоді людей ріж. Тільки я не з тих, що в краще майбутнє вірять, а самі тільки язиками молотять. Або гопки з радощів скачуть, що вірять. Вірити - це значить працювати. Ти подумай - клас відроджується, нація відроджується - стільки відроджень, що в голові закрутиться. Треба спокою. Діло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто, - додав він раптом. - У тебе міцні груди, ти гарно збудована, діти твої будуть сильні, і ти легко їх родитимеш…

- Ви не на виставці молочних корів, - зауважила Марта.

Цей практик починав її справді тішити. «Що на нього ображатись? Хай балакає», - думала вона. Крім того, настрій у неї був напрочуд прозорий - вона ніби спочивала всім своїм єством, спочивала невідомо після чого, але безмірним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: «Мені нічого не потрібно», хоч нічого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рішуче діяти, розумно говорити, але дозволяєш собі нічого цього не робити й задовольнятись самим потенціальним станом своїх спроможностей.

- Знову ці слова! - скрикнув Дмитро. - Ох, Марто, ти теж, здається, зіпсута. Може, інакше треба було сказати? Віршами про красу? Але я кажу так, як умію. Я - простий, ти знаєш мене. І щирий - ніколи не брешу. Що ж, подивись і ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Ні. Дурний? Теж ні. Правда, я не красун і не геній. Тільки ж красуни завжди бувають легковажні, а генії зараз невчасні. Я думаю, що генії зараз непотрібні. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свідомість була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичної практичної роботи, для якої потрібні розумні й чесні робітники. А геній, може, й зіпсував би нам справу. І я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який ніколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев'яносто відсотків того, що треба для справжнього шлюбу.

- Але решта десять відсотків?

- Вони на місці! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся мені… Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобі приємно це чути, зобов'язуюсь говорити тобі це ціле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед, нам удвох і чорт не брат! Скільки ми зробимо!… Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто.

- Ні, я проти вас абсолютно нічого не маю, - відповіла Марта.

- Гаразд! «За» тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто?

- Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь.

- А я думав, що ти справжня українська жінка! - розчаровано промовив Дмитро. - Це ж ганьба - утримуватись! Хто втримується? Кволі, легкодухі, хто на яку ступити не знає… Може, ти якогось додатка до моєї пропозиції маєш чи поправку?

- Маю величезного додатка й величезну виправку.

- То кажи, обговоримо!

- Мій додаток дуже простий, - почала Марта, але в цю хвилю постукано. - Зайдіть, - крикнула вона.

- О, вже починається збіговисько! - хмуро пробурчав Дмитро, підводячись. - Дозволь спровадити? Це я раз-два.

- Без скандалу, - промовила вона свій другий стереотип.

- Ну, кажи тоді, який додаток? Одним словом?

- Добривечір, Льово, - сказала дівчина.

Льова привітався з порога.

- Ну що, як там погода? - насмішкувато спитав його Дмитро. - Холодно? Погрітись прийшли? Марто, - сказав він дівчині, нервуючи, - післязавтра я мушу їхати. Лишатись далі не можу, та й нема за чим… Завтра я заходжу. О котрій годині?

- По обіді я завжди дома.

- Гаразд, по обіді.

Дмитро пішов, Льова тим часом скинув кожушанку.

- Марто, це він на мене… розгнівався? - стурбовано спитав він.

- На вас, Льово! Йому вже вдруге перешкоджають переконати мене, щоб я заміж за нього віддалася.

- Я невчасно прийшов, - прошепотів Льова.

- А вам хотілося б, щоб він мене переконав?

Льова мовчав. Тоді дівчина засміялась.

- Вам так сильно хочеться, щоб я закохалася в когось або заміж віддалася? А признавайтесь!

- Тоді б… Марто, тоді б ви були втрачені для мене… - сказав він через силу. - А то надії… я не можу звільнитись від надій.

- Їдьте звідси, - порадила дівчина.

- Не можу…

- Але й я не можу, погодьтесь, закохати себе або заміж себе віддати задля вашого спокою! Ви страшенний егоїст! За це будете мені сьогодні читати. Ми вже давно не читали.

За тим дала йому книжку, а сама вмостилась на ліжку.

- Я готова, - сказала вона.

Льова почав читати. Виразно, але одноманітно, він виводив рядок по рядку, спинявся на всіх крапках та комах, але в голосі не виявляв жодних інтонацій. Таке читання було чудовим тлом на думки, і Марта невдовзі з цього скористувалась. «Які чудні трапляются випадки», - подумала вона про сьогоднішній візит професора. Пригадала всю розмову з ним, і мала приємність з того, що ця розмова відбулась. Тепер уявляла біохіміка надзвичайно виразно, якось зблизька, так ніби він не зовсім пішов або хоч залишив по собі щось цілком матеріальне, що вона могла відчувати як реальність. І це почування відсутнього, як присутнього, тішило її, мов захватна гра, мов та радісна омана, що одне тільки бажання викликає - бути в омані якнайдовше!