Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 16

— Пан Явтух теж має овець, — відповів Дунк. — На полях в нього дині, боби, ячмінь, а ще…

— Ви забираєте воду для рову! — вигукнув Яйк.

«Саме хотів сказати про рів», подумав про себе Дунк.

— Рів необхідний для оборони Холоднокопу, — відрізав маестер. — Чи ви пропонуєте пані Роганні залишитися беззахисною перед нападом у такі непевні часи?

— Ну, — проказав Дунк, — сухий рів — він теж рів. Мосьпані мають міцні мури та сильних хоробрих воїнів для їхнього захисту.

— Пане Дункане, — мовила пані Роганна, — мені було десять років, коли повстав чорний дракон. Я благала батька не піддавати себе небезпеці або ж хоча б лишити вдома мого чоловіка. Хто мав захищати мене, коли обидва рідні чоловіки на війні? А він вивів мене на мури і вказав, у чому сила Холоднокопу. «Завжди бережи цю силу», мовив батько, «і вона збереже тебе. Турбуйся про оборону, і вцілієш за всяких часів.» А найперше з усього він вказав на рів.

Вона попестила щоку кінчиком коси.

— Мій перший чоловік загинув на полі Червонотрав’я. Батько знаходив мені інших, але Морок забирав їх теж. Я більше не покладаюся на чоловіків, хай там які вони сильні та хоробрі. Я покладаюся на камінь, крицю та воду. Я покладаюся на мури та рови, пане, і мій рів ніколи не висохне.

— Ваш батько сказав гарні слова, — відповів Дунк, — але вони не дають вам права забирати Осгреєву воду.

Пані смикнула за косу.

— Виходить, пан Явтух сказав вам, що річка належить йому.

— Від пращурів, уже тисячу років, — відповів Дунк. — Її навіть називають Клітчаста. Справа ясна.

— Називають. — Вона смикнула ще: раз, другий, третій. — А є річка, яку називають Мандер, хоча рід Мандерлі вигнали з її берегів тисячу років тому. На Вирій ще й досі коли-ніколи кажуть Тепличник, хоча останній Теплич загинув на Полум’яному Полі. В Кастерлі-на-Скелі сидять самі Ланістери, а Кастерлів там не знайти жодного. Світ міняється, пане. Клітчаста починається у Підковних Пагорбах, що цілком належать мені, скільки я пам’ятаю. І річка теж уся моя. Маестре Керріку, покажіть.

Маестер зійшов з помосту. Він був не набагато старший за Дунка, та сіра ряса і ланцюг додавали йому років і якоїсь поважної мудрості у поставі. У руках він тримав старого пергамена.

— Ось, подивіться самі, пане.

Маестер розгорнув сувоя та передав його Дункові.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він відчув, як щоки червоніють, неохоче узяв пергамена з рук маестра і зморщив чоло над письмом. Жодного слова він не розібрав, та під візерунчастим підписом побачив знайому воскову печатку: триголового дракона дому Таргарієн. Королівську печатку. Він дивився на якусь королівську грамоту. Дунк поводив головою з боку в бік, аби здавалося, що він читає.

— Тут є одне слово, яке я до пуття не розберу, — пробурмотів він. — Підійди-но, Яйку, в тебе очі гостріші за мої.

Хлопчик миттю кинувся до нього.

— Яке саме, пане? — Дунк тицьнув пальцем. — Оце? Зрозуміло.

Яйк швидко прочитав грамоту, підняв очі на Дунка і ледь помітно кивнув.

«То це її річка. В неї є писана грамота.» Дунк відчув себе так, наче його вдарили у живіт. Власна печатка короля.

— Це ж… тут має бути якась помилка. Сини старого лицаря загинули за короля, чому ж його милість забрали річку?

— Якби король Даерон мав менш ласкаву вдачу, старий втратив би разом з річкою і голову.

Півудара серця Дунк не міг дотямити, про що йдеться.

— Тобто?

— Тобто моя пані кажуть, — відповів маестер Керрік, — що пан Явтух Осгрей — бунтівник і зрадник.

— Пан Явтух став на бік чорного дракона замість червоного, бо сподівався, що король Чорножар поверне йому землі та замки, які Осгреї втратили за королів Таргарієнів, — пояснила пані Роганна. — Головним чином він хотів Холоднокоп. Сини його заплатили за батькову зраду кров’ю свого життя. Коли він привіз додому їхні кістки та віддав єдину дочку людям короля за заручницю, його дружина кинулася з верхівки Стояку. Певно, про це вам пан Явтух розповісти забув?

Вона сумно посміхнулася.

— Саме так я й гадала.

«Чорний дракон. Ти присягнув на мечі зрадникові, бовдунк. Їв зрадницький хліб, спав під зрадницьким дахом.»

— Мосьпані… — вичавив він із себе, — але ж чорний дракон… то було п’ятнадцять років тому. А ми тут, зараз, і в нас посуха. Хай пан Явтух — колишній зрадник, але ж вода йому потрібна.

Червоняста Вдовиця підвелася та розправила спідниці.

— Тоді хай ревно молиться про дощ.

Саме тоді Дунк пригадав останні слова Осгрея у лісі.

— Якщо ви не хочете віддати йому частину води заради нього самого, то хоча б заради сина.

— Сина?

— Його сина Аддама. Він служив вашому батькові джурою та зброєносцем.

Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь.

— Підійдіть-но ближче.

Він не знав, що це має означати, тому підкорився. Поміст додав їй доброго ступня зросту, та все ж Дунк височів над хазяйкою замку, мов башта.

— Станьте на коліна, — мовила вона. Він став.

Мала пані підкріпила свого ляпаса усією силою та вагою. А сили в неї виявилося більше, ніж здавалося з виду. Дункова щока спалахнула полум’ям, у роті з’явився присмак крові з розбитої губи, хоча, звісно, дуже скалічити його вона не змогла. Якусь мить Дунк гадав схопити її за косу, перехилити через коліно та нахльоскати по сідницях, наче розбишацьке дівчисько. «Але ж тоді вона заверещить, прибіжать два десятки лицарів та вб’ють мене.» 

— Ви смієте просити заради Аддама? — Її ніздрі роздулися, як в дракона. — Забирайтеся з Холоднокопу, пане лицарю. Негайно.

— Та я ж не…

— Забирайтеся геть, бо я знайду для вас належного мішка. Ба навіть сама пошию! Перекажіть панові Явтуху, щоб видав мені лицаря Беніса Бурощита назавтра ж. Бо інакше я сама прийду по нього з вогнем та мечем. Ви зрозуміли мене? З вогнем та мечем!

Септон Сефтон узяв Дунка за плече та притьмом випровадив за двері. Яйк не відставав.

— Дуже нерозумно, — шепотів товстий септон, поки вів їх до сходів. — Надзвичайно нерозумно. Згадати ім’я Аддама Осгрея…

— Пан Явтух казав, що вона дуже прихилилася до хлопця.

— Прихилилася? — Септон важко пирхнув. — Та вона його кохала до нестями, а він її. Між ними сталося хіба що кілька поцілунків, але саме по ньому вона лементувала після Червонотрав’я, а не по чоловікові, якого ледве знала. Вона звинувачує пана Явтуха в його смерті, та й немарно. Малому було лише дванадцять років.

Дунк знав, що таке рана на серці. Коли хтось згадував про Ясенбродську луку, він думав про трьох добрих лицарів, що віддали своє життя за його ногу. І йому завжди боліло.

— Перекажіть пані, що я не бажав зробити їй боляче. Попросіть від мене вибачення.

— Я зроблю все, що зможу, — відповів септон Сефтон, — але ви маєте переконати пана Явтуха, аби доправив Беніса, і то якнайшвидше. Інакше всім буде зле. Дуже, дуже зле.

XIII

Аж коли стіни та башти Холоднокопу зникли позаду них на заході, Дунк нарешті обернувся до Яйка і спитав:

— Що там написано, у тій грамоті?

— То привілей на землі та статки, пане. Князеві Виману Тенетнику від короля. За вірну службу під час останнього повстання князеві Виману та його нащадкам віддається повне право на річку Клітчасту від її витоку в Підковних Пагорбах до берегів озера Листопадного. Ще сказано, що князь Виман з нащадками мають право брати на своє бажання у Гаковому Гаю червоного та чорного звіра, а також зайців, і зрізати там двадцять дерев щороку.

Хлопчик відкашлявся та продовжив.

— Утім, привілей є тимчасовим. Грамота каже, що коли панові Явтуху трапиться скінчити життя без спадкоємця чоловічої статі, то Стояк вважатиметься відумерлим і повернеться короні, а права князя Тенетника на цьому скінчаться.

«Тисячу років вони були воєводами північного прикордоння.»

— Тобто старому панові лишили вежу, щоб у ній померти.

— Ще й голову на плечах, — додав Яйк. — Його милість залишили панові голову. Хоча він бунтував проти корони.