Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 73

- Годі вже хлептать цей чай! Я вже нахлепталась його по шию, неначе гуска води на ставку, - сказала Ликерія Петрівна.

- Та й я вже налив ним душу вщерть! Годі вже! буде! Цур йому! Я вже ладен попоїсти всмак, - обізвався Масюк.

- Та й у мене чогось після дороги наче порожньо в шлунку, - сказав Радюк.

- Почекайте! Ось я зараз принесу вам свій, таки добре запорожнений мішок: принесу вам ковбасу на вечерю, бо коли б часом не обросла цвіллю за ніч. Нехай вона таки сьогодні дасть дуба отутечки в монастирі, - сказала Ликерія Петрівна, схопившись з стільця й виплигнувши одним скоком в двері.

Вона вернулась з паляницею й ковбасою, завинутою в папір та листя з хрону. Галя та Масючка переполоскали стакани і в одну мить прибрали з стола посуд. Галя вийняла скатертину, розгорнула й застелила стіл. Незабаром на столі десь узялась печена курка й качка, масло, паляниці, микшики. Ликерія Петрівна поклала ковбасу на тарілку. Десь у кошику й тарілка знайшлась. Масючка витягла з кошика пляшку перцівки. Десь узялись ножі й виделки, сільничка й чарки, неначе вони прилетіли з Масюківки слідом за шарабанами і впали на стіл.

- От якби цю ковбасу та присмажить ще на сковороді на салі! - сказав Радюк.

- Еге! Якби я оце дала її отим слимакам присмажить, то вони донесли б до печі тільки хіба половину, а з печі подали на стіл самі вишкварки, та й то не всі. Полетіла б наша ковбаса аж під небеса, а не в наші роти, - говорила панія Висока.

Стіл аж захряс од усяких наїдків. Усі посідали навкруги стола за вечерею, неначе в себе вдома. Масюк випив чарну перцівки, скрививсь, аж вуса в його ніби скривились на круглому здоровому виду, а потім не то гикнув, не то крякнув і, наливши чарку, подав зятеві.

Радюк випив півчарки й не подужав більше: перцюка була вже геть-то пекуча.

- Та й годі? - крикнув батько.

- Та й годі! цур їй, пек їй! Попечу собі шлунки. Я не люблю такої дуже пекучої, та й загалом не люблю вживать горілки, - сказав Радюк. - Вино ще сяк-так, а горілка мені не до смаку.

- А я до цього торгу й пішки! Ото добре зробили, Іване Корнійовичу, що викрали в себе з дому оце гірке зілля! - сказала Ликерія Петрівна. - Попарю та погрію себе трохи після дороги.

І вона випила чарку перцівки до дна і не скривилась. Усі кинулись на холодну ковбасу, і вона щезла в одну мить; потім почали наминать качку.

- Ну, та й добрі спасенниці з вас, як бачу! - жартував батько. - В одну мить запагубили ковбасу, ще й качку. Нехай господь прийме це за спасіння ваше.

- Та вже чи спасенниці, чи грішниці, а нехай вже господь простить мені на цей раз, бо я виголодалась в степах, як вовк, що три дні ходив на влови дурнички, - обізвалась Ликерія Петрівна.

Усі їли завзято після вандрівки.

Одна Масючка трошки закусила та й задумалась, дивлячись на дітей та милуючись ними.

Тільки тепер, трохи одпочивши од дороги та напившись чаю, вона примітила, що Галя вже не вдома, що тепер вона в чужій господі, в чужій хаті, десь далеко од рідної оселі, од своєї господи; що Галя вже навіки вилинула з рідного гніздечка, вже вилинула й ніколи не вернеться до матері, ніколи, до самої смерті.

Мати задумалась і засмутилась. І не йшла їй на думку їжа, ні напитки, ні навіть веселі слова та весела жвава розмова. Вона неначе перестала чути й жарти, й смішки, не чула нічого, за що розмовляли за столом, неначе вона опинилась сама десь в самотині, неначе усі кудись повиходили з хати, десь подівались і покинули її саму з її сумними думками та скорботою на серці.

- Чом це ви, мамо, нічого не їсте? Дивіться, як ми тріскаємо! Ще поїмо все, а ви зостанетесь голодні, - сказала Галя з дитячим спочуванням до матері.

- Їж, серце, їж, а за мене не клопочись. Я вже теперечки піклуватимусь собою сама, бо тебе вже не буде в нашій хаті, - одповіла Олександра Остапівна й легенько зітхнула.

- Ой, їж, стара, бо незабаром і качка полине з стола в небеса, куди вже полетіла ковбаса, - жартував Масюк.

- Не бійсь, не ляжу спати голодна, - обізвалась Масючка і взяла при тих словах качину кульшу в руки.

Але їжа зовсім не йшла їй на думку. Вона поклала скибку паляниці на стіл, покинула й качину кульшу й знов задумалась, втупивши смутні очі в веселий вид своєї єдиниці. І знов їй здалось, неначе усі десь зникли з очей, повиходили з хати.

- Чи це ви, Олександре Остапівно, вже й зажурились? - крикнула Ликерія Петрівна. - Та так зарані! Передніше хоч одговійтесь, а тоді вже журитиметесь, скільки схочете, бо журиться та вдаватись в тугу - це один з семи смертельних гріхів.

- А ви й досі не забулись, скільки тих смертельних гріхів? - спитав Радюк.

- Авжеж, не забулась! Ще б пак забулась! Я не з роду забудьків. Як вивчила напам'ять в граматці усі гріхи, то й досі пам'ятаю од слова до слова, - сказала панія Висока.

- А я зроду забудливий і через це їх геть дочиста усі позабував, - сказав Радюк.

- Бо то ви. То-то й ба? В вас, в молодих, теперечки й граматка, і всі смертельні гріхи повиходили з моди, - говорила Ликерія Петрівна на здогад буряків, коли було треба моркви, - в вас все не по-давньому, а по-новому. Це якась погана поведенція пішла в вас.

- Та це ти, стара, вже, певно, почала спасатись. Еге. так? Згадала, мабуть, за столом, що приїхала в Київ не ковбаси їсти та перцівку пити, а на прощу, щоб спасать душу. Може, ще тутечки й десь пристанеш до монастиря та й додому не вернешся? - жартував Масюк.

Але ті усі жарти одскакували од материного серця, як горох од стіни.

Вона нічого не їла й сиділа мовчки за столом.

Попоївши всмак, Галя й Ликерія Петрівна кинулись прибирать з стола. Віник панії Високої й справді став у пригоді.

Проворна Ликерія Петрівна побігла в свій номер, принесла віник і зараз замела крихти під столом.

- Тепер, любий зятю, навідаймось лишень до коней та оглядьмо, чи заклали за драбини сіно. Видаймо коням обрік та нагодуймо наймитів, - сказав Масюк.

- Потривайте лиш трошки! Ось і я піду з вами, бо я ж сама собі й офіцерша, й офіцер! - гукнула Ликерія Петрівна, ставлячи віник у куточок коло грубки. - Ось я зараз побіжу в свій номер та одсиплю в припіл оброку коням.

- Та нате вам оцей кошик на обрік! - сказала Галя. - Де ж таки в припіл!

- Є в мене й торбинка на обрік. Це я, бачте, жартую, - сказала панія Висока, вискакуючи з номера.

В номері зосталась мати з дочкою.

В хаті стало тихо, ще якось мертвіше й тихіше після жартів та гармидеру.

- Оце ти, моя дитино, тепер вже неначе одрізана скибка. Мені доведеться самій сумувати та смуткувати в своїх покоях, - сказала Олександра Остапівна до дочки.

- От і одкраяна скибка! Одкраяна, та не зовсім-таки навіки. І ту скибку ви вкинули не старцеві ж у торбу, - обізвалась Галя.

- Вкинула в торбу такому старцеві, якого дай боже усякому. Це правда, - сказала мати, - а все-таки він тебе одібрав од мене, неначе викрав з дому найдорожче добро. Буде мені сумно без тебе в хаті, - говорила мати крізь сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.

- Не журіться, мамо! Ми з Павлом часто одвідуватимемо вас. Ще й остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких пискунів, - сказала Галя всмішки.

- Я забрала б твоїх писклят собі в хату та й не пустила б їх додому, бо й своїх пискунів в мене було не гурт-то, - сказала мати, оглядаючи й впорядковуючи поодчинені чемодани.

Незабаром в коридорі застукотіла неначе череда. Хазяїни вертались з Ликерією Петрівною, а за ними тупотіли наймити.

Масюк дав наймитам по чарці. Масючка покришила добру четвертину сала, одкраяла хліба й дала повечерять.

- Та глядіть мені шорок та віжок! Чуєте! підкладігь, про мене, собі під голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.

Незабаром усі замовкли й почали позіхать. Усі якось ущухли одразу. Розмова якось не йшла.

- Час би хоч і спать. Дорога - не приятель, а ворог, хоч і не лютий: набила добре боки, - сказав Масюк, позіхаючи на два зводи.