Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 14

- Ой бо­же мій, бо­же мій! - пе­рек­рив­ляв о. Хве­дор доч­ку й жінку, за­тя­га­ючи жалібним го­ло­сом, на зра­зець жіно­чо­го го­лосіння. - Ку­ди ж це я виїжджаю так да­ле­ко на чу­жу сто­ро­ноньку, аж у Кушнірівку! За п'ятнад­цять з по­ло­ви­ною верс­тов. Так да­ле­ко, що звідсіль не вид­ко!

- Господи! що ти за лю­ди­на! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­туш­ка. - І ди­ти­ни йо­му не жаль! Од­дав доч­ку, як з ха­ти випх­нув, ще й сміється! Бу­де отак, без­щас­на, цілий вік ти­ня­тись та тя­га­тись з еко­номії на еко­номію, не над­бає доб­ра, ні птиці, ні ху­до­би. А тієї шко­ди! А скільки пе­ре­тов­четься по­су­ду! Хва­ли­ти бо­га, ко­ли ще тра­питься доб­ре місце; а як же сидіти­муть на бур­ку!

Марія Ва­силівна зап­ла­ка­ла, а о. Хве­дор пе­ред­раж­ню­вав її, хли­па­ючи: «Ой бо­же ж мій, бо­же! Ко­ли тобі, Га­ню, бу­де ну­до­та за Нес­те­рин­ця­ми, то вилізь на вер­бу на вер­ше­чок та й по­ди­вись на Нес­те­ринці, бо звідтіль бу­де вид­ко їх».

Переїхав Се­ре­динський в Кушнірівку. Місце бу­ло тро­хи кра­ще. Вже Га­ня ку­пи­ла гар­неньку ка­на­пу, спра­ви­ла гар­ну оде­жу, най­ня­ла няньку, дер­жа­ла ко­ро­ву, ма­ла до­волі мо­ло­ка й си­ра і бу­ла щас­ли­ва по-своєму, не наріка­ла на свій та­лан. По­нудьгу­ва­ла тро­хи за до­мом, та й пе­рес­та­ла. За гос­по­дарст­вом, за ди­ти­ною, за лю­бим чо­ловіком і нудьгу­ва­ти бу­ло ніко­ли. Жи­ли Се­ре­динські не ба­га­то і не ду­же вбо­го.

Пан Хоцінський час­тенько приїжджав в гості до Се­ре­динських, став їм ве­ли­ким при­яте­лем, зап­ро­ху­вав до се­бе в гості. Хо­ча він був і удівець, од­на­че ж лю­бив зак­ли­ка­ти до се­бе ве­се­лих гос­тей, а най­більше мо­ло­дих дам, і навіть справ­ляв ба­ли. Се­ред польських гос­тей Га­ня і собі му­си­ла про­мов­ля­ти пот­ро­хи по-польській. Всі польки без со­ро­ма хва­ли­ли її в вічі за те, що во­на так чу­до­во го­во­рить по-польській, хо­ча во­на на­си­лу, ве­ли­ку си­лу змог­ла зліпи­ти до­ку­пи кільки польських сло­вець. А Ясь, нез­ва­жа­ючи на те, що вже говів до на­шої церк­ви, в домі Хоцінсько­го знов став по­ля­ком, го­во­рив по-польській. Хоцінський по­ма­гав Се­ре­динським, навіть го­див, ко­ли в чо­му бу­ла в їх не­дос­та­ча. Га­ня дя­ку­ва­ла йо­му, хва­ли­ла пе­ред усіма йо­го добрість, а все-та­ки бу­ло здвиг­не не раз пле­чи­ма, не вга­ду­ючи, чо­го він аж над­то вже доб­рий та при­хильний до їх, як батько!

Серединський не ліну­вав­ся, піклу­вавсь, пильну­вав ко­ло пансько­го скар­бу. Пан йо­му дя­ку­вав за добрі по­ряд­ки. Пе­ре­па­да­ла Се­ре­динсько­му не од­на зай­ва копійка. Пішла доб­ра чут­ка про еко­но­ма Се­ре­динсько­го по всій око­лиці, як про ха­зяй­но­ви­ту й здат­ну лю­ди­ну.

Одного ра­зу влітку пан Хоцінський приїхав до Се­ре­динсько­го в гості. Тільки що він пе­рес­ту­пив поріг, Га­ня за­раз пос­те­рег­ла на йо­го лиці нез­ви­чай­ну ве­селість. Йо­го сірі очі бли­ща­ли сміхом, гу­би сміялись, но­ги якось швид­ше й про­ворніше пе­рес­ту­па­ли поріг. Зда­ва­ло­ся, не­на­че по­руч із ним всту­па­ло в ха­ту са­ме щас­тя, ве­де­не йо­го влас­ною ру­кою.

- Добру оце звістку не­су в ва­шу ха­ту, Ган­но Хве­до­ров­но! - про­мо­вив він, підсту­па­ючи до неї і цілу­ючи її в ру­ку. - Я вга­ду­вав, що ви бу­де­те щас­ливі за Ясем. На моє й вий­шло…

Ганя од­ра­зу за­мовк­ла й охо­ло­ла: сер­це в неї якось чуд­но за­ко­ло­ти­лось, мов щось не­доб­ре віщу­ва­ло. Тим­ча­сом во­на ніби і зраділа, що панст­во та­ки наб­ли­жа­лось до неї.

- Поздоровляю вас уп­ра­ви­тельшею маєтності кня­зя з Кам'яно­го!

Тут са­ме од­чи­ни­лись двері. В ха­ту ввійшов Ясь. Хто б те­пер пізнав Яся з ти­ми ди­тя­чи­ми лас­ка­ви­ми очи­ма, з бо­яз­кою несміли­вою хо­дою! Нес­подіва­не, не­га­да­не щас­тя вже підня­ло йо­го го­ло­ву на пле­чах, зве­ло до­ку­пи бро­ви, на­ду­ло йо­му гу­би, на­че ви­тяг­ло зріст. Ясь всту­пив до ха­ти вже па­ном, гор­до й по­важ­но, без оз­на­ки жад­ної три­во­ги, жад­но­го зво­ру­шен­ня на лиці, не­на­че він до­сяг­нув тільки то­го, що до йо­го по пра­ву й на­ле­жа­лось. Він вже пе­ре­чув ви­пад­ком ще пе­редніше про це, але мов­чав і не ска­зав про це жінці, ще не пев­ний в то­му, чи діста­не те місце.

Пан Хоцінський аж побіг йо­му на­зустріч, ухо­пив йо­го, обніма­ючи, і цілу­ючи, і поз­до­ров­ля­ючи з но­вим місцем, з но­вою до­лею.

- Ну, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, - ки­дай те­пер свої яри зе­лені, свої ко­ноплі, гу­си та ку­ри! Ру­шай­мо до Кам'яно­го. А за все те по­дя­куй­мо па­нові Хоцінсько­му, моєму наз­ва­но­му батькові, за йо­го доб­ру ре­ко­мен­дацію пе­ред кня­зем.

Ясь знов об­няв Хоцінсько­го і поцілу­вав­ся з ним тричі, - од­на­че не в гу­би, а по-польській: ти­ка­ючи гу­ба­ми на повітря проз що­ки, а потім поцілу­вав Хоцінсько­го в пле­че і ниж­че пле­ча в ру­кав.

Пішла ве­се­ла роз­мо­ва за са­мо­ва­ром. Всі троє бу­ли ве­селі. Пан Хоцінський роз­ка­зу­вав про маєтності кня­зя, про йо­го ба­гаті еко­номії, про цілі че­ре­ди волів, ко­ней, про ко­рис­ний уряд уп­ра­ви­те­ля. Роз­ка­зу­вав він Гані про той бу­ди­нок, де во­ни бу­дуть жи­ти, про ви­сокі ба­гаті по­кої з ве­ли­ки­ми вікна­ми, з до­ро­гою обс­та­вою, про ба­гаті, ро­дючі по­ля та сад­ки, звідкіль мож­на загріба­ти гроші ло­па­тою. А най­більше роз­во­див­ся Хоцінський про кня­зя, про те, який в йо­го зо­ло­то­вер­хий па­лац, які в то­му па­лаці по­кої, за­ли з мар­му­ро­вим по­мос­том, які кру­гом па­ла­ца розкішні пар­ки, сад­ки, квітни­ки, оран­же­реї…

Ясь слу­хав і очей не зво­див з ли­ця Хоцінсько­го, не­на­че впер­ше на віку чув про такі ди­ва. Не раз і не два Се­ре­динський ма­рив про панську розкіш, про якесь кра­ще жит­тя. Не раз і не два Ясь до півночі не сту­ляв очей після роз­мо­ви Хоцінсько­го про те, що Ясь ве­де свій рід од пансько­го польсько­го коліна, що в йо­му пли­не кров шля­хетська, польська, а не му­жицька - ук­раїнська, що йо­го діди й прадіди бу­ли за­можні, бу­ли па­на­ми й ка­то­ли­ка­ми, ма­ли по­ля, се­ла, лю­дей. Зви­чай­но, як по­ляк, Хоцінський лю­бив де­чо­го ба­га­то і прибільши­ти, при­ки­ну­ти зай­ве, ма­ючи на думці піднес­ти вго­ру, піддер­жа­ти ниж­чу польську шлях­ту, що вже пе­ре­хо­ди­ла на ук­раїнську національність й віру.

Хоцінський, своїм підмальова­ним оповідан­ням про ми­нувшість Ясе­во­го ро­ду, роз­бур­кав у йо­му гордість своїм ро­дом, пи­шан­ня своїм панст­вом, ту гордість, те пи­шан­ня, що ле­жить в са­мо­му дні лядської шля­хетської на­ту­ри, пли­не в злив­ку з йо­го кров'ю. Не бог зна яке ми­нув­ше бу­ло у Се­ре­динсько­го; од­же, до­волі бу­ло навіть од­но­го сло­ва «пан», щоб роз­бур­ка­ти й роз­во­ру­ши­ти в йо­го серці по­зи­че­ну польщиз­ну, бо він був з ук­раїнсько­го ро­ду.

Ганя сиділа, мов у ча­ду. Не­на­че які ча­ри роз­ли­ва­ли во­ни вдвох ко­ло неї. Слу­ха­ла во­на їх роз­мо­ву і не йня­ла віри своєму не­га­да­но­му щас­тю. Зга­да­ла во­на, що ко­лись ще ма­ленькою їзди­ла з батьком на яр­ма­рок у Кам'яне. Зга­да­ла во­на про те Кам'яне, як про чу­до­вий сон, що снивсь та не зос­тав­ся в пам'яті, і тільки якісь не­ви­разні місця, якесь пиш­не за­бу­ду­ван­ня, якісь гарні, але не­ясні об­лич­чя но­сяться пе­ред очи­ма, ніби вит­кані з тон­ко­го ту­ма­ну. А як сил­куєшся їх впійма­ти, на їх роз­ди­ви­тись, то во­ни ще далі одліта­ють, та все ма­нять своїм га­разд не ок­ра­єним, не оме­жо­ва­ним ви­дом. Мріло Гані, як у ту­мані, якесь місто, якась ви­со­ка го­ра чи ске­ля, вся в зе­ле­но­му де­реві, а на са­мо­му вер­шеч­ку якесь за­бу­ду­ван­ня, не то церк­ва, і не то ха­та, а більше якась чу­до­ва цяцька з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Ко­ло то­го бу­дин­ку знов при­га­ду­ва­ла якісь стов­пи, якісь стіни зуб­часті, як обор­ка, а потім при­га­да­лись їй якісь сад­ки розкішні, доріжки поміж де­ре­вом, ніби жов­то по­мальовані, де­ре­во, позчіплю­ва­не гіллям, мов сте­ля; скрізь під де­ре­вом білі лю­ди не­живі, скля­ний дім, а в йо­му знов де­ре­во і квітки, як і над­ворі, цілі ніби стіни й ку­пи чу­до­вих нез­ви­чай­них квіток. Все те вста­ва­ло пе­ред її очи­ма, як в ту­мані. Ба­чи­ла во­на потім зо­ло­то­верхі со­бо­ри в Києві, здо­ро­ве міське за­бу­ду­ван­ня, а все-та­ки дав­ня ди­тя­ча мрія не зник­ла з її пам'яті.