Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 6
- Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? - спитав Саіб.
- Тим, що нікого ще не полюбила, а може, й тим, що тебе ждала, - сміливо сказала дівчина, осміхаючись.
- Та й гостра ж ти, дівчино, на розум! - обізвався Саіб. - Коли ти правду кажеш, то я візьму тебе за жінку. Будеш зо мною царювати і мені правду казать, бо кругом себе я чую тільки неправду та облесливість, їдь зо мною, дівчино! Давно вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона, звідкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе і сонце не світитиме для мене…
- Коли ти уподобав так мене, то я поїду з тобою хоч і на край світу, - промовила Паміра, - а як у тебе думка, щоб узять мене тільки за невольницю, то спасибі тобі за таку ласку! Я люблю волю більше, ніж тебе. Моє серце встоює за вольних, за вбогих та за безщасних.
- Та й моє серце до їх горнеться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до пари, - сказав Саіб і витяг з кишені капшук червінців і поклав на стіл.
- Це вам, старі, на гостинець та курочка, що несе золоті яєчка. Поставте собі гарну хату, купіть воли та корови, - сказав Саіб. - Бувайте здорові! Вбирайся ж, Паміро, в дорогу!
Паміра вийняла з скрині одежу, вийняла чарівний вінок з рути, зеленого барвінку та павиного пір'я і завинула його в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з матір'ю та й сіла на човен з Саібом. Човен поплив, і Паміра заспівала на прощання з батьком та матір'ю пісню. Голос поліг тугою понад берегами.
Пливуть вони день, пливуть і другий. Третього дня вони доплили до чужого царства, де вже царював арабський емір Карапет.
Над морем піднімались високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, неначе тліли, як жар, другі стояли чорні, як обгорілі, інші були фіолетові, а вище од усіх вганялась в небо біла гора, закидана льодом та снігом. В синьому чистому небі верхи скель визначались, ніби намальовані пензлем. А під горами стояв палац з позолоченими банями. Кругом його зеленів старий дивний садок, кругом обсаджений пальмами.
Човен пристав до берега. Саіб сказав Памірі:
- Постережи ж та гляди добре човна, а ми з Муратом забіжимо в гості до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусід. Але як я оце піду до нього в палац, коли в мене нема дорогого убрання?
- Скажи Карапетові, що ти не зумисне приїхав до його, а випадком вступив по дорозі, - сказала Паміра.
Саіб та Мурат попростували до палацу. Між двома зубчастими баштами стояла велика брама; коло брами лежали два приковані ланцюгами леви. Саіб та Мурат пройшли через браму, перейшли садок і увійшли в палац. Саіб сказав служникам, щоб оповістили Карапета, що сусід царевич Саіб, гуляючи човном по морі, завернув до палацу і хоче з ним побачитись. Служники ввели Саіба й Мурата в палату. На золотому троні сидів старий цар Карапет з сивою довгою бородою. На йому блищала вишита золотом мантія, а на голові сяв золотий вінець, обсипаний дорогими діяментами. Саіб поклонився йому і привітався з ним.
Старий Карапет гордовито подивився на Саіба з свого трону, бистро окинув оком його просту буденну одежу і не глянув навіть на його товариша. Він схилив голову і щось думав; потім звелів невольникам застелити стіл, попросив гостей на обід, сів і сам поруч з ними, але все насуплював брови і більш мовчав, ніж розмовляв.
Тим часом Карапетова дочка Милексита заглядала з своїх покоїв в залу через віконце з кратками, котре було зроблене високо в стіні, сливе під стелею. Вона була вже немолода, негарна, дуже чорна, ще й горда, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум'яні щоки та чорні кучері, вона зразу покохала його так, що трохи не вискочила з своїх покоїв та не побігла до царського стола. Стара нянька вхопила її за рукав, вп'ялась руками, мов п'явками, і насилу вдержала її за руку.
Пообідавши з Карапетом, Саіб сказав:
- Вибачай мені, ясний раджо, що я так по-простацькій заїхав до тебе, гуляючи по морю на човні, але смію спитати тебе: чого ти такий сумний та неласкавий до свого сусіди? Може, тебе будлі-чим прогнівав мій батько?
- Та то, Саібе, в мене з твоїми предками давнє ворогування. Двісті год минуло, як прапрадід твого батька воював з моїм пра-пра-прадідом і одняв од його один город та двоє сіл, забрав сто волів, двісті овечок, три корови, два бугаї та три поросні свині. Це записано в наших старих пергаментах. І я вчора неначе зумисне за це прочитав. Це для мого роду велика гана й приниження. Я не можу бути твоїм щирим приятелем, хоч ти мій сусід…
Саіб прикусив спідню губу, уклонився Карапетові й мовчки вийшов з палацу. Милексита не втерпіла і, заслонивши вид густим серпанком, прожогом вибігла в садок, щоб останній раз глянути на Саіба. Вона дивилась на його з-за кущів троянд, як він ішов між квітками, потім вхопилась за серце і впала на траву. Стара нянька насилу довела її до покоїв.
Саіб сів у човен і поплив коло берегів моря до своєї столиці. Діждавшись ночі, він пристав човном до берега в садку свого батька і повів Паміру до високої башти, котра стояла на скелі над самісіньким берегом серед високих пальм. Він увів її в маленькі, але гарно і чисто прибрані покої в домку, що стояв спостінь з баштою, і звелів їй там зостатись. Мурат покликав одну служницю, Селиму, звелів їй зостатись з Памірою в башті, служити їй і приносить їсти й пити, усякову їжу й вино. Саіб обіцяв одвідувати Паміру, поки він стане царем та й візьме її за жінку.
Саіб з Муратом тихенько вернулись у свої покої та й полягали спати.
Вранці в палаці і в місті пройшла чутка, що царевич вернувся. В палаці все заворушилося. Збудили царицю. Цариця прожогом побігла до сина в кімнату і кинулась і вхопила в обнімок та цілувати. Націлувавшись, вона стала сердитись та докорять синові, що він поїхав в світи, її не спитавшись. Почала вона розпитувати, де він був, що він бачив?.. Син розказав все дочиста про свою мандрівку й пригоди, тільки нічого не сказав, що привіз з собою ту красуню, котра все привиджувалась йому у сні.
- Ото, мамо, наші паші набрехали нам, що в нашому царстві всім добре жити. Я бачив на свої очі свій народ, і мені здалось, що то навіть не люде… а ніби якісь животини або мавпи, щось тільки схожі на людей. Ой мамо, мамо! Як вони живуть! що вони їдять! як вони працюють! Нігде правди діти - погано в нас!
Саіб розказав, що заїздив до сусіди еміра Карапета; розказав, як той царьок гордо і непривітно обійшовся з ним. Мати страшенно зобідилась, розгнівалась і пішла та й розказала своїм пашам. Паші розлютувались і обіцяли помститись над Карапетом, як тільки Саіб стане раджею.
Минуло кілька день. Мати примітила, що її син ходить все смутний, все чогось задумується та часто кудись утікає з палацу, неначе десь ховається.
- Чого ти, синку, нудишся? Може, ти надивився на всякі дива на світі і тобі в нашому палаці стало невесело? Маєш волю, маєш золото-срібло. Розважай себе усім, чим тільки твоя душа забажає!
Вона покликала молодих синів пашів і веліла їм забавляти сина кінським скаковищем. На великий вигон виїхали сини пашів на дорогих конях. Вивели й Саібові такого арабського коня, котрому й ціни не можна було скласти. Винесли йому дорогий убір, обсипаний дорогими діяментами. Саіб зирнув на коня і повеселішав. Він не схотів вбиратись в дорогий убір, надів червоний простий жупан і скочив на коня. Кінь став дибки й захріп. Сини пашів стали з ним поруч на конях, і всі вони покатали наввипередки. Саібів кінь розпустив хвоста по вітру, роздув ноздрі, насторочив вуха й покатав, як стріла. Всі зостались позаду. Саіб почутив у собі живу силу вітру та блискавки, торкнув коня в боки золотими острогами. Кінь катав, неначе летіла стріла, не черкаючись копитами об землю. Червоний жупан на Саібові миготів, як блискавка. Саіб прикатав до палацу, кинув поводи, сів на східцях і знов задумався. Вже навіть не дивився на ігрище.