Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 61

- Спасу те­бе, моя до­ро­га, моя не­щас­ли­ва, хоч маю сам за­ги­нуть!

Ясь узяв її ру­ки, при­ту­лив до сво­го ли­ця і ти­хо цілу­вав, а потім при­тяг її всю до се­бе. Ніч бу­ла тем­на, аж чор­на. В ґанку бу­ло по­ночі, як в льоху. Ніхто то­го не ба­чив, тільки Те­одо­зя по­чу­ла те дов­гим но­сом, ох­ну­ла і од­хи­ли­лась за двері…

Вже пізно, ля­го­ма Ясь вер­тав­ся до­до­му і все ду­мав про те, як су­ди­ли та гу­ди­ли йо­го жінку. Що ж то го­во­рять про Га­ню ба­гатіші, кращі па­ни, дідичі-по­ля­ки, ко­ли ці бідненькі панії так її пе­рех­ва­лю­ють, що аж пальці знать? Як же во­ни див­ляться і на ме­не, оці осуд­ниці, ко­ли в ме­не та­ка жінка?

Ганя не спа­ла і до­жи­да­ла йо­го. Світло бли­ма­ло в її кімнаті. Ясь приїхав, лед­ве поз­до­ров­кав­ся з нею, ска­зав їй ні те ні се про своє опізніння, зга­дав про якесь не­гай­не діло і пішов до сво­го кабіне­ту спа­ти. Ще та­ким він ніко­ли не вер­тавсь до­до­му. Все те і вра­зи­ло, і зди­ву­ва­ло, й за­чу­ду­ва­ло Га­ню.

Другого дня вранці Зо­ся і Те­одо­зя при­летіли вже до Се­ре­динських в гості, ніби по­дя­ку­ва­ти їм за гос­ти­нець для доч­ки.

Ясь був ду­же ра­дий, ду­же лас­ка­во привітав їх; а Гані не бу­ло в по­ко­ях. Во­на десь веш­та­лась по ха­зяй­ст­ву. Ясь пос­лав за нею най­мич­ку. Най­мич­ка знай­шла її ко­ло робітниць в мо­лочні.

- Пані! про­сив пан, щоб ви йшли до по­коїв, бо приїха­ла та но­са­та пані, що бу­ла в нас не­дав­неч­ко, а з нею і та дру­га, ду­же гар­на.

- Вже знов при­сур­га­ни­лись обидві! - крик­ну­ла Га­ня.

З бідно­го до­му са­ма, Га­ня лю­би­ла ба­га­те ха­зяй­ст­во, по­чу­ва­ла се­бе те­пер, як щу­ка-ри­ба на гли­бокій воді. Лю­би­ла во­на пох­ва­ля­тись ма­тері, сест­рам своїми по­ряд­ка­ми. Те­пер са­ме в ро­бо­чий час її од­ри­ва­ли од діла тоді, як ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і на го­роді, і в мо­лочні… Га­ня не за­раз пішла до по­коїв. Во­на по­ди­ви­лась на робітниць, котрі шпа­ру­ва­ли надвірні за­бу­ду­ван­ня, потім заг­ля­ну­ла на го­род, де політниці по­ло­ли, са­ди­ли, по­ли­ва­ли. А з вікна на неї ди­ви­лись гості, ди­вив­ся Ясь. Га­ня ста­ла ко­ло політниць, і з вікон бу­ло вид­но, що во­на з ни­ми роз­мов­ля­ла. Потім надійшли якісь мо­ло­диці з се­ла і знов по­ча­ли з нею роз­мов­ля­ти. Га­ня присіла на ве­ликій ко­лоді, що ле­жа­ла ко­ло ти­пу. Сон­це, вже до­волі пал­ке, об­ли­ва­ло її неп­рик­ри­ту го­ло­ву, біле ли­це. Во­на бу­ла без ру­ка­ви­чок і не зас­ло­ня­ла ли­ця від сон­ця зон­ти­ком. Од­на сміли­ва мо­ло­ди­ця, приміча­ючи, що пані не гор­дує нею, і, ма­буть, вто­мив­шись сто­ячи, сіла тро­хи не по­руч з нею на ко­лоді, та все роз­мов­ля­ла, ще й навіщось роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми. А в по­кої вид­ко бу­ло всю ту сце­ну.

Тоді, як мо­ло­ди­ця сіла сли­ве попліч ко­ло Гані, Зо­ся зирк­ну­ла й пе­ре­морг­ну­лась з Те­оде­зею. Те­одо­зя морг­ну­ла но­сом так неп­римітне, як от, приміром, неп­римітно мор­гає той жу­ра­вель, кот­рим ви­тя­га­ють відра з ко­ло­дя­зя. Ясь не міг не приміти­ти, що во­ни сміються, і ввесь по­чер­вонів. Він так роз­лю­ту­вав­ся на Га­ню, що тієї го­ди­ни за­ду­шив би її своїми ру­ка­ми. Вий­шов­ши з по­коїв, він за­раз пос­лав по Га­ню вдру­ге. А Га­ня все ог­ля­да­ла ого­ро­ди­ну і зне­хо­тя лед­ве пле­ла­ся до­до­му.

- Як пані ся має? Як жи­ве­те, моя най­до­рож­ча, най­миліша? - за­ле­пе­та­ли ра­зом гості, ки­ну­лись до Гані і по­ча­ли її так міцно обійма­ти і щільно цілу­ва­ти, ніби во­ни бу­ли щи­ри­ми при­ятелька­ми або близьки­ми ро­дич­ка­ми.

Ганя так га­ря­че й до сер­ця прий­ма­ла їх поцілун­ки, як об­ра­зи, що їх у церкві цілу­ють сільські ба­би.

- Вибачайте, моя най­миліша пані, що ми по­тур­бу­ва­ли вас, одірва­ли од гос­по­дарст­ва! - за­ле­пе­та­ла Зо­ся. - Що за лич­ко в вас! що за щас­ли­вий кольор ли­ця! Хо­ди­те по сонці без зон­ти­ка і ні кри­шеч­ки не за­па­ли­лись!

- Вас, ма­буть, якісь чарівниці об­ли­ли якимсь зіллям в час ва­шо­го на­родіння, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - як­би я не­зас­ло­не­на хо­ди­ла, то згоріла б на вугілля.

Гані ба­жа­лось ска­за­ти, що їй і горіти на вугілля не тре­ба, бо тем­не, гус­те ря­бо­тин­ня ро­би­ло її ли­це і без то­го тем­ним, аж смуг­ля­вим.

Теодозя знов при­гор­ну­ла її до се­бе і поцілу­ва­ла. Гані та­ке бу­ло гид­ке те лу­ка­ве пестіння, що во­на од­су­ну­лась тро­хи від неї до вікна.

Гості по­чи­на­ли роз­мо­ву то з то­го, то з дру­го­го бо­ку, а Га­ня мов­ча­ла. Гос­тям так бу­ло гар­но сидіти в ба­га­тих світли­цях, на пухкій ме­белі та ще віч-у-віч з гар­ним Ясем, що во­ни навіть на­ва­жи­лись підійти під впо­до­бу Гані і по­ча­ли роз­мо­ву про ха­зяй­ст­во. Во­ни про­си­ли Га­ню по­вес­ти їх і по­ка­за­ти своє гос­по­дарст­во. Га­ня бу­ла лад­на й пох­ва­ли­тись тим, що во­на ду­же ціну­ва­ла, й по­ве­ла їх на подвір'я. Гості йшли, не прик­рив­ши голів і без ру­ка­ви­чок, оче­ви­дяч­ки, щоб не за­со­ро­ми­ти й не опо­га­ни­ти ха­зяй­ки.

Ясь ішов слідком за ни­ми.

Огляділи ого­ро­ди­ну, ог­ляділи пар­ни­ки, знай­шли пер­ших зо два зе­ле­неньких огірків. Ясь по­дав по огірку гос­тям. Потім Га­ня по­ве­ла їх в опрічню ха­ту, де мо­ло­диці зби­ва­ли в фаст­ках мас­ло, де сто­яло мо­ло­ко, здо­рові ко­ши­ки з яй­ця­ми вся­кої надвірньої птиці. Гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, хва­ли­ли Га­ню. Хто йо­го зна, з яко­го слов­ни­ка во­ни ви­би­ра­ли такі сло­ва, такі пох­ва­ли! Га­ня звеліла тут-та­ки при собі зібра­ти з мо­ло­ка свіжих вер­шечків і зби­ти мас­ла до ко­фе. Мо­ло­ди­ця зби­ла мас­ла пов­не блю­деч­ко. Вер­нув­шись у по­кої, Зо­ся й Те­одо­зя хва­ли­ли та хва­ли­ли те мас­ло, по­пи­ва­ючи ко­фе, аж по­ки, хва­ля­чи, виїли все до ос­тан­ку. А після ко­фе во­ни вгнізди­лись на ка­напі ко­ло Гані по обид­ва бо­ки, вда­ючи з се­бе щи­рих при­ятельок, і знов цмо­ка­ли її і так об­ли­за­ли що­ки, ніби кішка своє рідне ко­ше­ня. Во­ни зви­ва­лись ко­ло Гані, щоб за­побігти в неї лас­ки і щоб, з при­чи­ни при­ятельства, час­то бу­ва­ти в її домі і вес­ти за­ли­цян­ня до її чо­ловіка.

Після снідан­ня Ясеві спа­ло на дум­ку поч­ва­ни­тись своїми кіньми. Знов вий­шли всі на подвір'я. Ко­нюх вивів з стані пре­чу­до­во­го ко­ни­ка, з тон­ки­ми, мов у сер­ни, ніжка­ми.

- От політа­ти б на та­ко­му ко­ни­кові вер­хи! - ска­за­ла наз­до­гад Зо­ся.

- А ви їзди­те? - спи­тав її Ясь.

- Ще й як! То бу­ла на­ша най­кра­ща за­ба­ва, як ми ще жи­ли на батьківщині.

Конюх пок­лав на ко­ня дамське сідло. Зо­ся вхо­пи­ла батіжок. Ясь підса­див її, і во­на по­волі побігла кру­гом подвір'я, про­мо­вив­ши: «не­хай ком­панія лас­ка­во мені ви­ба­чить, що я не уб­ра­на в дов­гу сук­ню».

Кінь чу­до­во дріботів рис­сю, зги­на­ючи шию, мов ко­кет­на пан­на. Зо­ся сиділа ду­же доб­ре на коні. Її русі буклі лисніли, як щи­ре зо­ло­то, на яс­но­му сонці, а біле ли­це зда­ва­лось ще білішим, а ус­та зда­ва­лись ще чер­воніши­ми під яс­ним синім не­бом; очі аж світи­лись під пог­ля­дом Ясе­вих очей.

Приїхавши на­зад, Зо­ся ле­генько впа­ла на Ясе­ву ру­ку і ско­чи­ла на зем­лю.

Всі політниці, по­ба­чив­ши для їх див­не ди­во, жінку на коні, по­ки­ну­ли ро­бо­ту, пос­пи­на­лись на тин і по­витріща­ли очі. Діти позбіга­лись до воріт і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

Принажена прик­ла­дом Зосі, Те­одо­зя скікну­ла і собі на ко­ня. Їй зда­ва­лось, що її пос­тать бу­де ду­же при­над­на на гар­но­му ко­ни­кові. Щоб поч­ва­ни­тись, во­на пог­на­ла ко­ня. Ко­ник, хоч смир­ний, од­ра­зу поніс її по дворі. Су­хор­ля­ва й ви­со­ка її пос­тать зовсім зда­ва­лась бус­лом, кот­рий вгніздив­ся на коні. Всі політниці за­ре­го­та­лись біля ти­ну на все гор­ло. Тро­хи зля­ка­ний ре­го­том з-за ти­ну, ко­ник пішов ско­ком. Те­одо­зя пе­ре­ля­ка­лась, не вміла вдер­жа­ти ко­ня і га­ца­ла на сідлі, підска­ку­ва­ла всім тілом вго­ру, ніби во­на товк­ла про­со на сідлі. Пос­тать її бу­ла та­ка хи­мер­на, що ко­нюх не втерпів і без со­ро­ма аж по­ко­тив­ся од сміху; політниці аж ве­ре­ща­ли, аж ви­ща­ли од сміху, і самі па­ни без со­ро­ма ре­го­та­лись.

Ясь зняв її з ко­ня лед­ве жи­ву.