Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 33

- Зате ж ма­ти­ме­мо невісточ­ку, як пе­репілоч­ку! - при­ка­за­ла ма­ти. Пшеп­шинський, то­го ж та­ки ве­чо­ра, по­го­во­рив­ши з доч­ка­ми, одійшов до сво­го кабіне­ту і по­чав нес­покійно біга­ти од кут­ка до кут­ка так швид­ко, ніби ним ли­хо ки­да­ло по хаті.

- Де я в світі бо­жо­му візьму гро­шей на весілля, на вип­ра­ву? - про­мов­ляв він сам до се­бе і плес­кав сам се­бе ру­кою по лисій го­лові. - По­зи­чи­ти? Ніхто не по­зи­чить. Чи не поп­ро­си­ти б у ста­ро­го Лемішки? Але я Лемішку знаю: то діду­ган зав­зя­тий! Та й со­ром тро­хи. Піде чут­ка по місті… А! - зак­ри­чав ста­но­вий, ляс­нув­ши се­бе з усієї си­ли по ли­сині. - Пок­лич­те мені де­сят­ників! - гук­нув він, од­чи­нив­ши двері в при­хо­жу кімна­ту.

Десятники прий­шли.

- Біжіть ви мені до міста, та за­раз, за­раз ареш­туй­те Іцька, Бо­ру­ха і Ян­ке­ля. За­раз же, за­раз! Чи чуєте?

Ті жид­ки бу­ли всім відомі ко­нок­ра­ди. Че­рез їх не мож­на бу­ло ніяким спо­со­бом ус­те­рег­ти доб­рих ко­ней на всю око­ли­цю. Ті злодії навіть не раз вже по­па­да­лись в ру­ки, але все ви­хо­ди­ли чо­мусь не­вин­ни­ми на ди­во всім лю­дям. Во­ни діли­лись кра­де­ним доб­ром по­по­ло­вині з са­мим-та­ки ста­но­вим, кот­рий час­тенько че­рез їх та­ки ру­ки пе­ре­во­див знай­дені кра­дені коні.

Десятники пос­тя­га­ли жидків з бе­бехів се­ред ночі, без жад­ної при­чи­ни, й по­ве­ли до ста­но­во­го. Пшеп­шинський на­ро­бив га­ла­су на цілий дім, ла­яв їх, кри­чав, со­вав­ся до їх з ку­ла­ка­ми, ви­ну­ючи їх у не­давній крадіжці сусідських ко­ней.

Догадливі жид­ки тут-та­ки вий­ня­ли з ки­шені гроші і дри­жа­чи­ми ру­ка­ми пок­ла­ли на стіл ку­пу асиг­націй. Пшеп­шинський полічив спокійненько гро­ши­ки і, звелівши по­дер­жа­ти жидків че­рез ніч, а вранці ви­пус­ти­ти, ліг спа­ти ба­га­то спокійніший.

В хо­лодній під ареш­том сиділо ще кільки жидків, злодіїв і ко­нок­радів. Іцько й Ян­кель заґерґота­ли до їх по-своєму і оповісти­ли всім, чо­го ви­ма­гає й на­ма­гається ста­но­вий. Виз­во­ле­ний Іцько на дру­гий день приніс ареш­то­ва­ним злодіям гроші. Ті гроші дійшли до ки­шені ста­но­во­го, і кільки душ злодіїв знов пішло по світі шу­ка­ти по ве­ли­ких шля­хах і в чу­жих ко­мо­рах собі по­жи­ви.

На подвір'ї ста­но­во­го пе­ре­дер­жу­ва­лось ще кільки пар кра­де­них ко­ней, до кот­рих не зна­хо­ди­лись ха­зяїни. А знай­тись хо­зяїнам бу­ло ду­же труд­но! Ста­но­вий мав ду­же вірно­го ко­ню­ха, па­руб­ка Хто­дя, кот­рий зріс і ви­го­ду­вав­ся ко­ло ста­но­во­го і ро­зумів ду­ми й кож­не сло­во сво­го па­на. Поп­со­ва­ний змал­ку до са­мих п'ят, як і вся панська двірня, Хтодь умів ду­же штуч­но пе­ре­роб­лю­ва­ти кра­дені коні і потім пе­реп­ро­ду­вав їх сам або че­рез жидків на сусідньому злодійсько­му яр­мар­ку.

Тоді са­ме сто­яли на подвір'ї коні, вкра­дені у сусіднього свя­ще­ни­ка, вже знай­омо­го нам от­ця Мой­сея, кот­рий навіть при­яте­лю­вав з ста­но­вим. Отець Мой­сей дістав од ста­но­во­го бу­ма­гу, щоб він їхав до ста­ну пізна­ва­ти якісь пе­рех­ва­чені у злодіїв коні. Отець Мой­сей не­дав­но да­вав повістку в стан про свої кра­дені коні.

Ще не ро­дивсь на світі та­кий чо­ловік, щоб йо­му вер­ну­лись пок­ра­дені коні. Зна­ючи теє доб­ре, отець Мой­сей пос­лав до ста­ну сво­го ти­та­ря, аби тільки спов­ни­ти фор­му. Хтодь вивів са­ме опівдня на ши­ро­кий двір па­ру ко­ней, ви­со­ких, чис­тих, з чор­ною лис­ня­чою шерс­тю, глад­ких, спа­се­них і бас­ких.

- Чи ваші коні? - спи­тав ста­но­вий.

Титар хо­див, ди­вив­ся, заг­ля­дав їм у зу­би і став, не зна­ючи, що й ка­за­ти.

- Чи ваші? - спи­тав ста­но­вий уд­ру­ге.

- Не ска­жу, ва­ше бла­го­родіє! Не­хай сам ба­тюш­ка приїдуть та по­див­ляться, щоб я не був ви­нен. І наші ніби, й не наші! Тро­хи не­на­че б то й во­ни; але наші бу­ли не такі.

- А що, ти­та­рю, наші коні? - пи­тав чо­ловіка отець Мой­сей.

- Бог же йо­го відає! Їдьте, ба­тюш­ко, самі, та га­разд роз­дивіться! Бо мені або по­лу­да на очах сіла, або ме­не оту­ма­не­но.

Титар й справді про­ти­рав очі.

- Які ж коні по­ка­зу­ва­ли тобі? - спи­тав отець Мой­сей.

- Наші коні бу­ли тро­хи гніді, а мені по­ка­зу­ва­ли зовсім чор­них. Наші бу­ли тонкі, ви­сокі, худі, як дра­би­ни, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські, їдьте, ба­тюш­ко, щоб я ча­сом не був ви­нен, та при­див­ляй­тесь доб­ре, бо щось во­ни мені та­ки по зна­ку! Ли­бонь я ба­чив їх у яко­гось па­на, чи хто йо­го зна.

- Чи не заїжджав ти по­пе­ред то­го до ку­ма?

- Ні, ба­тюш­ко, хра­нив бог! їй же бо­гу, ка­жу прав­ду!

Поїхав сам отець Мой­сей.

Серед літнього дня ви­вив Хтодь на по­каз з-під повітки па­ру ко­ней. Баскі, гладкі коні, чор­ної блис­ку­чої масті, з підріза­ни­ми тро­хи хвос­та­ми й мич­ка­ми, з блис­ку­чи­ми обск­ро­мад­же­ни­ми ко­пи­та­ми, в но­вих гнуз­деч­ках, обк­ла­де­них срібни­ми цвяш­ка­ми, би­ли ко­пи­та­ми зем­лю, нас­то­ро­чи­ли ву­ха й на­си­лу сто­яли на місці.

Отець Мой­сей зга­дав свої коні, худі, мир­шаві, з за­па­ли­ми бо­ка­ми, з су­хи­ми реб­ра­ми, куд­ла­ти­ми гри­ва­ми, пе­ле­ха­ти­ми мич­ка­ми, зга­дав їх звислі до­до­лу ву­ха і пох­нюп­лені мор­ди - і за­раз мах­нув ру­кою.

- Не мої коні! Дур­но я оце їхав до вас, па­не Пшеп­шинський!

- От же й дур­но! Спа­сибі ко­ням, що за­во­лок­ли до моєї ха­ти до­ро­го­го гос­тя. А без то­го ба­га­то б в Дніпрі во­ди утек­ло, по­ки б отець Мой­сей одвідав сво­го при­яте­ля.

Становий об­няв от­ця Мой­сея і тричі цмок­нув йо­го в гу­би га­ря­че й щи­ро, дя­ку­ючи йо­му дум­кою за па­ру ко­ней. Хтодь пос­та­равсь, як ба­чи­мо. Швид­ко потім ве­се­лий ста­но­вий пив мо­го­рич з от­цем Мой­сеєм за ко­ни­ки ж от­ця Мой­сея.

От і гро­ши­ки на весілля знай­шлись. В пер­шу неділю після то­го Пшеп­шинський після обід завітав до ста­рих Лемішок. Лемішка, вбрав­шись до ве­черні, хо­див по світлиці і го­лос­но бу­бонів мо­лит­ви. Леміщи­ха вив'яза­ла вже го­ло­ву хуст­кою і по­ча­ла одя­га­тись у шов­ко­вий синій літник. Ко­ли це од­чи­ни­лись двері; ста­но­вий шу­бовсть у ха­ту! В Лемішки рот зак­ляк на яко­мусь слові мо­лит­ви, а йо­го жінка сто­яла, на­тяг­нув­ши тільки один ру­кав літни­ка. Поліція зви­чай­но віщує якесь ли­хо!

- Моє ша­ну­ван­ня моїм лю­бим, до­ро­гим сусідам! З свя­тою неділею будьте здо­ро­венькі, - про­ку­курікав ста­но­вий, роз­ма­ху­ючи кар­ту­зом. - Як же ви жи­ве­те на ста­рості? як же вас гос­подь ми­лує?

Пшепшинський го­во­рив так доб­ре по-українській, як щи­рий ук­раїнець се­ля­нин.

- А я оце гу­ля­щим ча­сом до вас. Піду, ка­жу собі, та одвідаю ста­рих знай­омих.

- Прошу ж сіда­ти в моїй гос­поді, ко­ли спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми, - ска­зав гос­по­дар.

Стара за­веш­та­лась по хаті, не зна­ла, чим і прий­ма­ти та­ко­го гос­тя. А тим­ча­сом її ру­ки, не пи­та­ючись її, самі зас­те­ля­ли стіл білою ска­тер­тею і ста­ви­ли пляш­ки з на­лив­ка­ми та запікан­ка­ми.

- Яка з вас ха­зяй­оч­ка, панімат­ко! Яка з вас гос­по­ди­ня! - пес­тивсь до неї ста­но­вий. - Дай, бо­же, щоб мої доч­ки пов­да­ва­лись у вас!

Почалось пош­ту­ван­ня. Ста­но­вий пив та знай пох­ва­ляв гос­по­ди­ню й гос­по­да­ря.

- Які у вас гарні світлиці! - ка­зав він. - Які чу­дові об­ра­зи на всі стіни! А скільки в вас уся­ко­го доб­ра! Ваш двір та ва­ша гос­по­да повні, мов та ча­ша. Аж че­рез край ллється! Повітки в вас доб­рящі, за­го­ро­ди ве­ликі, ко­мо­ри ду­бові, а са­док - то прав­ди­вий рай! А ви з ста­ренькою панімат­кою жи­ве­те тут, мов Адам з Євою, в прос­тоті, в чис­тоті, не віда­ючи доб­ро­го й лу­ка­во­го.

- Може, моя ста­ра й не відає, - од­ка­зав Лемішка, - а що я… надісь…

Становий пе­ре­бив йо­го:

- Прошу ж, як­най­лас­кавіше, до ме­не в гості. Не цу­рай­тесь і мо­го хліба й солі. Хоч я й удівець, але мо­ло­дець, а мої доч­ки, як го­лу­боч­ки: і на­пе­чуть, і на­ва­рять, і доб­рим сло­вом привіта­ють.

- Ми лю­ди прості, - про­мо­вив Лемішка, на­су­пив­ши бро­ви.

- Господь з ва­ми! не жар­туй­те, па­не Лемішко, й ви, пані Леміщи­хо.