Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 10

- Сатана! - аж крик­ну­ла Зінька. - Ой бо­же мій! Ото страх!

- А чом же ви, дядьку, не прог­на­ли са­та­ни? Прог­на­ли б йо­го, а гроші заб­ра­ли б собі в скри­ню, - ска­зав Де­нис.

- Еге! так то й прог­на­ти! Тоді я був мо­ло­дий та дур­ний, то ще не знав, як йо­го прог­на­ти.

- А те­пер вже знаєте? - спи­тав Де­нис і гля­нув на Ро­ма­на, ще й ліктем торк­нув йо­го під бік.

- А те­пер знаю, та це труд­не і не­без­печ­не діло, - ска­зав Филін, - ти ду­маєш, що са­та­на так і пус­тить са­мохіть до за­ко­па­но­го скар­бу? Він на­ве­де на чо­ловіка та­ку ма­ну, та­ке страхіття, що й про гроші за­бу­деш.

- Ой бо­же мій! я б і гро­шей тих не схотіла че­рез той страх. Цур їм, тим гро­шам, ко­ли ко­ло їх стоїть та­ка страш­на сто­ро­жа, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Бо в вас, Зінько, і своїх гро­шей є до­волі, а в ко­го їх не­ма, той не по­боїться і страш­ної сто­рожі, аби заб­ра­ти гроші, - ска­зав Филін.

В той час у ха­ту увійшла Нас­ту­ся, про­мо­ви­ла “доб­ри­день”, ук­ло­ни­лась Фи­ло­нові і ста­ла ко­ло печі.

- Де ти, доч­ко, так ба­ри­ла­ся? - спи­та­ла Зінька в доч­ки.

- Ходила до дівчат гу­ля­ти та по­сиділа тро­хи з Со­ломією, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

Настя, по­ба­чив­ши, що Со­ломіїн батько си­дить в гос­тях в ма­тері, до­га­да­лась, що ці Фи­ло­нові одвіди­ни тра­пи­лись не­дур­но. Во­на гля­ну­ла ве­се­леньки­ми очи­ма на Ро­ма­на, а далі пе­ре­ве­ла очі на Де­ни­са. Рум'яний, пов­но­ви­дий Де­нис осміхав­ся до Нас­тусі. Він вже дав­ненько лю­бив Нас­ту­сю, і в йо­го вже накльову­ва­лась дум­ка її сва­та­ти. Йо­му хотілось по­ба­ла­ка­ти з Нас­ту­сею, але він не насмілив­ся пе­ре­би­ва­ти Фи­ло­но­вої роз­мо­ви. Филін по­чав роз­ка­зу­ва­ти, де за­ко­пані гроші ко­ло се­ла. Він ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про це, го­во­рив, що знає ті місця. про котрі ніби роз­ка­зу­ва­ли йо­му старі лю­де, роз­ка­зу­вав йо­го дід, ще як він був ма­лим хлоп­цем. Филін по­тай од лю­дей не раз хо­див в ті місця з шти­лем, але нічо­го не виш­ти­ляв і тільки ча­сом нат­рап­ляв шти­лем на камінь. Нас­тя, сто­ячи ко­ло печі, слу­ха­ла ті оповідан­ня, не­на­че ціка­ву каз­ку.

- Чом же ви, дядьку, не ви­ко­паєте тих гро­шей, ко­ли ви знаєте, де во­ни за­ко­пані? - спи­тав Ро­ман.

- Еге! Чом та чом! Піди ж сам, та спро­буй, та тоді й ка­за­ти­меш: чом та чом? - обізвав­ся Филін.

- А ви ж, дядьку, хоч раз про­бу­ва­ли? - спи­тав Де­нис.

Дядько по­хи­лив го­ло­ву, по­ду­мав, тро­хи по­мов­чав, а далі по­чав роз­ка­зу­ва­ти, міша­ючи те, що йо­му оповідав дід, з своїми ви­гад­ка­ми, кот­рим і він сам, ма­буть, не йняв віри.

- Ще дав­но, як я був ма­лим хлоп­цем, - по­чав Филін, - до мо­го діда прий­шов з Оде­са один ста­рий чи за­по­ро­жець, чи, мо­же, гай­да­ма­ка - вже не пам'ятаю. Той ста­рий за­по­ро­жець був ро­дом з на­шо­го се­ла, але про­жи­вав в Одесі. Ото прий­шов він до мо­го діда в гості; роз­ба­ла­ка­лись во­ни про дав­ню дав­ни­ну, а ста­рий за­по­ро­жець і роз­ка­зав моєму дідові та батькові, що за на­шим се­лом в лісі, в уро­чищі Гри­го­рах, ко­ло скелі за­ко­па­но ве­ли­кий скарб. Три якісь ба­гаті па­ни втіка­ли од гай­да­маків та за­по­рожців з Ук­раїни в Польщу та й за­ко­па­ли своє доб­ро: й гроші, і зо­ло­то та срібло ко­ло скелі в льоху, ще й камінням зак­ла­ли той льох звер­ху. Вже як я став па­руб­ком, дід по­ка­зу­вав мені те місце. І те­пер там, ко­ло скелі, де рос­те ста­ра кис­ли­ця, є прик­ме­та, ніби не­ве­лич­ка за­па­ди­на. Але дід ка­зав, що той скарб сте­ре­же не­чис­та си­ла і не кож­ний мо­же йо­го взя­ти. Як по­мер­ли мій дід та батько, прис­ни­ло­ся мені, ніби в ха­ту увійшов той са­мий ста­рий за­по­ро­жець та й ка­же мені: «Піди в Гри­го­ри та од­ко­пай скарб, але не бе­ри собі тих гро­шей, а од­дай в «каз­ну», бо там ле­жить та­ка ве­ли­ка си­ла гро­шей, зо­ло­та й срібла, що му­жик йо­му й ра­ди не дасть; але по­пе­ре­ду спи­тай ца­ря, щоб доз­во­лив ви­ко­па­ти той скарб. Іди, ка­же за­по­ро­жець, ко­пай, бо тільки ти й про­же­неш не­чис­ту си­лу».

Ото дід, ска­зав­ши це, ніби вий­шов з ха­ти. Че­рез тиж­день - чи во­но мені так сни­лось, чи при­вид­жу­ва­лось, чи ме­не вночі щось во­ди­ло, цього вже доб­ре й сам не тям­лю… Ніби взяв я зас­туп та пішов до лісу ви­ко­пу­ва­ти той скарб. Ко­паю я та й ко­паю, ко­ли це з ями вис­ка­кує чор­ний кіт. Тільки що він вис­ко­чив, як зніметься ви­хор, як підніметься бу­ря! Крий бо­же! Та­ке кру­тить, що й гос­по­ди! Ліс шу­мить, аж ре­ве. Де­ре­во аж скри­пить, аж тріщить, аж до­до­лу гнеться. Потім зра­зу вітер впав, і ста­ло так ти­хо, як у хаті на печі. Гля­нув я вго­ру, аж по­верх лісу не­бо сяє, а з не­ба спус­кається на коні який­сь пан чи ли­цар, здо­ро­вий та з ли­ця білий. Кінь під ним бас­кий та білий, а ли­цар увесь у зо­лоті та в сріблі; і з йо­го, й з ко­ня зо­ло­то аж кра­пає. Спус­тив­ся він до ме­не; див­лю­ся я, а в йо­го в ру­ках зо­ло­тий хрест. Дає він мені цілу­ва­ти хрест. Я поцілу­вав хрест, а той ли­цар чи ко­зак ка­же до ме­не: «Шли по­пе­ре­ду до ца­ря «бо­ма­гу», щоб тобі доз­во­лив ко­па­ти цей скарб, і од­дай скарб у «каз­ну», а собі за­бе­ри тільки червінці, не­ве­ли­ку част­ку то­го скар­бу, то й ста­не й тобі, і твоїм дітям, і твоїм уну­кам…» Ска­зав він це та й щез, не­на­че в лісі по­лум'я по­гас­ло. І я не знаю, чи я й справді був там в лісі, чи то во­но мені при­вид­жу­ва­лось, бо во­но бу­ло мені з не­бес, од бо­га…

Денис гля­нув на Ро­ма­на й осміхнув­ся. Нас­тя заміти­ла той осміх і собі осміхну­лась. В селі зна­ли, що Филін, що б не роз­ка­зу­вав про се­бе, то все при­ки­не, що то йо­му бу­ло з не­бес.

- Ото че­рез рік після то­го на­ду­мав­ся я піти в ліс та спро­бу­ва­ти, чи не ви­ко­паю я то­го скар­бу, - по­чав знов Филін.

- Випийте хоч ча­роч­ку по­пе­ре­ду, а то ви все роз­ка­зуєте та роз­ка­зуєте, а чар­ка стоїть, як си­ро­та, - ска­за­ла Зінька і по­час­ту­ва­ла Фи­ло­на.

Филін ви­пив, за­ку­сив ва­ре­ни­ком, вмо­че­ним в сме­та­ну. Сме­та­на за­ма­за­ла йо­му ву­си; він втер їх руш­ни­ком, але під но­сом зіста­ла­ся чи­ма­ла біла сму­га. Нас­ту­ся за­ту­ли­ла вид ру­ка­вом і сміялась, од­хи­лив­шись до печі. Ро­ман осміхнув­ся.

- Ото че­рез рік, а мо­же й че­рез два, вже не пам’ятаю га­разд, якось літом після Пет­ра най­няв я мо­ле­бень, а вночі ще по­мо­лив­ся і до­ма, вда­рив три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, взяв зас­туп та й пішов у глу­пу ніч у ліс. Ко­паю я та й ко­паю, вже аж угрівся, аж піт з ло­ба кра­пає. Ко­ли чую, під зас­ту­пом роз­ко­ли­на. Я стри­во­жив­ся так, що впус­тив з рук зас­ту­па, а зас­туп так і пірнув у роз­ко­ли­ну, а там на дні так і бряз­ну­ли червінці та кар­бо­ванці. Я побіг до­до­му, взяв дру­го­го зас­ту­па та й знов-та­ки ко­паю. Ко­ли це як за­шу­мить ліс, як зніметься ви­хор! Я підвів очі вго­ру, див­лю­ся, аж на де­реві скрізь на гілках ви­сять вішальни­ки, а вітер так гой­дає ни­ми, що во­ни аж чер­ка­ються один об дру­го­го но­га­ми. Заг­римів грім, затріща­ли ду­би в лісі, блис­ну­ла блис­кав­ка. Гля­нув я до­до­лу, аж з роз­ко­ли­ни ви­со­вується са­та­на…

- Сатана! Ой бо­же мій! Дух свя­тий при нас та при хаті! - аж крик­ну­ла Зінька і пе­рех­рес­ти­лась.

Настуся ви­ря­чи­ла на Фи­ло­на пе­ре­ля­кані очі. Навіть Де­нисів вид став спокійніший та по­важніший.

- Який же він, той са­та­на? - спи­тав сміли­во Де­нис.

- А який же він? Чор­ний, як чорт: го­ло­ва, як ко­пи­ця, на го­лові чорні ро­ги, а очі як ка­ву­ни. Відо­мо, са­та­на, як є са­та­на, - ска­зав по­важ­но Филін, - вис­ко­чив са­та­на з-під землі та й за­гув у лісі, не­на­че пти­ця, шуг­нув по­верх лісу, тільки в лісі за­гу­ло, - ска­зав Филін і все ди­вив­ся на верх мис­ни­ка, не­на­че він і те­пер ба­чив там в кут­ку са­та­ну.

- Ой бо­же мій, як страш­но! - обізва­лась Нас­ту­ся. - Те­пер я вночі не спа­ти­му.

- Може, вве­чері по­боїшся і з ха­ти вий­ти? - спи­тав Де­нис в Нас­тусі.

- Їй-богу моєму, що бо­яти­мусь і з ха­ти вий­ти. Ой страш­но! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Сатану я прог­нав, бо то мені да­но з не­бес, од бо­га, - знов по­чав бре­ха­ти Филін, - але скар­бу не взяв. Трид­цять років бу­де то­му, як я пос­лав «бо­ма­гу» до ца­ря, щоб доз­во­лив мені ви­ко­па­ти той скарб. Це кош­ту­ва­ло мені три кар­бо­ванці. Але од­повіді і по сей день не­ма. В ме­не й кви­ток є з пош­ти.