Роковий український ярмарок - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 2

А на пля­цу по один бік попід ха­та­ми на ви­що­му, зго­рис­то­му місці не­на­че гріються на сонці здо­ро­вецькі ку­пи горшків, гле­чиків, золійників, по­лу­мисків, ти­ков, ва­зонів… Цілі піраміди цього по­су­ду! А ко­ло їх го­ри смуг­ля­вих чор­няс­тих Ва­сильківських горшків. А за ни­ми білі ку­пи місце­во­го ви­ро­бу. Усей дов­гий бік на при­гор­ку за­ки­да­ний по­су­дом, не­на­че сто­ять гар­би з по­су­ду.

Проти нього ря­ду по дру­гий бік тяг­неться ме­до­вий ряд: на ос­ло­нах сто­ять з ме­дом но­чо­ви, ян­до­ли, відра. Два пасішни­ки при­вез­ли дов­бан­ки з щільни­ка­ми. Му­ха, за­чув­ши сирість, на­летіла звідусіль. Бджо­ли обліпи­ли нак­рит­тя, па­да­ють до­до­лу на краплі, чіпля­ються до об­ма­за­них рук пе­ре­ку­пок, вси­са­ються з жа­до­бою в щільни­ки. Пасішни­ки за­ку­ри­ли ко­ло се­бе ку­ре­во з мо­ро­вої губ­ки. В га­ря­чо­му повітрі пах­не вос­ком, ме­дом. Лю­де товп­ляться по­се­ред пля­цу. Бджо­ли сно­ви­га­ють, не­на­че рої, поміж го­ло­ва­ми мо­ло­диць, па­да­ють до­до­лу на чо­бо­ти. Здається, ніби хтось вивіз і пос­та­вив пасіку в цьому на­товпі се­ред точ­ка. Ме­до­вий ряд дов­гий. Цього ро­ку поліття на рої й пасіки. Гост­ре ку­ре­во, рої бджіл пе­ре­но­сять мою дум­ку в гаї зе­лені, в за­тишні пасіки, в кат­ра­ги, де й людсько­го го­ло­су не чу­ти… Але гам та шум не дає ду­ма­ти. Бджо­ли ки­да­ються в вічі, на вид, на ру­ки, не­на­че сер­диті, аж люті, за свою руїну. Я ос­ту­па­юсь вго­ру, по ву­лиці. Ме­не при­тя­гу­ють співи лірників і якесь гудіння се­ред гус­то­го на­тов­пу на ши­ро­ко­му пішо­ході… Я на­си­лу проп­хав­ся ту­ди.

Чую, гу­де ор­ган­чик і співа приємний те­нор зовсім не по-лірницькій… На­си­лу я проп­хав­ся поміж мо­ло­ди­ця­ми й дядька­ми. На пішо­ході стоїть не ор­ган­чик, а фісгар­монія чи­ма­ла, та­ка завбільшки як піяніно. Сидів і грав який­сь сліпець, та­ран­ку­ва­тий і не ста­рий. Він і приг­ра­вав аком­па­не­мент. Чую, співає пар­тесні цер­ковні співи: хе­ру­вимської - Борт­нянсько­го, «Те­бе по­ем…». Встав він, сів на зміну дру­гий сліпець, мо­ло­дий кра­сунь, біля­вий. Обид­ва в сіртуч­ках, знать без­та­ланні сірач­кові шлях­тичі - чин­шо­ви­ки. Після цього сіла гра­ти сліпчи­ха, ще не ста­ра, з очи­ма, виїде­ни­ми, оче­ви­дяч­ки, віспою. Ця вже заспіва­ла чер­нецький ро­манс про «Скорбь и пе­чаль жиз­ни та суєту». Го­лос альто­вий, ме­лодійний. Це, пев­но, най­новіша спілка старців з по­лу­панків. На­род ко­ло їх стов­пив­ся, не­на­че в церкві. Ки­да­ють копійки в мальовані де­рев'яні ми­соч­ки, пос­тав­лені на фісгар­монії по обид­ва бо­ки. А десь поб­ли­зу в шумі та гамі дзенька­ють та гу­дуть ліри. Чуть, як ніби пла­чуть про­хачі й про­хач­ки - сліпці. А ор­ган­чик гу­де та гу­де… Не­на­че десь поб­ли­зу стоїть якесь ка­то­лицьке абатст­во, всу­ну­лось у цей яр­мар­ко­вий на­товп, і ллються че­рез од­чи­нені двері гу­ки ор­га­на…

А се­ре­ди­ною пля­цу на­род су­неться дво­ма хви­ля­ми: сю­ди й ту­ди, вго­ру й на­низ. Он вгорі ко­ло крам­ниць з склом кра­марі по­вис­тав­ля­ли довгі сто­ли з скля­ним по­су­дом - з пляш­ка­ми, бут­ля­ми, ста­ка­на­ми; розс­та­ви­ли йо­го ко­ло столів долі. Цей ряд ми­го­тить на сонці, ріже не­ми­ло­серд­но в очі… драж­нить нер­ви, не­на­че з столів і з-під землі хтось раз у раз сип­ле іскра­ми, не­на­че без­пе­рес­та­ну б'є іскря­ни­ми бриз­ка­ми фон­та­ном.

Я повертаю в зелений ряд огородини та птиці.

На во­зах і попід во­за­ми ле­жать позв'язу­вані мо­лоді кач­ки, гу­си, ку­ри, їм важ­ко на спеці. Во­ни по­роз­зяв­ля­ли но­си та дзьоби і важ­ко ди­шуть та од­са­пу­ються. В га­ря­чо­му повітрі за­пах­ло кро­пом, пет­руш­кою. Ря­ди зе­лені - на­че зе­ле­ний го­род. Звер­таю в пе­ре­уло­чок - там на сто­лах і долі знов груші; а далі сто­ять но­чо­ви з сма­же­ною ри­бою. Ко­ло столів скрізь жа­ровні: жидівки й міщан­ки сма­жать на ско­во­ро­дах ри­бу під пе­ку­чим сон­цем. Дядьки й мо­ло­диці ку­пу­ють і сніда­ють та за­ку­шу­ють…

На пля­цу страш­ний тиск. То­чок не­на­че кле­ко­тить, як во­да під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми та на ло­то­ках. По кут­ках на обох май­да­нах скрізь си­дять лірни­ки й сліпці. Скрізь чую гудіння лір та бла­ган­ня старців, не­на­че звідусіль чую го­лос­ний плач. Пла­чуть ніби сліпі очі, але не сльоза­ми, а жалібни­ми бла­га­ючи­ми го­ло­са­ми… Поміж ря­да­ми й во­за­ми по­де­ку­ди сно­ви­га­ють сліпці з по­во­да­та­ря­ми; де­котрі жалібно співа­ють…

От іде дві сліпчи­хи - мо­ло­диці з дівчи­ною по­во­да­тар­кою, і обидві співа­ють гар­ни­ми м'яки­ми го­ло­са­ми в ду­ет «Ісу­се мій пре­лю­без­ний» - Дмитрія Рос­товсько­го… їм аком­па­нує без­пе­рес­та­ну гус­те гудіння яр­мар­ко­ве…

Задзвонили не­да­леч­ко в со­борі в усі дзво­ни на мо­ле­бень (в со­борі «храм»). Зад­зе­ленька­ли в костьолі. Лю­де здійма­ють шап­ки й хрес­тяться. Ще дуж­чий став гомін. Яр­ма­рок ніби за­гув, як розд­ра­то­ва­ний рій. А се­ред то­го гудіння чую, як десь вис­ка­кує різкий го­лос про­ха­ча, не­на­че десь то­не лю­ди­на й кри­чить на по­ря­ту­нок. А ор­ган­чик ніби співає смутні ме­лодії десь да­ле­ко… і на­во­дить на ме­не се­ред життєво­го шу­му та га­му якусь ти­ху за­ду­му… І тор­гу­ють, і ку­пу­ють, і ра­зом з тим хтось ніби пла­че та су­мує та ви­ли­ває свій сму­ток жалібни­ми співа­ми се­ред цього во­руш­ко­го, тісно­го на­тов­пу, де час­то чується і регіт та жар­ти дівчат з па­руб­ка­ми… І ту­теч­ки, як і в усьому людсько­му житті - і сміх, і сльози вкупі…

Але яр­ма­рок прав­ди­вий не тут, не в осе­ред­ку містеч­ка, а за містом, на тор­го­виці. Цей май­дан, що од­ним кінцем ви­хо­дить у по­ле, - здо­ро­вий без міри. Скільки оком ски­ну­ти в по­ле, тут усе зас­тав­ле­но во­за­ми, кіньми, то­ва­ром. В кількох проїздах ряд­ка­ми пос­тав­лені коні, в дру­гих ряд­ках сто­ять во­ли, ко­ро­ви. Сви­ней, та ще й го­до­ва­них - безліч! Тут свині все аг­лицької по­ро­ди. В осе­ред­ку яр­мар­ку, в за­го­ро­жах сто­ять цілі та­бу­ни ко­ней, приг­на­них з До­ну, з Ку­бані, та­бу­ни волів сірих, кру­то­ро­гих - з степів. Тут дідичі та по­се­со­ри за­ку­по­ву­ють коні й во­ли на ти­сячі кар­бо­ванців - гур­та­ми. Сли­ве се­ред тор­го­виці на не­ве­лич­ко­му, лед­ве примітно­му су­горбі сто­ять в за­го­ро­жах з лег­ко­го вир'я, з дрючків та­бу­ни сте­по­вих ко­ней; коні все добрі, ситі, тем­ної во­ро­ної масті пе­чуться на га­ря­чо­му сонці і од спе­ки та од му­хи ма­ха­ють го­ло­ва­ми та не­на­че гор­до­ви­то ог­ля­да­ють усей ши­ро­кий яр­мар­ко­вий простір, з йо­го на­тов­пом, з мир­ша­ви­ми се­лянськи­ми ко­ни­ка­ми та корівка­ми. Ко­ло їх сіріють ніби цілі че­ре­ди сірих сте­по­вих волів, гус­то обквітча­них здо­ро­вецьки­ми ро­га­ми. Во­ли сто­ять спокійно й бай­дуж­но ре­миґають, ніби не звер­та­ючи жаднісінької ува­ги на веш­тан­ня й яр­мар­ко­вий гар­ми­дер. Скуп­щи­ки з одс­лу­же­них ка­ва­ле­ристів-мос­калів поп­ри­га­ня­ли свої гур­точ­ки се­лянських скуп­ле­них ко­ней і пос­та­ви­ли їх ряд­ка­ми по проїздах. Ці ка­ва­ле­рис­ти вже дав­но од­би­ли од жидків торгівлю кіньми та ху­до­бою і за­во­лоділи нею на яр­мар­ках.

Між ряд­ка­ми се­лянських ко­ней, мир­ша­вих, схуд­лих, веш­та­ються по­де­ку­ди смуг­ляві пат­латі ци­га­ни з своїми шка­па­ми. Яка си­ла ху­до­би! Скільки тут корів уся­кої по­ро­ди! Між здо­ро­ви­ми панськи­ми го­лин­дер­ка­ми рябіють се­лянські мир­шаві корівки, такі завбільшки, як те­ля­та або го­до­вані йоркшірські ка­ба­ню­ги, що ле­жать попід во­за­ми в хо­лод­ку плис­ком на че­реві з сли­ве плис­ко­ва­ти­ми спи­на­ми і тільки ніби стог­нуть од спе­ки.

Ця по­ло­ви­на яр­мар­ку на тор­го­виці ба­га­то пістрявіша. Між се­лянськи­ми во­за­ми по­де­ку­ди ма­ня­чать усякі брич­ки панські. На брич­ках пе­чуться на сонці панії, ма­туш­ки, а то й пан­ни. Па­ни, пан­ки, уп­ра­ви­телі, ба­тюш­ки й усякі скуп­щи­ки по­оди­но­ко й гур­том ог­ля­да­ють коні, тор­гу­ють. Між свит­ка­ми ма­ня­чать пальта, ка­пе­люші, ря­си. По­де­ку­ди сно­ви­га­ють жид­ки й ци­га­ни. Скрізь аж ки­пить торгівля й купівля. По­купці ог­ля­да­ють коні навк­ру­ги, заг­ля­да­ють їм в ро­ти, ог­ля­да­ють зу­би. Коні пру­ча­ються, за­ди­ра­ють го­ло­ви, хви­ца­ються. По­купці кри­чать, але не­за­ба­ром схо­дяться в ціні, здо­ро­во тричі ляс­ка­ють по до­лоні. На кра­ях, на прос­торі вип­ро­бо­ву­ють - які коні на ході. Он ци­ган ско­чив на свою шка­пу й по­летів швид­кою рис­сю, аж пат­ли на го­лові тря­суться. Він штов­хає ко­ня­ку в бо­ки за­каб­лу­ка­ми, гу­кає, ве­ре­щить, свис­тить як навіже­ний. Се­ля­ни сто­ять по­важ­но й тільки осміха­ються. Скрізь кру­тяться хур­ма­ни на ко­нях. Па­ни й ба­тюш­ки ог­ля­да­ють хо­ду і між со­бою ниш­ком пе­ре­мов­ля­ються або крадько­ма пе­ре­мор­гу­ються. Підставні хва­ле­ни­ки за пла­ту од купців вих­ва­лю­ють коні на всі бо­ки і за­пев­ню­ють панків, що коні добрі, бо буцімто во­ни їх дав­но зна­ють і самі ладні тор­гу­ва­ти й ку­пи­ти їх… Але па­ни їм не ймуть віри і, оче­ви­дяч­ки, не вва­жа­ють на їх об­лес­ли­ве вих­ва­лю­ван­ня.