Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 2

— Та наче не втік, — відповів Дунк. — Щось у вас нині відвідини небагаті.

— Півмістечка попхалося на турнір. Мої харцизяки теж утекли б, якби я попустила. Ой леле, що з корчмою буде, як я помру, і вони її успадкують? Хлопець ладен круглий день тинятися поміж вояків, а дівчисько зітхає й хихотить, щойно десь за вікном лицар промайне. І що в тій голові робиться? Я їй вже казала: лицарів з посполитими з одного й того самого ліплено. А хліб та яйця однак не здешевіють, хоч би там скільки вони списів поламали.

Корчмарка зміряла Дунка цікавим поглядом: його меч та щит промовляли про одне, а мотузяний очкур і груба полотняна сорочка — про інше.

— Та ви й самі, напевне, на турнір?

Перш ніж відповісти, він ковтнув пива. Кольору темного горіха, на смак міцне і густе — кращого й бажати годі.

— Еге ж. Та не аби чого, а за перемогою.

— Отакої, — буркнула хазяйка. Але не образливо.

У іншому кутку корчми панич підняв голову з калюжі вина. Він мав хворобливого кольору обличчя під стріхою світло-брунатного волосся; підборіддя поросло світлою щетиною. Він потер очі, глипнув на Дунка і проказав:

— Я бачив тебе уві сні.

А тоді наставив пальця тремтливої руки.

— Не підходь, чуєш? Не наближайся до мене!

Нічого не розуміючи, Дунк вирячився на нього.

— Прошу пана?

Корчмарка нахилилася ближче.

— Не зважайте, пане лицарю. Той панич тільки й робить, що п’є та торочить про свої сни. Піду-но подам вечерю.

І заспішила геть.

— Вечерю?! — Панич гидливо скривився, наче від брудної лайки. Тоді важко зіп’явся на ноги і сперся на стола, щоб не впасти.

— Мене зараз знудить, — оголосив він. Груди йому вкривали засохлі плями червоного вина, мало не злиті у одну. — Я схотів повію, але тут їх катма. Усі втекли на Ясенбродську луку. Побийте мене боги, де б його вина випити.

Хилитаючись, він пошкандибав геть із зали. Дунк почув, як панич видирається сходами, щось мугикаючи.

«Жалюгідне створіння. Але відкіля він може мене знати?», замислився Дунк над кухлем пива.

Ягня видалося йому найсмачнішим з усього, колись куштованого — доки не подали качку, спечену з вишнями та лимоном і зовсім не таку жирну, як їх зазвичай печуть хазяйки. На доданок корчмарка принесла горошку з маслом та вівсяного хліба щойно з печі. «Ось яка вона — лицарська доля», сказав собі Дунк, обсмоктуючи з кістки останні крихти м’яса. «Добра їжа, пива, скільки душа забажає, і жодних тобі лящів.» Він випив другого кухля до страви, третього — задля забави, а тоді й четвертого — бо тепер він сам собі хазяїн. Наостанок він заплатив корчмарці срібняка і на решту отримав жменю мідяків.

Коли Дунк встав з-за столу, вже спустилася глупа ніч. Натоптане черево поліпшило настрій, хоч гаманець і полегшав. Він бадьоро закрокував до стайні, аж раптом попереду заїржав кінь.

— Тихо, братику, — мовив хлопчачий голос. Дунк прискорив крок, хмурніючи.

Хлопчик-стайняр тим часом уже видерся на Грома, вдягнувши обладунок старого лицаря. Кольчуга виявилася довшою за нього самого. Шоломця довелося зсунути на лису потилицю, бо інакше той затулив би йому очі. Малий виглядав конче рішучо і так само безглуздо. Дунк став у проймі дверей до стайні та зареготав.

Хлопець зиркнув на нього, зашарівся і скочив долу.

— Пане, я не хотів…

— Злодюга, — мовив Дунк, намагаючись додати голосові суворості. — Ану скидай обладунка і радій, що Грім не розколотив твою дурну макітру. Це бойовий кінь, а не дитячий муцик.

Хлопець зняв шолома і кинув його на солому.

— Та я вершник незгірш вас, — оголосив він зухвало, й оком не змигнув.

— Стули пельку, нахабо! Добалакаєшся мені. Кольчугу теж знімай. Що це ти таке надумав?

— Як я відповім зі стуленою пелькою? — Хлопець вивернувся з кольчуги та зронив її на підлогу.

— То розтули й відповідай, — дозволив Дунк. — Тепер підніми кольчугу, обтруси з неї мотлох і поклади, де взяв. Шоломця теж. Ти коней погодував, як я тобі наказав? А Бистроніжку почистив?

— Еге ж, — відповів хлопчисько, обтрушуючи солому з кольчуги. — Ви ж їдете до Ясенброду, так? Візьміть мене з собою, пане лицарю.

Саме про це його й застерігала корчмарка.

— А що твоя мати скаже?

— Мати? — Хлопчина похнюпився. — Матінка померли, нічого не скажуть.

Дунк здивувався. Хіба корчмарка йому не мати? А втім, може ж він лише услуговувати при корчмі. Від пива думки в Дунковій голові трохи плуталися.

— То ти сирота? — запитав він збентежено.

— А ви? — зухвало перепитав малий.

— Колись був, — зізнався Дунк. «Поки старий лицар не взяв до себе у службу.»

— Візьміть мене служити! За зброєносця!

— Я не потребую зброєносця, — відрізав Дунк.

— Кожен лицар потребує, — заперечив хлопчик. — А ви напевне без зброєносця пропадете.

Дунк загрозливо підняв руку.

— Зараз дам ляща у вухо, то сам пропадеш. Насип мені торбу вівса. Поїду до Ясенброду. Сам-один.

Хлопчину його погрози, здається, не надто злякали. Якусь мить він стояв, зухвало схрестивши руки на випнутих грудях, та коли Дунк вже збирався дати йому спокій, обернувся і пішов по овес.

Дунк спершу відчув полегшення, а тоді подумав: що як… Та ні, при корчмі малому буде краще. Хай мине його важка доля зброєносця при заплотному лицареві.

Хлопчик між тим аж з лиця змарнів від розпачу. Скочивши на Бистроніжку та узявши повід Грома, Дунк вирішив підбадьорити малого мідним грошем.

— Тримай, хлопче, за роботу. — Він кинув йому мідяка і посміхнувся, та малий стайняр навіть не ворухнувся, аби зловити монету. Гріш упав у грязюку між його голими п’ятами і залишився там лежати.

«Підніме, як я поїду», вирішив Дунк. Тоді розвернув кобилку і рушив геть від корчми, ведучи за собою двох інших коней. Дерева сяяли у місячному світлі, небо розкинулося безхмарне і помережане плетивом зірок. Але виїжджаючи на дорогу, Дунк відчував, як малий мовчки, похмуро вдивляється йому в спину.

III

Коли Дунк натягнув повід на краю широчезної Ясенбродської луки, на ній вже видовжувалися полудневі тіні. На траві розкидано було зо п’ять-шість десятків шатрів та наметів. Малі й великі, квадратні та круглі, ташні, льоняні й шовкові, під довгими прапорами на опорних тичках, весело забарвлені й розмальовані, вони буяли яскравіше за поле диких квітів. Одні були густо-червоні, інші — сонячно-жовті, усіляких відтінків зеленого та блакитного, суцільно-чорні та сірі, бузкові та лілові.

Багатьох лицарів старий стрічав на війні чи герці, а інших Дунк знав по оповідках навколо табірних вогнищ, у шинках та заїздах. Хоча він і не засвоїв чаклунських умінь читання й письма, та гербової науки все ж від старого набрався, бо той наполегливо вкладав її хлопцеві у голову, не даючи спокою навіть у дорозі.

Солов’ї належали князеві Карону з Порубіж’я, що володів високою арфою не гірше, ніж списом. Увінчаний короною олень позначав присутність пана Лионеля Баратеона, прозваного Штормом-Реготуном. Також Дунк помітив мисливця дому Тарлі, лілову блискавку дому Дондаріон, червоне яблуко Фосовеїв. Онде ревів навстоячки лев Ланістерів, золотий на кармазині, а там пливла бірюзовим полем тьмано-зелена морська черепаха Естермонтів. Брунатне шатро під прапором з червоним огирем належало не кому іншому, як панові Ото Бракенові на прізвисько Харциз Бракенський. А отримав він те прізвисько три роки тому, коли убив князя Квентина Чорноліса на турнірі у Король-Березі. Дункові доводилося чути, як пан Ото одним ударом затупленої сокири геть спотворив забороло шолома пана Чорноліса, а заразом і обличчя під ним. Тому зараз прапори Чорнолісів майоріли якнайдалі від пана Ото, на західному краю луки. Марбранд, Малістер, Каргил, Вестерлін, Лебедин, Мулендор, Вишестраж, Флорент, Фрей, Пенроз, Стокварт, Дафі, Парен, Вильд… здавалося, від усіх шляхетних домів заходу та півдня до Ясенброду приїхало по лицареві, а коли й по троє, аби подивитися на красну діву і показати себе перед нею на полі честі.