Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 10

— Так, красна панно, — відповідала друга лялька, стаючи на коліно. — Найгірший дурень, який тільки буває на світі, але й найкращий лицар теж.

— Дурень і лицар? — перепитувала Жонкіль. — Ніколи про таке не чула.

— Панно моя, — казав Флоріан, — будь-який чоловік перед жінкою — відразу і дурень, і лицар.

Це була гарна вистава — сумна, але й чарівна. У кінці її стався запеклий бій, а ще там був гарно розмальований велетень. Коли усе скінчилося, товстуха пішла у натовп збирати монети, а дівчина тим часом заходилася складати ляльок.

Дунк підібрав Яйка і рушив просто до неї.

— Так, пане? — спитала вона, кидаючи на нього погляд спідлоба і легенько всміхаючись. Вона була на голову коротша за нього, та все ж вища за будь-яку дівчину, що він стрічав за життя.

— Така добра вистава! — похвалив Яйк. — Мені подобається, як вони в вас крутяться на ниточках. Жонкіль, дракон, усі вони. Я бачив лялькарів минулого року, та в них ляльки смикалися. А ви їх ведете гладенько, мов танцюєте.

— Дякую, — чемно посміхнулася дівчина до хлопчика.

Дунк мовив до неї:

— Ваші ляльки гарно вирізьблені. Особливо дракон. Така страхолюдна потвора. Це ви самі зробили?

Вона кивнула.

— Різьбить мій дядько. А я малюю.

— А чи можете й мені дещо намалювати? Я маю гроші заплатити.

Він зняв щита з плеча і повернув малюнком до неї.

— Мені треба замалювати келиха і зробити новий знак.

Дівчина зиркнула на щита, тоді на нього.

— Який саме знак?

Питання заскочило Дунка зненацька. Якщо не крилатий келих старого, то що? В голові раптом спорожніло. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

— Я не… Сам не знаю.

«Вуха почервоніли з сорому», зрозумів Дунк.

— Ви, мабуть, гадаєте, що я зовсім здурів.

Вона посміхнулася.

— Кожен чоловік перед жінкою — і дурень, і лицар.

— Які ви маєте фарби? — запитав він, сподіваючись хоч так щось надумати.

— Який колір скажете, такий і змішаю.

Бурий щит старого завжди здавався Дункові незугарним.

— Щит має бути кольору західного сонця, — раптом мовив він. — Старий полюбляв захід сонця. А знак…

— В’яз, — втрутився Яйк. — Велике в’язове дерево, як те, що біля струмка, з брунатним стовбуром і зеленими гілками.

— Так, — погодився Дунк, — хай буде в’яз, але над ним ще й зірка, що падає. Чи зможете таке намалювати?

Дівчина кивнула.

— Залиште мені щита. Намалюю цього ж вечора, а завтра заберете.

Дунк передав щита.

— Мене звати Дункан Високий.

— А мене Тансела, — засміялася вона. — Як хлопчаки колись казали, «Тансела Зависока».

— Нічого ви не зависока, — ляпнув Дунк. — Як на мене, то кращої й не треба…

Раптом він зрозумів, що сказав, і відчайдушно зачервонівся.

— Кращої не треба? — перепитала Тансела, схиливши голову набік.

— Щоб ляльки водити, — незграбно закінчив він.

XII

Ранок першого дня турніру зайнявся чистим та яскравим. Дунк напередодні купив торбу харчів, тож вони з Яйком мали змогу поснідати гусячими яйцями та підсмаженим хлібом з салом. Але поки їжа пеклася над багаттям, Дунк усвідомив, що їсти не зможе. Живіт йому скрутило у тверду грудку, хоч сьогодні він сам і не мав виходити на поле. Право першого виклику належало лицарям високого роду та гучної слави, князям та їхнім синам, переможцям великих турнірів.

Яйк теревенив на протязі усього сніданку: про того лицаря чи сього, як вони билися раніше і як битимуться сьогодні. «А малий таки не жартував, коли казав, що знає усіх лицарів Семицарства, які чогось варті.» Ловити кожне слово сироти-голодранця було принизливо, та знання Яйка могли врятувати його в бою з кимось із славетних лицарів.

Лука була щільно забита вируючим натовпом. Люди намагалися проштовхатися ліктями, аби краще бачити. Дунк умів штовхатися не гірше від інших, а до того ж мав перевагу зросту. Зрештою йому вдалося пропхатися на горбок за якогось сажня від огорожі. Коли Яйк пожалівся, що нічого не бачить, окрім людських сідниць, Дунк підсадив його на плечі. На тому кінці поля поміст заповнився високородними панами та панями, найбагатшими тутешніми міщанами і двома десятками лицарів, які сьогодні не мали битися. Принца Маекара він не побачив, зате упізнав принца Баелора біля господаря Ясенброду. Сліпуче сяйво відбивалося від золотої застібки його делії та тонкого вінця на скронях, а в іншому він був одягнений значно простіше за інших панів. До речі, завдяки темному волоссю він зовсім не скидався на Таргарієна. Дунк сказав про це Яйкові.

— Кажуть, він пішов у матір, — відповів малий. — Вона була з дорнійського великокняжого роду.

П’ятеро поборників поставили свої шатра на північному кінці поля. Відразу за ними текла річка. Два найменших шатра були жовтогарячі, а щити коло них несли на собі білі сонця та кутники, бо належали синам пана ясенбродського — Андрошеві та Робертові, братам красної діви. Дунк не чув, щоб інші лицарі хвалили їхню вправність зі зброєю. Мабуть, вони злетять з коней першими.

Наступним за жовтогарячими наметами стояло набагато більше від них шатро темно-зеленого кольору. Над ним майорів прапор із золотою трояндою Вирію, і той самий знак виднівся на великому зеленому щиті перед входом.

— Це Лео Тирел, князь Вирію, — повідомив Яйк.

— Без тебе знаю, — роздратувався Дунк. — Ми зі старим служили у Вирії, коли ти ще з яйця не вилупився.

Він сам майже не пам’ятав того року, але пан Арлан, бува, розповідав про Лео Довгого Шпичака, як його часто кликали — неперевершеного, хоча вже й сивочолого, бійця списом.

— Ото, мабуть, сам пан Лео біля шатра. Стрункий, сива борода, зелене з золотом вбрання.

— Саме він, — відповів Яйк. — Колись я бачив його у Король-Березі. Не варто вам його викликати, пане.

— Знаєш що, хлопчисько… от не спитався твоєї ради, кого мені викликати.

Четверте шатро було пошите з червоних та білих клітин. Дунк цих кольорів не знав, тому знову слухав Яйка. Кольори належали лицареві з Долини Арин на ім’я Гамфрей Гардинг.

— Того року він виграв великий бугурт у Дівоставі, а ще кінним боєм скинув з сідла пана Донела з Сутіндолу та князів Арина і Ройса.

Останнє шатро, шите з чорного шовку, облямованого уздовж даху рядком схожих на довгі язики полум’я червоних прапорців, належало принцеві Валару. Біля шатра стояв чорний блискучий щит з триголовим драконом дому Таргарієн, коло якого вартував один з лицарів Королегвардії, сліпучо сяючи білим обладунком на тлі чорного шатра. Побачивши його там, Дунк засумнівався, чи стане комусь із лицарів зухвальства торкнутися щита з драконом. Все-таки Валар був онуком короля і сином Баелора Списолама.

Та його сумніви швидко розвіялися. Щойно заревли роги, заохочуючи суперників, як усі п’ятеро поборників діви були хутко викликані на її захист. Дунк чув захоплене мурмотіння натовпу, коли один за одним на південному кінці поля з’являлися супротивники п’яти поборників. Герольди вигукували ім’я кожного лицаря по черзі. Ті спершу зупинялися перед помостом, схиляли списи перед паном Ясенброду, принцом Баелором та красною дівою, а тоді їхали навкруги до північного кінця поля вибирати суперників. Сивий Лев з Кастерлі-на-Скелі вдарив щита князя Тирела, а його золотоволосий спадкоємець, пан Тибольт Ланістер, викликав старшого сина господаря Ясенброду. Князь Таллі з Водоплину стукнув у клітчастий візерунок на щиті пана Гамфрея Гардинга, пан Абеляр Вишестраж вдарив по щиті принца, а молодшому паничеві ясенбродському дістався у суперники пан Лионель Баратеон, якого прозивали Шторм-Реготун.

Суперники потрусили ристю до південного кінця бойовища, аби чекати на поборників діви: пан Абеляр у срібно-димчастих кольорах, з високою кам’яною, увінчаною вогнем, вартовою вежею на щиті; двоє Ланістерів у кармазині з золотими левами Кастерлі-на-Скелі; Шторм-Реготун у блискучій золотій парчі, з чорним оленем на грудях і на щиті, з купиною сталевих оленячих рогів на шоломі; князь Таллі у смугастому лазурово-червоному корзні, схопленому срібними пстругами на кожному плечі. Лицарі підняли свої п’ятиаршинні списи до неба, і прапорці на них затріпотіли від поривів вітру.