Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 20

Випивши чай, Ни­кон рап­том підвівся з стільця, по­дя­ку­вав за по­лу­день, а далі підсту­пив до п'яніна, взяв в ру­ки но­ти, дов­генько пе­рег­ля­дав їх, заціка­вив­шись за­го­лов­ка­ми, а далі обер­нув­ся до док­то­ра й ска­зав:

- А заг­рай­те, ко­ли ва­ша лас­ка, бо я зблизька ніко­ли не чув, як грає фор­теп'ян, а тільки чув зда­ле­ки.

- Добре! - про­мо­вив Ула­се­вич і, по­хап­цем од­ки­нув­ши віко, сів на стілець і по­чав виг­ра­вать де­які ук­раїнські дум­ки та шум­ки.

Никон став край вікна й ви­ря­чив очі на гра­чеві пальці, що жва­во біга­ли по клавішах. Він сто­яв і ди­вив­ся на пальці. Дов­генько грав Ула­се­вич, а Ни­кон слу­хав і не по­во­рух­нувсь, не­на­че зде­рев'янів і за­мер на од­но­му місті. Док­тор скінчив гра­ти, підвів очі й зир­нув на Ни­ко­на. Ни­кон все сто­яв не­по­во­руш­но. В йо­го що­ки й увесь вид по­чер­воніли; очі ста­ли блис­кучі й ніби десь блу­ка­ли, ди­ви­лись в да­лечінь. Му­зи­ка ду­же взру­ши­ла йо­го ду­шу.

- Чи до­ро­го пак кош­тує оцей фортеп'ян? - нес­подіва­но спи­тав Ни­кон, рап­том по­вер­нув­шись до Ула­се­ви­ча.

- Я взяв йо­го за двісті кар­бо­ванців, та й то не за го­тові гроші, а на вип­лат. А но­вий кош­тує, ма­буть, уд­воє, ко­ли не втроє більше.

- Не для ме­не роб­лені ці фор­теп'яни. А в ме­не вже бу­ла май­ну­ла дум­ка ку­пи­ти та­кий стру­мент та вив­чи­тись грать на йо­му. Я й день і ніч вчив­ся б, а та­ки вив­чив­ся б, бо ще нічо­го кра­що­го на світі не чув та­ко­го, як оце ви гра­ли: ту­теч­ки ніби співа­ють і дис­кан­ти, і альти, і те­норі, і вод­но­раз ба­си вто­ру­ють. Тут вкупі ніби цілий хор співає та й співає! Гос­по­ди, як гар­но!

- Це кра­ще, ніж сопілка та скрип­ка. Еге? - обізвавсь вчи­тель насмішку­ва­то.

- Та, бач­те, хоч сопілкою тро­хи роз­ва­жаю се­бе, ко­ли ча­сом най­де на ме­не нудьга або сму­ток. Як поч­ну виг­ра­вать, то й жур­ба ми­не, не­на­че її вітром ку­дись по­не­се: якось на серці по­чу­ваєш по­легкість, і за­раз ве­селіше мені стає.

- Коли б ти, Ни­ко­не, знав, що й зо мною так са­мо бу­ває, - обізвавсь Ула­се­вич. - Як ча­сом на сер­це на­по­ся­деться нудьга або жур­ба, то я за­раз ся­ду та й граю, та й граю. І жур­ба десь розвіється, не­на­че її по­не­суть в пущі та нетрі оті стру­ни.

- Позичте ж мені пе­редніше за все ук­раїнських кни­жок, а я поп­ро­чи­тую та, не га­ячись, за­раз-та­ки поп­ри­но­шу вам. Я справ­на лю­ди­на, і за­бар­ки та за­гай­ки в ме­не не бу­де, - ска­зав Ни­кон і, по­дя­ку­вав­ши за книж­ки, поп­ро­щав­ся та й вий­шов з світлиці по­ма­леньку, ти­хою й для­вою хо­дою.

V

Після роз­мо­ви з Ни­ко­ном Ула­се­вич по­ве­селішав, на­лив ста­кан чаю й по­чав пи­ти всмак.

- Одже ж од то­го ча­су, як я був хлоп­цем і жив в батька, в се­лян, як я ба­чу, та­ки доб­ре по­шир­ша­ли го­ло­ви. Цей Ни­кон тро­хи ме­не зди­ву­вав, - ска­зав Ула­се­вич.

- Та ту­теч­ки є та­ки чи­ма­ло та­ких філо­софів, як Ни­кон, - ска­зав вчи­тель Па­рафієвський. - Ча­сом як збе­руться будлі-де дядьки на ви­пи­вач­ку та смик­нуть по чарці, то не один заг­не та­ку за­кар­люч­ку в пи­тан­нях, що й не стя­миш­ся і га­разд не до­бе­реш, яку од­повідь йо­му дать. На­род по­чи­нає мірку­ва­ти та ми­ти­ку­вать пот­ро­ху про вся­ку вся­чи­ну ча­сом безг­луз­до й смішно, а ча­сом влуч­но та ро­зум­но, що з ди­ва тільки очі витріщиш.

- Не дур­но ж євреї ка­жуть, що те­пер вже не­ма дур­них му­жиків, що дурні му­жи­ки бу­ли ко­лись за пан­щи­ни, ко­ли кож­ний ду­рисвіт та жмик­рут міг об­ду­рить му­жи­ка, - ска­зав фер­шал.

В дворі за­гур­котів ма­ленький візок. Усі зир­ну­ли в вікно. Пе­ред ґанком спи­ни­лись коні. З візка зла­зи­ла якась мо­ло­да панія. По­го­ни­ча не бу­ло на візку: мо­ло­да панія са­ма по­га­ня­ла коні.

- Хто б оце приїхав до ме­не? - спи­тав сти­ха док­тор.

- Це ма­туш­ка з на­шої па­рафії, з тієї, де я учи­те­люю в цер­ковній школі, - сти­ха обізвавсь Па­рафієвський. - Ма­буть, зас­лаб­ла кот­рась ди­ти­на. Ця ма­туш­ка ду­же ро­зум­на, і теж доб­рий ми­тець на усякі пи­тан­ня та вчені зма­ган­ня. Во­на київська єпархіалка. Май­те її на увазі. Мо­же, й во­на зго­диться ста­ти вам до по­мочі.

«От, мо­же, ще за­лу­чу од­но­го застрільщи­ка культу­ри», - май­ну­ла в док­то­ра нес­подіва­но дум­ка, тро­хи вже нап­рав­ле­на Ни­ко­ном.

В світли­цю всту­пи­ла панія, приб­ра­на, не­на­че в свя­то. Во­на бу­ла в но­во­му мод­но­му ка­пе­люші з ши­ро­чез­ни­ми кри­са­ми та з бла­кит­ни­ми квітка­ми, схо­жи­ми на ряст, в ясній сіренькій но­венькій сукні і в ру­ка­вич­ках. Не­ви­со­ка на зріст, при­сад­ку­ва­та й тро­хи навіть опецьку­ва­та, во­на бу­ла гар­ненька на вид, дов­гоб­ра­за, з пов­неньки­ми свіжи­ми що­ка­ми і з яс­ни­ми лас­ка­ви­ми, ніби со­ло­деньки­ми оч­ка­ми.

- Надежда Мокіївна Лад­ковська, жінка од­но­го з ту­тешніх ба­тю­шок, - про­мо­ви­ла гос­тя, прос­тя­га­ючи ру­ку до док­то­ра.

Ладковська міцно стис­ну­ла йо­го ру­ку, ще й пот­ру­си­ла ду­же сміли­во, якось по-ка­ва­лерсько­му, аж ряст зат­ряс­ся в неї на го­лові.

Парафієвський і Вер­бицький підве­лись і привіта­лись з гос­тею, як давні знай­омі. Док­тор поп­ро­сив гос­тю сісти й про­сив ви­ба­чить за без­лад­дя на столі після ви­пи­то­го чаю.

- Нічого - те, нічо­го. Мені бай­ду­же, чи лад, чи без­лад­дя на столі, бо так са­мо бу­ває і в ме­не після чаю, як діти по­на­ки­да­ють ок­рушків, - обізва­лась Лад­ковська, при­мос­тив­шись на стільці.

Вона швид­ким оком зирк­ну­ла на Ула­се­ви­ча, на йо­го рівну пос­тать і потім ніби вп'ялась очи­ма в йо­го блис­кучі карі чу­дові очі. Вий­шов­ши заміж за от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го, навіть не по­чу­ва­ючи сим­патії до йо­го, На­деж­да Мокіївна вже всла­ви­лась сли­ве в цілій око­лиці тим, що лип­ла до уся­ких па­ничів і за­ли­ця­лась нап­ро­па­ли, чи бу­ли во­ни гарні, чи навіть не ду­же гарні.

Молодий док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Пе­ред нею сто­яв ру­ся­вий дов­гоб­ра­зий кра­сунь, пос­тав­ний, рівнин ста­ном, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма та з розкішни­ми дов­ги­ми ву­са­ми, що ніби роз­си­па­лись ши­ро­ки­ми кінця­ми, не­на­че промінням. Во­на вже про­чу­ла, що приїхав мо­ло­дий та гар­ний док­тор, але, оче­ви­дяч­ки, не сподіва­лась зострінуть та­ко­го кра­су­ня. Док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Во­на осміхну­лась, ніби до давнього знай­омо­го, й не­на­че підсо­ло­ди­ла свої по­дов­жасті сіру­ваті оч­ки, трош­ки приж­му­ри­ла їх, ще й за­пи­ша­лась.

«Ой гар­ний! Ой який же гар­ний! Які очі, які ву­са!» - пе­редніше за все май­ну­ла в неї дум­ка. І во­на по­чу­ва­ла, що їй хо­четься ки­ну­тись до йо­го на шию, при­гор­нуться й цілу­ва­ти йо­го і в ро­жеві ус­та, і в що­ки, і в очі.

- Це я приїха­ла про­сить вас, щоб ви одвіда­ли од­ну мо­ло­ди­цю, ду­же не­ду­жу.

- Добре! то й одвідаю. На те я й при­був сю­ди, - ска­зав Ула­се­вич. - На яку ж слабість во­на за­не­ду­жа­ла?

- Я й са­ма га­разд не втям­лю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість. Во­на слу­жи­ла в ме­не за най­мич­ку й вий­шла та­ки од ме­не заміж ду­же мо­ло­дою. Во­на вже вагітна. Здається, в неї або бу­де ди­ти­на не­час­на, або ро­ди­во бу­де важ­ке, бо во­на не так дав­но й за­ва­гоніла. А мо­же, то мені тільки так здається. В неї, ма­буть, якась жіноцька слабість… в…

Парафієвський і Вер­бицький спус­ти­ли очі до­до­лу. Го­лос в неї був різкий та неп­риємний. Во­на роз­мов­ля­ла го­лос­но та дрібно, як го­во­рять про­ворні, жваві, ще й до то­го ле­пет­ливі мо­ло­диці. Го­во­ри­ла во­на, не­на­че кри­ча­ла, аж ля­ща­ла на всю світли­цю.

«Сьогочасна лю­ди­на… Такі терміни люб­лять вжи­вать при­люд­но тільки лібе­рал­ки, нітрішки не со­ром­ля­чись і вва­жа­ючи на ці слівця, як на зви­чай­ні на­укові, а не якісь со­роміцькі», - по­ду­мав док­тор.

- Добре! Поїде­мо, то й по­ди­ви­мось і дізнаємось за її слабість, на яку во­на хо­ро­биться,-обізвав­ся го­лос­но Ула­се­вич.