Суд - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 3

Минулого року Ганна ще якось улолола бурякову полосу, а цього її клітка лишилася невиконаною, зеленіла прибитою морозом гичкою. Ганна й сама переживала, кілька разів приходила з лопатою і корзиною, одначе копне кілька разів, а розправитися вже не може. Останній раз і дійти до села не могла, спасибі, довіз Верещаків Колька, котрий возив до тракторів пальне.

...Біль у грудях утих, тільки ноги помліли, і в голові стояв туман, крізь який долинало басовите гудіння. Може, то від гомону, який перекочувався по залу, а може, гуділо в голові, хоч здебільшого вона чула не гудіння, а сюркотіння, особливо в лівому вусі, схоже на сюрчання цвіркуна.

Крізь те гудіння почула: «Встати, суд іде». Над силу підвелася, вхопилася рукою за спинку переднього ослона. Суддя, булькаючи словами, прочитав присуд: «...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи те, що всі попередні роки працювала в колгоспі справно, враховуючи також те, що лишилася вдовою, що її чоловік і два сина загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі».

До Ганни ті слова пробилися крізь те ж гудіння, вона зрозуміла тільки те, що її не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужче соромилася, як соромляться пранців і злодійства, але й не виправдовують, що мука її не спинилася отуто, а потяглася кудись далі, в прийдешнє життя. До неї підбігли дівчата, Ліда і Катерина, сказали, щоб не переживала, що якось воно буде, вся ланка, увесь куток клопотатимуться за неї, а як не виклопочуть непрацездатність, допоможуть порати норму, пощебетали та й побігли, бо ж хотіли ще поштовхатися у крамницях, прикупити якоїсь крамнини.

Важко пересуваючи ноги, Ганна вийшла на вулицю. Дерев'яний будинок на два поверхи, в якому містилися суд і прокуратура, розташовані па вулиці навпроти базару, проте базар — далі, за рядом крамниць, ларків, закупочних пунктів і всіляких контор і вхід до нього з сусідньої вулиці. Ганна ступила кілька кроків і зупинилася, розглянулася, її мучила спрага. Протягом усього часу, доки відбувався суд, їй страшенно хотілося пити, вона кілька разів поглядала на графин з водою на столі в суддів і одводила погляд. Ясна річ, хіба могла вона попросити води в такому місці, перед такою товпою людей: в роті шерхло, сохло і в грудях жахтіло полум'я. Вона побачила вивіску «Пиво — води», й хоч знову ж таки їй було соромно, помацала у внутрішній кишені чорного плисового піджака і намацала три карбованці і трохи дрібних, попрямувала туди. Постояла мить біля зелених, багато разів фарбованих однією й тією фарбою, облуплених дверей, ще повагалася, штовхнула їх і зайшла досередини. Там було накурено й людно, і вона зраділа тому, в людському тлумі її не буде помітно, й ще зраділа, бо в кінці черги до скляного буфету стояло двоє жінок, вона ступила в той бік і опинилася... перед столиком, за яким сиділи Устим Рукавиця та Йосип Шило. На столику лежали їхні кашкети, Рукавиці — зелений, військового крою, Шилів — чорний, великий, сукняний, стояли пляшка з горілкою і тарілки з закускою. Рукавиця та Шило тримали в руках наповнені до половини склянки й сміялися. Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна, їй стемніло в очах, вона кволо, неначе підбита птаха, вимахнула руками й опустилася на підлогу.

Стара клуня похилилася, кілька присішків підломилося, й Грицько її продав — власне, віддав задаром — сусідам на паливо. Город засіяв приїжджий бухгалтер,— колгосп виділив йому колишній город Розсох, — він хотів купити й хату, але Грицько продавати хату не збирався. Хоч яким горем, якими кривдами проросло це місце, а все ж було воно батьківщиною, дідизною, і він хотів, щоб діти знали про неї й прихилилися до неї своїми юними душами. До цієї хати, цих осокорів і верб, цієї невеликої, але бистрої річечки Білої Багачки, розкішних луків, до цієї Чубатої чаєчки, яка од рання до вечора літає над їхньою копанкою і кигиче, кигиче. Якось йому подумалося, що, може, то материна душа літає над копанкою, йому не стало страшно, а тільки сумно. Голові колгоспу сказав: «Осокори і верби нехай ростуть. Я знаю, вони вжо не мої, але нехай ростуть. Без них і наше село не село».— «А хату? Що думаєш робити з нею? — запитав Рукавиця.— Хочеш оформити під дачу? Не положено».— «Чим вона вам заважає», — сказав Грицько. «Нічим,— одказав голова. — А так — не положено».

Невідомо, з якої помсти, а якого безголів'я, а тільки осокори і верби порізано вже тієї осені. Нікому вони не були потрібні — верби здебільшого дуплисті, осокори теж,— та й упоратися з ними не могли, так вони й лежали, повалені велети, серед буйних трав, і тільки школярі іноді заникували до них, щоб погойдатися на розкішному гіллі. Та молодий, з ще не вистудженою душею кореспондент районної газети, який випадково наштовхнувся на це смертовбивство, надрукував запальну замітку в районній газеті, докоряв, соромив, але докоряв і соромив без імен, без прізвищ, і про замітку швидко забули. З одного осокора Грицько самотужки, сокирою витесав матері хреста на могилу. А ще через рік розорали глибинними плугами луг, випрямили, загнали в руду торф'яну канаву Білу Багачку й посіяли на тому лузі... бур'ян. Ніщо інше рости там не могло. Верби та осокори осушувальна команда пиляла та тягала тракторами на луки, де з них зробили велетенське, до хмар, кострище, їх не стало, і попіл їхній, і дим без сліду розвіялися по світу. Тільки хата лишилася з забитими навхрест дошками дверима та вікнами, а за хатою жовтий щит з розмитим дощами написом: «Сделаем Белую Багачку краем изобилия». Хата й нині стоїть там, тільки зветшала вельми, бо нікому вона не потрібна, в селі є ще чимало таких, порожніх хат. Та на широкому, неогородженому кладовищі, де хоронять вже тільки з одного краю, а з другого могили позападали, позаростали чагарником, вишняком, серед кількох інших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шуміла під тією ж хатою, милуючи зір усіх, хто проїжджав чи їхав старим Чемерським шляхом.