Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович. Страница 6

Сергій. Авжеж, пах-х! — і все. А що, імператорам можна, а нам, простим людям, ні, виходить, чи як?

Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж це!..

Сергій. Мучилась вона недовго.

Лідія А н д р і ї в н а. О Господи!

Сергій. Та годі вам, Лідіє Андріївно, що ви справді!

Лідія Андріївна(спираючись на стіл, з трудом устає). Жахлива, кошмарна людина!

С є р г і й. От уже не гадав...

Лідія А н д р і ї в н а. О Господи!

Сергій. ...що ви це візьмете...

Лідія А н д р і ї в н а. Я... я вас зневажаю!

Сергій. ...так близько до серця.

Лідія Андріївн а. Ви просто відразливі!

Сергій. Ви що, серйозно?

Лідія Андріївна. Який... який же ви...

С е р г і й. Я ж пожартував.

Лідія Андріївна(прямує до Тетянчиної кімнати). Господи! Господи!

С е р г і й. Ви що, жартів не розумієте?

Лідія Андріївна (йде, заточуючись, тримається обіруч за голову). Ой! Ой! Ой! (Виходить.)

Сергій сидить, ані зворухнеться. Безжурність одразу полишила його.

Т а н я (вибігає зі своєї кімнати). Мамі погано!

Сергій (отямився). Що?

Т а н я. Та швидше ж! Мамі погано!

Сергій схоплюється на ноги і мчить до вхідних дверей.

Куди ж ви? Мамі!

Сергій одмахнувся і вибіг з дому. Якусь мить Таня стоїть, не знаючи, що чинити; погляд її гарячково нишпорить довкола. Ось вона звела голову— ще мить, і дівчина кинеться нагору, до Бориса із Світланою, та в цей час до холу вбігає Сергій. В руці у нього невеличкий лікарський саквояжик. Не глянувши на Тетяну, промчав повз неї. Двері за ним зачинилися. Вийде він за хвилину.

Сергій. Можеш зайти. Тільки не души її в обіймах. Хоча б хвилин із двадцять.

І коли дівчина пішла до матері, він сів на стілець коло столу — саквояжик між ніг — і заспокоївся, як у попередній сцені, коли так само сидів сам. А тоді враз, мов сам до себе, став неголосно читати вірші.

Ту зорю, що гойдалась на темній воді

Під обвіттям рокити в замовклім саду, —

Вогник той, що всю ніч на ставку золотів, —

Я ніколи тепер в небесах не знайду'.

Виходить з кімнати Таня і, мовби під гіпнозом вічних рядків, дуже повільно й нечутно наближається до Сергія, не зводячи з нього очей.

В рідний край, до розквітлих в саду розгалузь,

В той будинок, де пісню я першу складав,

Де із юністю разом до щастя злітав,

Я ніколи, ніколи тепер не вернусь.

Таня підійшла до столу й спинилась. Сергій підвів на неї погляд.

Таня. Що з вами? Ви...

С е р г і й. Зі мною? Нічого. Анічогі-сінь-ко! А що зі мною може бутги?

Але дивляться вони одне на одного довго-довго…

¹ Вірш Івана Буніна, переклад Миколи Удовиченка.

                                                     ЧАСТИНА ДРУГА

Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці. Зрозуміло, цілий день на ньому він не просидів. А можливо, оце тільки щойно влаштувався в такій позі — старанно тарабанить пальцями обох рук по столу, неначе акомпанує чомусь невизначено-бравурному.

Сергій (натхненно). Там-та-ра-рам-та та-ра-рам, там-та-ра-там-там- та-ра-рам...

З Тетяниної кімнати повільно виходить Лідія Андріївна, йде до столу. (Помітив її, на мить спинився, а тоді ще натхненніше.) Там- та-ра-рам-та та-ра-ра, там-та-ра-рам-та та-ра-ра...

Лідія Андріївна. Серьожо...

Сергій (одразу ж забрав руки зі столу). Ну, як ви?

Лідія Андріївна. Куди краще.

С е р г і й. Я ж казав.

Лідія Андріївна. Навіть зовсім добре. Дякую. Якби не ви...

Сергій. Та що там я. І так нічого страшного, але, звісно, укольчик не зашкодив. Будемо жити. Ще й як!

Лідія Андріївна (кволо посміхнулась). Якби ж то!

Сергій. Серце у вас в нормі, повірте фахівцеві, а це так, дурниця, прикра випадковість... Та і я ж подаруночок. Що мені з собою робити? Такий паскудний, жахливий характер. Ну, вибачте, вибачте мені. І не хочу ж, а... Я справді прошу вибачити мені. Ні, при свідках! (Кричить.) Ташошо! (До Лідії Андріївни.) Нехай усі знають, нехай усі бачать — голову попелом! І цих... (Погляд угору.) Хоча ні, обійдемось.

З кімнати вийшла Т а н я, спинилася в дверях.

Танюшо, от... Ми з твоєю мамою миримося. (До Лідії Андріївни.) Ні, я справді дуже шкодую, що так поводився. Ви мені вірите, га? Ні, ну, скажіть...

Лідія Андріївна (глузує). Скажіть іще: «Я більше не буду».

С е р г і й. Я більше не бу... От бачите — тепер уже ви, так? (У захваті.) Мама ж у тебе, Танюшо, га? Ви жартуєте. Жартуєте, правда? Значить, мені пробачено. Пробачено, так? Я бачу це по ваших очах, по ваших добрих очах. Спасибі. (Цілує їй руку. Часто.) Спасибі. Спасибі. (Зона його поцілунків поступово розширюється, наближаючись до ліктя.) Спасибі.

Лідія Андріївна. Ну, це вже... (Забрала руку.)

Сергій (радіє, мов дитина). Вибачено! Вибачено! Ура! Слухайте! А чи не влаштувати нам звану вечерю? Га? На знак повного примирення. На відзнаку початку якісно нового етапу в наших стосунках. (Скандує з акцентом.) Дружба! Дружба! Ми запросимо гостей, близьких, приємних і милих нашому серцю людей. Лідіє Андріївно! (Знову кидається в куток і тягне звідти свою сумку.) Дайте-но цьому лад, по-хазяйськи.

Лідія Андріївна. Але ж у нас іще...

С е р г і й. Не станемо ж ми шкодувати. Заради такої події. Правда, Танюшо?

Таня стенає плечима.

Все, і не думай про навчання. Досить. Після напруженого пня мозок мас. розслабитись. Сідай.

Таня запитально дивиться на матір, але ніякої вказівки не отримує.

Зараз ми цих... (Дивиться нагору.) Ау-у! Ви не зголодніли? Як щодо приємного товариства? (Не діставши відповіді.) Ніяк. їх можна зрозуміти. В них справи більш важливі. А в нас... (До Лідії Андріївни, котра так і стоїть із сумкою в руках.) Лідіє Андріївно, давайте я вам допоможу.

Лідія Андріївна. Спасибі, я сама. Я звикла.

С е р г і й. Отож, а от у Франції, наприклад, вміють усе-таки відгородити жінку од побуту.

Лідія А н д р і ї в н а. А ви були у Франції?

Таня глянула на Сергія з цікавістю.

С е р г і й. А що ж тут дивного? 1 не тільки. Я вже мовчу про країни соціалістичної співдружності. В нас багато хто їздить. Час міжнародних контактів, інтеграція, інтерполяція, обмін досвідом і тому подібне.

Лідія Андріївна (занепокоїлась). А за рахунок держави?

Сергій. Ні, Лідіє Андріївно, на жаль, частіше доводиться їздити за свій власний.

Лідія Андріївна (занепокоїлась іще більше). Та це ж, напевно, дорого?

Таня жестом: «Навіщо воно тобі?»

Лідія Андріївна так само: «Та помовч!»

Сергій. Так, дорогувато, звісно, але чого не зробиш, аби зазнайомитись ближче, відхилити завісу... Інший світ, інший спосіб життя, їхні звичаї... Заглянути в душу народу, доторкнутися... Останню копійчину витрусиш. А культурні цінності! Ель Прадо, галерея Уффіці, музей Гугенхайма...

Лідія Андріївна. Музей Гуген?..

Сергій. Хайма. Ні-ні, нічого спільного. Хоча, звісно, хто в наш час може бути абсолютно певен? Це назва. В Нью-Йорку містечко таке в гирлі ріки Гудзон. Тут недалеко — так, через океанчик.

Лідія А н д р і ї в н а. Ви що ж, зовсім мене...

Сергій (гаряче). Що ви, Лідіє Андріївно! Ну от, знову щось... Прошу вас! Лідіє Андріївно! Давайте умовимося так: якщо я... якщо вам знову видасться, що я якось не так... словом, якщо вам у моїй поведінці чи в словах щось не сподобається, ви подумайте: «Він дурень». Так і подумайте: «Він дурень». І все. А що з дурня взяти? Йому закон не писаний. Я маю на увазі в переносному, звичайно, значенні. Нікому я не дозволив би, а вам дозволяю. Тому що ви мені дуже симпатичні. Ви. І Таня. (Довірчо кладе руку Тані на плече. Так і тримає.) І мені дуже хочеться... я вірю, що все у вас буде гаразд.