Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 39

Після чаю ру­ши­ли й старі до гу­лян­ки. Дех­то про­бу­вав си­лу в гил­ки, бив гал­кою опу­ку ви­ще шпилів, ви­ще дубів на го­рах. Товс­тий суд­дя поп­ро­сив не тон­шу за йо­го про­то­поп­шу до кад­ри­ля. Па­ничі по­ча­ли вже ска­ка­ти в дов­гої ло­зи, дав­ши більше вольності гу­лянці, а потім ста­ли з пан­на­ми гра­ти в ко­та та в миш­ки, в хре­щи­ка, як от гра­ють прості дівча­та на май­дані або ко­ло цвин­та­ря. Гу­лян­ка прий­ма­ла виг­ляд більше сільський, де­мок­ра­тич­ний. Не­за­ба­ром старі по­ви­тя­га­ли з возів по­хо­вані в сіні пляш­ки з ро­мом, з ви­на­ми і по­ча­ли тяг­ти пунші… Ве­се­лий суд­дя за­тяг який­сь мос­ковський ро­манс; до йо­го прис­та­ла про­то­поп­ша, а потім каз­на­чей­ша, - і гай ого­ло­сив­ся ме­лодіями ста­ро­давньої мос­ковської пісні:

Одначе «звук» ви­хо­див справді «уны­лый» (смут­ний). Всім хотілось пісні го­лоснішої, сміливішої. У всіх з'яви­лась охо­та співа­ти. Му­зи­ки до­га­да­лись, чо­го тре­ба, і вда­ри­ли «Пет­ру­ся». Двад­цять ду­жих го­лосів підхо­пи­ло пісню, і мо­лоді гру­ди по­ко­ти­ли по ярах, по го­рах го­ло­са­ми, мов ти­ми дзво­на­ми, роз­ли­ва­ючи між де­ре­вом попід не­бом ме­лодії рідних ук­раїнських пісень. Всі го­ло­си зли­лись в один хор; да­ми прис­та­ли до дру­гих; навіть Лю­ци­на і Ру­зя, за­був­ши на той час, що співається му­жи­ча пісня, підтя­гу­ва­ли в хорі гур­то­во­го співу. Пісня ли­ла­ся за піснею. За «Пет­ру­сем» по­ча­ли співа­ти «Гри­ця», потім «Бур­ла­ку», «Чо­бо­ти» й «Гре­ча­ни­ки»… Вда­ча ук­раїнця - це му­зич­ний стру­мент. За­че­пи од­ну стру­ну, обізветься дру­га й тре­тя. Заг­рай на йо­му, торк­ни йо­го, і він дзвеніти­ме й гус­ти­ме дов­го, дов­го, до­ки зам­руть-за­тих­нуть у йо­му гар­монічні ме­лодії…

Сонце нез­ви­чай­но крас­но сіло за го­рою при двад­цятій чи трид­цятій пісні. Шпиль пос­лав свою дов­гу тінь че­рез до­ли­ну. Ос­таннє проміння па­ла­ло на го­рах, на ви­со­ких ду­бах та ли­пах. Вже діти по­то­ми­лись біга­ючи, а най­ми­ти - но­ся­чи во­ду на са­мо­ва­ри. Десь да­ле­ко в гаї рев­ли ко­ро­ви, вер­та­ючись до міста. Вже сон­це згас­ло в над­ворі по­ча­ло су­теніти. Се­ред са­мо­го не­ба зай­ня­ла­ся пер­ша зіроч­ка. На ки­лимі знай­шлась десь за­кус­ка: пе­че­не по­ро­ся, індик, кільки ку­рей. Па­ничі і пан­ни, наспівав­шись і на­тан­цю­вав­шись, ки­ну­лись до їжі.

Швидко потім на до­лині за­па­ла­ло ве­ли­ке ба­гат­тя. Між дво­ма шпи­ля­ми, з-за тем­но­го зуб­час­то­го лісу, виг­ля­нув здо­ро­вий, пов­ний, чер­во­ний, як жар, місяць. Всім бу­ло так гар­но, так ве­се­ло, що про гос­по­ду ніхто не мав і гад­ки. Па­ничі по­па­ру­ва­лись з пан­на­ми і ба­ла­ка­ли ти­хенько. Суд­дя прис­та­вав до про­то­попші, кот­ра од­хи­ля­лась все за кущі. Хлоп­чи­ки вже спа­ли суспіль по­ко­том на ки­лимі, пок­риті оде­жею. А пунші пи­ли­ся, а ви­но ли­ло­ся. Па­ничі пош­ту­ва­ли паннів гос­тин­ця­ми, апельси­на­ми, горіха­ми, кон­фе­та­ми. Му­зи­ки гра­ли й не пе­рес­та­ва­ли, і мо­лодіж знов пішла в танці. Зо­ся, гар­на, мов вес­ня­на квітка, літа­ла при міся­цеві, як той ле­генький ме­те­лик.

- Грай ко­зач­ка! - гук­нув суд­дя на му­зик.

Музики вче­са­ли ко­зач­ка.

Повний, ог­ряд­ний суд­дя, по­тяг­ши за со­бою Яки­ма, пус­тив­ся ко­зач­ка, розс­теб­нув­ши жи­лет­ку. Яким, узяв­шись у бо­ки, пішов у та­нець про­ти йо­го. Всі пан­ни, всі по­го­ничі збіглись ди­ви­тись на їх. Нев­ва­жа­ючи на свою тілистість й ог­рядність, суд­дя са­див го­па­ка так ле­генько, пус­кавсь навп­рисідки так штуч­но, ніби щи­рий сільський па­ру­бок, аж всі по­го­ничі зди­ву­ва­лись. Яким, гар­ний та рівний, прий­мав нез­ви­чай­но штучні по­зи. Зо­ся ми­лу­ва­лась ним, слідком во­ди­ла очи­ма за йо­го лег­ки­ми ско­ка­ми.

Червоний во­гонь ба­гат­тя освічу­вав ту кар­ти­ну збо­ку, а місяць ки­дав яс­ний світ звер­ху. На до­лині бу­ло вид­ко, як удень. Швид­ко до ко­зач­ка поп­рис­та­ва­ло ба­га­то па­ничів, та ніхто не зумів зрівня­тись із суд­дею та з Яки­мом.

- Я по­тан­цюю кра­ще, як ви, па­не! - обізвав­ся най­мит Леміщин, Та­рас.

- А йди порівняємось! - гук­нув суд­дя, - по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий!

Парубок, в одній білій со­рочці, підпе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом, в брилі і в прос­тих важ­ких чо­бо­тях, пус­тив­ся, як та пти­ця, по траві. В швид­ких ру­хах йо­го ніг чо­бо­ти­ща зда­ва­лись ле­ге­сеньки­ми па­ничівськи­ми чобітка­ми, йо­го ши­рокі ру­ка­ви зда­ва­лись кри­ла­ми, що но­си­ли йо­го, ки­да­ли ним, мов ку­лею, на всі бо­ки. Суд­дя ви­роб­ляв дрібуш­ки, - Та­рас йшов ще дрібніше. Йо­го но­ги й ру­ки тремтіли, як лист на де­реві. Суд­дя пус­кавсь навп­рисідки, - Та­рас роз­га­няв­ся і зда­ле­ки па­дав пти­цею йо­му прос­то під самі но­ги й одс­ка­ку­вав в од­ну мить на доб­рий ко­зацький са­жень. Суд­дя ски­нув з се­бе сіртук, потім і жи­лет­ку і все не пе­рес­та­вав тан­цю­ва­ти, од­на­че знемігся і впав зне­си­ле­ний на тра­ву. А Та­рас літав сам і гу­кав до Яки­ма.

Яким вис­ту­пив до йо­го. Не раз і не два, ще хлоп­ця­ми, во­ни ви­би­ва­ли на полі го­па­ка та тро­па­ка. Та­рас оче­ви­дяч­ки зрадів, став­ши в тан­цях з вар­тим се­бе тан­цю­рис­тою, свис­нув, гук­нув і ніби по­чу­тив но­ву си­лу в но­гах. То гна­лись во­ни нав­пе­ремінки один за од­ним, то сміялись і глу­зу­ва­ли, дриґаючи й ма­ха­ючи но­га­ми, то ха­па­лись за ру­ки і пе­рек­ру­чу­ва­лись че­рез го­ло­ви, ви­вер­та­лись, то, за­че­пив­шись пра­ви­ми но­га­ми, пе­ред­ка­ми чобіт, летіли на лівих но­гах, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми. Най­ми­ти підки­да­ли су­хо­го хми­зу в ба­гат­тя. По­лум'я па­ла­ло, і Та­рас з Яки­мом, зда­ва­ло­ся, пла­ва­ли в чер­во­них хви­лях світа. Всі сто­яли навк­ру­ги і ди­ви­лись, як на ди­во­ви­жу. Місяць з не­ба щед­ро лив яс­ний світ на су­гор­би, на гаї й шпилі, котрі ніби ди­ви­лись на та­нець най­ми­та і на та­нець Яки­ма, до­ки вся гро­ма­да не крик­ну­ла: «гар­но! бра­во!» і не зап­лес­ка­ла в до­лоні. Сам суд­дя по­час­ту­вав Та­ра­са дво­ма чар­ка­ми горілки.

І знов по­ча­лись пісні з му­зи­ка­ми, тільки вже де­які го­ло­си ду­же хрипіли й різни­ли. Суд­дя з якимсь сто­ло­на­чальни­ком ду­хов­но­го прав­лен­ня ви­ли вже навіть вов­чи­ми го­ло­са­ми і, поб­рав­шись у бо­ки, при­танцьову­ва­ли до дам. Пан­ни по­ча­ли вже од­хи­ля­тись набік. Сто­ло­на­чальник, з доб­ро­го ди­ва, розігнав­ся і плиг­нув че­рез ба­гат­тя; суд­дя по­летів за ним. Яким ско­чив слідком за суд­дею, а там далі зго­дом по­ча­ли пли­га­ти па­ничі. Всі ре­го­та­лись, а пан­ни втіка­ли і сіда­ли на по­воз­ки з по­зап­ря­га­ни­ми кіньми. Пішла по ру­ках ос­тан­ня чар­ка і ос­тан­ня пісня: «Час до­до­му, час!» В ос­танній раз во­на роз­ляг­ла­ся лу­ною по сон­них го­рах. Най­ми­ти за­га­си­ли ба­гат­тя. Ма­тері по­нес­ли й по­ве­ли за ру­ки сон­них дітей до по­во­зок. Увесь поїзд ру­шив у до­ро­гу, а по­за­ду зос­та­ла­ся ти­ха до­ли­на, за­ли­та мерт­вим світом міся­ця. Одні ду­би, та ли­пи, та яс­ний місяць тільки ди­ви­лись на місце шум­ли­вої гу­лян­ки го­ро­дян. Зо­ся цілу до­ро­гу зга­ду­ва­ла про танці Яки­ма й Та­ра­са і ди­ву­ва­лась, де наб­ра­лось стільки жва­вості, сприт­ності в то­му не­по­вер­тай­лові та неп­ро­вор­но­му Та­ра­сові!..

- Чи на­дов­го ж оце ста­не тобі, Зо­сю, цієї гу­лян­ки? - опи­тав Яким жінки в жар­ти.

Та на­да­рем­но пи­тав її чо­ловік. Зосі вже бу­ло не до гу­лян­ки. Леміщи­ха ла­го­ди­ла все до ро­ди­ва. Ба­ба по­ви­ту­ха вже дню­ва­ла й но­чу­ва­ла в Лемішок.

IX 

Другий день од­на­че був не та­кий ве­се­лий для Зосі. Коні бу­ли взяті без зго­ди ста­ро­го Лемішки, кот­рий на той час хо­див десь до сусіди.

- Де це коні? - пи­тав Лемішка у най­мич­ки, заг­ля­нув­ши в ста­ню.

- Там де й па­ни, - од­ка­за­ла про­вор­на най­мич­ка.

- А па­ни де ділись?