Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 2

Тому Дунк не знімав сорочки і пітнів собі далі.

II

На старому дощатому мості на них чекав лицар Беніс Бурощит.

— Повернулися, значить, — гукнув він. — А то линдали десь… Я вже гадав, що втекли разом із грошиками старого.

Беніс сидів на кошлатому муцику і жував кислолист, від якого рот здавався повним крові.

— Аби знайти хоч якесь вино, довелося пхатися аж у Доск, — відповів Дунк. — На Малий Доск наскочили кракени. Забрали все добро й жінок, а тоді спалили половину того, що лишилося.

— По тому Дагонові Грейджою гілляка плаче, — мовив Беніс. — Хто б його на неї підвісив? Чи ви бачили старого Баша Гостродупа?

— Люди казали, нема його більше. Залізняки вбили, бо дочку від них боронив.

— Семеро клятих дідьків. — Беніс повернув голову та сплюнув. — Бачив колись я ту дочку. Не варта, щоб за неї помирати, скажу вам. Дурний Баш лишився мені винен пів-срібняка.

Відтоді, як вони поїхали, бурий лицар на вид аніскільки не змінився. Ба гірше: він не змінив і свого запаху. Одяг на собі він завжди мав один і той самий: бурі штани, мішкувату сорочку з ряднини, чоботи кінської шкіри. Коли він узброювався, то вдягав просторого бурого вапенрока на їржаву кольчугу. Що його пояс, що помережане рубцями обличчя здавалися вичиненими з тієї самої бурої вареної шкіри. Голова скидалася на одну з тих зморшкуватих динь, що вони проминули по дорозі. Навіть зуби в нього були бурі під червоними плямами від кислолисту, що він полюбляв жувати. Серед суцільного бурого забарвлення дивно виділялися тільки очі: світло-зелені, малі, трохи косі, близько посаджені, блискучі від лютої та паскудної вдачі.

— Тільки два барила, — зазначив він. — А пан Лантух хотів чотири.

— Дякуймо, що хоча б два знайшли, — відповів Дунк. — Казали, що у Вертограді теж посуха, ще й така, що виноград просто на лозі всихає на родзинки. Та й залізняки кругом…

— Пане! — перебив його Яйк. — Вода зникла!

Дунк так захопився розмовою з Бенісом, що й не помітив: під покрученими дошками мосту лишився самий пісок та каміння. Дивно. Коли вони їхали, то вода в струмку текла низько, але все ж текла.

Беніс засміявся. Він мав два різновиди сміху: коли квохтав, як курка, а коли їржав гучніше за Яйкового мула. Цього разу сміх був курячий.

— Мабуть, висохла, поки ви швендяли. За посухи таке буває.

Дунк відчув розпач. Купатися тепер не вийде. Він зіскочив з коня на землю. Що ж станеться з врожаєм? Половина колодязів у Обширі пересохла, усі річки стояли низько — навіть Чорноводна і могутній Мандер.

— Вода — то гидота, — мовив Беніс. — Колись попив води, то мене аж знудило. Краще вже вино.

— Та не для вівса. Не для ячменю. Не для моркви, цибулі, капусти. Навіть виноградній лозі потрібна вода. — Дунк струснув головою. — Як це вона пересохла так швидко? Нас не було якихось шість днів.

— Ой леле, Дунку, та скільки там було тієї води. Я собі насцяти можу більшого струмка.

— Не «дункайте» мені, — відповів Дунк, дивуючись сам собі, чого це він. Мабуть, того, що Беніс мав злого язика і полюбляв кпинити з усіх. — Мене звати пан Дункан Високий.

— Хто це тебе так зве? Оте лисе щеня? — Він зиркнув на Яйка і зареготав курячим сміхом. — Зараз ти трохи вищий, ніж був при панові з Грошодубу, та для мене як був Дунком, так і лишився.

Дунк потер шию та потилицю і втупився у каміння внизу.

— Що будемо робити?

— Привеземо вино додому та скажемо панові Лантуху, що його струмок висох. У Стояку є колодязь, пан від спраги не помре.

— Не називайте його Лантухом. Ви спите під його дахом, виказуйте йому трохи поваги.

— Сам виказуй йому повагу за нас двох, Дунку, — відповів Беніс, — а я називатиму старого, як схочу.

Блякло-сірі дошки заскрипіли під Дунком, коли він зайшов на міст, аби роздивитися пісок та каміння унизу. Поміж каменів виблискувало кілька невеличких брудних калюж завбільшки хіба що з його долоню.

— Онде мертва риба, бачите? І там теж. — Сморід нагадав про покійників на перехресті.

— Я бачу, пане, — відповів Яйк.

Дунк зістрибнув у русло струмка, присів навпочіпки й перекинув одного каменя. Сухий та гарячий зверху, він був мокрий і брудний знизу.

— Вода пішла нещодавно.

Підвівшись, він жбурнув каменя убік, на берег, де той збив сухий мисок землі, здійнявши хмару бурої пилюки.

— На березі грунт аж розтріскався, а посередині м’який та болотистий. А риба ще вчора була жива.

— Дунк-бовдунк, ось як тебе старий величав. Пригадую. — Беніс сплюнув ляпку кислолисту на камені. Під сонцем вона заблищала волого та яскраво-червоно. — Ти, бовдунку, думати себе не силуй, в тебе головешка для цього тупувата.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Від пана Арлана ці слова чомусь звучали з любов’ю. Він був доброю людиною, навіть коли сварився. А от Беніс Бурощит вимовляв те саме геть по іншому.

— Пан Арлан два роки як помер, — відповів Дунк, — і я тепер лицар Дункан Високий.

Він відчував шалену спокусу влупити кулаком по бурій лицарській мармизі та розтрощити оті червоні гнилі зуби на дрібнесенькі уламки. Беніс Бурощит, звісно, так легко не дасться, але Дунк був вищий на добрих десять вершків, ще й важчий на півтора пуди. Бовдунк бовдунком, але здоровенний та сильний. Набив гулі на половині одвірків Вестеросу, не рахуючи вже стелі в кожній корчмі від Дорну до Перешийку. Яйків брат Аемон зміряв його у Старограді та знайшов, що до семи ступнів, або сажня, йому не вистачає пів-вершка. Та це було півроку тому. З тих пір він, може, ще виріс. Старий казав якось: чого-чого, а випинатися вгору Дунк навчився добряче.

Він повернувся до Грома і знову заліз у сідло.

— Яйку, повертайся до Стояка з нашим вином. А я поїду гляну, що трапилося з водою.

— Наче річки вперше пересихають, — зазначив Беніс.

— От я й хочу подивитися…

— Як ото дивився під камінь? А ти не перевертай каміння, пане Бовдунк. Хіба знаєш, що з-під нього може вилізти? У Стояку для нас постелені добрі солом’яники. Майже щодня дають яйця на обід. Ще й робити нічого не треба, хіба що слухати, як пан Лантух просторікує про свою колишню велич. Хай так усе і лишається, кажу тобі. Висох струмок, та й грець із ним.

Але чого-чого, а впертості Дункові не бракувало.

— Пан Явтух чекає на своє вино, — мовив він до Яйка. — Розкажеш йому, куди я поїхав.

— Розкажу, пане.

Яйк смикнув Маестра за повід, мул смикнув вухами, але хутко рушив з місця. Він теж прагнув якнайскоріше скинути зі спини ті барила. Дунк його цілком розумів.

Коли в струмку ще була вода, він протікав на північний схід, тому Дунк повернув Грома на південний захід. Не проїхав він і кількох кроків, як Беніс наздогнав його і рушив поруч.

— Треба ж наглянути, щоб тебе не повісили. — Він запхав до рота новий жмут кислолисту. — За отим гайком піщаної верби увесь правий берег — то павуча земля.

— Гаразд, поїду по нашому боці.

Дунк не хотів халепи від господарки на Холоднокопі. У Стояку про неї казали недобре, кликали Червонястою Вдовицею, бо власних чоловіків та, мовляв, поклала у землю немало. Старий Сем Горбик патякав, що вона — відьма, отруйниця, а чи й гірше. Два роки тому вона послала своїх служивих лицарів через струмок, аби схопити Осгреєвого чоловічка за крадіжку овець.

— Коли наш ласкавий пан самі поїхали до Холоднокопу вимагати його назад, то їм сказали шукати неборака на дні рову, — розказував Сем. — Удовиця наказала зашити бідолаху Дейка у лантух каміння, та й потопити. Опісля того пан Явтух найняли пана Беніса на службу, аби той відганяв павуків од нашої землі.

Під палючим сонцем Грім ішов неквапним, рівним кроком. Небо було синє, пронизливе, без жодної хмаринки. Русло річки вихилялося між кам’янистих острівців та поодиноких верб крізь голі брунатні пагорби та поля мертвого або вмираючого збіжжя.

Через годину дороги від мосту вони опинилися на краю невеличкого ліску, що належав Осгреєві та звався Гаковим Гаєм. Здалеку його зелень вабила до себе і викликала в Дунка марення про тінисті галявинки, дзюрчання струмків і таке інше. Але зблизька дерева виявилися хирлявими, покрученими, з понурим обвислим гіллям. Деякі з великих дубів поскидали листя, половина сосен стояла бура, як пан Беніс, і підперезана поясами з висохлої мертвої глиці. «Дедалі гірше», подумав Дунк. «Бодай одна іскра, і все тут спалахне, мов губка.»