Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 32

- Везуть мо­ло­ду з Ро­ма­но­вої ха­ти. Ро­ман за жи­вот­тя ніби ви­дає свою жінку заміж! - го­моніли та сміялись мо­ло­диці, див­ля­чись на ту сум­ну пе­рез­ву, що виїха­ла з Ро­ма­но­во­го дво­ру. - Пе­рес­та­ла лю­би­ти Ро­ма­на, бо, пев­но, по­ко­ха­ла ко­гось мо­лод­шо­го. Щось там та є! Не без чо­гось ота Со­ломіїна пе­рез­ва скоїлась! - го­во­ри­ли наз­до­гад мо­ло­диці.

Тим ча­сом Со­ломія і не ду­ма­ла про ко­хан­ня. Во­на жи­ла в батька ти­хо та спокійно, за­роб­ля­ла на хліб, а бідні діти півдня бу­ли в ма­тері, а на півдня і на ніч вер­та­лись до ба­би Зіньки.

І знов нев­си­пу­ща ба­ба Зінька за­хо­ди­лась ко­ло ро­бо­ти, ро­би­ла усю ро­бо­ту, як ще ніко­ли їй не до­во­ди­лось ро­би­ти. І ста­ра ба­ба якось му­си­ла уви­ва­тись, му­си­ла всти­га­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і со­роч­ки пра­ла в опо­лонці на хо­лоді та на вітрі. Старші невістки та доч­ки згля­ну­лись на ма­те­ри­ну старість і по черзі при­хо­ди­ли по­ма­га­ти ма­тері пра­ти плат­тя зи­мою на річці. Нас­та­ла вес­на. Ба­ба Зінька по­ма­леньку та по­ма­леньку і го­род ско­па­ла, і засіяла, і за­са­ди­ла гряд­ки, і на ого­роді, і в хаті - скрізь всти­га­ла упо­ра­тись. Ху­де та по­мор­ще­не ба­би­не ли­це аж зчорніло, не­на­че зем­лею при­па­ло; очі гли­бо­ко по­за­па­да­ли, але не втра­ти­ли блис­ку і світи­лись ро­зу­мом. Важ­ка ро­бо­та навіть не зігну­ла її рівно­го ста­ну на сьомо­му де­сят­ку літ.

Зіставшись в хаті з ста­рою матір'ю та дітьми, Ро­ман не­на­че опам’ятав­ся, пе­ре­ду­му­ючи своє по­пе­реднє жит­тя. Чуд­но йо­му бу­ло, що Со­ломії не­ма в хаті. Йо­му все зда­ва­лось, що не­на­че чо­гось не ста­ло в хаті, чо­гось ве­се­ло­го, гар­но­го, що зак­ра­шу­ва­ло йо­го ха­ту, як ті зо­ло­то­обрізні по­цяцько­вані книж­ки, що ле­жа­ли в йо­го на столі. В хаті ста­ло сум­но. Не чуть бу­ло Со­ломіїно­го ве­се­ло­го го­ло­су, ве­се­лої роз­мо­ви. Ро­ма­нові зда­ва­лось, ніби з клітки ви­пурх­ну­ла ве­се­ла співу­ча пташ­ка, по­летіла десь в гай і вже не ве­се­лить ха­ти своїм ще­бе­тан­ням. І сам Ро­ман нез­чув­ся, як на йо­го най­шов сум, най­шов жаль. Вже не так час­то він за­хо­див до корч­ми, вже од­ни­ку­вав од мо­го­ричів з де­сяцьким та з своїм тес­тем Фи­ло­ном. Але ча­сом на йо­го на­хо­ди­ло та­ке, що він пив у корчмі по два дні поспіль вже не на чужі, а на свої гроші. Аж у ве­ли­кий піст він пе­рес­тав пи­ти, як по­чав говіти.

Після ве­ли­код­них свят ба­ба Зінька по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він пішов до Со­ломії, пе­реп­ро­сив її та по­ми­рив­ся з нею. Са­ме в той час надійшов до ба­би в гості Де­нис з Нас­тею. І во­ни по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він по­ми­рив­ся з Со­ломією.

- Ет! бог з нею, - го­во­рив Ро­ман, - на­що мені її пе­реп­ро­шу­ва­ти? На світі лю­де во­ро­ги од­но дру­го­му. Од­но дру­го­го го­то­ве про­да­ти ні за що ні про що; од­но дру­го­го го­то­ве в ложці во­ди вто­пи­ти, з'їсти без солі. От і Со­ломія ста­ла моїм вра­гом. А за що? А про що?

- Та вже щось бу­ло між ва­ми, ко­ли во­на те­бе по­ки­ну­ла, - обізвав­ся Де­нис, - а про якихсь там во­рогів ти ви­га­дуєш нісенітни­цю, вер­зеш ні се ні те. По-твоєму, то всі б то лю­де го­тові поїсти одні дру­гих?

- Атож! Ав­жеж го­тові! Чо­ловік гри­зеться з жінкою, жінка з чо­ловіком, свек­ру­ха з невісткою. Скрізь на світі неп­рав­да! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман. - І в книж­ках не­ма прав­ди! Тільки й прав­ди, що в одній єван­гелії. От там тільки й прав­да.

- Та це на те­бе та­ке най­шло з до­са­ди! Сха­ме­ни­ся, чо­ловіче! Що ти вер­зеш? - ска­зав Де­нис. - Хіба твоя ма­ти тобі во­рог? Хіба ж я та Нас­тя тобі во­ро­ги? Це твій сум ви­ла­зить тобі бо­ком.

- А хіба ти не ка­зав ко­лись, що на світі па­нує неп­рав­да: що жи­ди об­ду­рю­ють лю­дей, і пи­сар ду­рить, і го­ло­ва де­ре…

- То, бач, зовсім інша річ! - ска­зав Де­нис. - Я не про та­ких во­рогів тобі го­во­рив, про яких оце ти базікаєш.

- Не все, бач, од­но! ба­га­тий приг­ноб­лює бідно­го, жид сідає вер­хом на му­жи­ка. Скрізь па­нує неп­рав­да в світі, - ска­зав су­мо­ви­то Ро­ман.

- То це, по-твоєму, ви­хо­дить, як ка­же при­каз­ка, що не­має в світі прав­ди, тільки в мені та в бозі трош­ки? - обізва­лась ма­ти.

- Може, ма­мо, й так, - ска­зав Ро­ман, - чо­му бог не вклав іншо­го сер­ця лю­дині в гру­ди? На­що він дав лю­дям сер­це та­ке лег­ке? А то сьогодні чо­ловік ніби й доб­рий до те­бе і лю­бить те­бе, а завт­ра стає твоїм во­ро­гом і не­на­ви­дить те­бе. Хіба ж не бу­ла ко­лись доб­ра до ме­не Со­ломія? Хіба ж я не ду­мав, що во­на бу­де повік вічний од­на­ко­ва? Ет, ма­мо! Не­доб­ре все діється на світі.

- Ой Ро­ма­не, Ро­ма­не! - по­чав Де­нис. - Мо­же, й ти тро­хи ви­нен, що Со­ломія те­бе по­ки­ну­ла. А ти все ви­нуєш Со­ломію, об­ви­ну­ва­чуєш лю­дей і тільки се­бе од­но­го вип­рав­дуєш. Ко­ли ти хотів прис­вя­ти­тись, то тре­ба бу­ло тобі йти в Київ у мо­нас­тир. А хіба ж ма­ло з на­шо­го се­ла пішло в Лав­ру? Там же на­шо­го му­жи­ка аж ки­шить! І ти все за книж­ка­ми та за мо­лит­ва­ми.

- Нема в тих книж­ках прав­ди. Я їх за­раз поп­ро­дам. Од­на прав­да в єван­гелії, - обізвав­ся Ро­ман.

- Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Що це з то­бою ста­ло­ся? Сха­ме­ни­ся, си­ну! Що ти ото вер­зеш? Як мож­на про святі кни­ги та­ке го­во­ри­ти! - з пе­ре­ля­ком го­во­ри­ла ба­ба Зінька. - То-то я вже примічаю, що ти вже й до церк­ви не хо­диш, і бо­гу не мо­лиш­ся, і ла­да­ном в се­бе в кімнаті не ку­риш.

- Піду до ба­тюш­ки, мо­же, він ку­пить оті до­рогі книж­ки для церк­ви, бо в церкві, кни­ги все старі, а мої новісінькі, - ска­зав Ро­ман.

- Ти кра­ще зро­биш, як підеш та пе­реп­ро­сиш Со­ломію та по­ми­риш­ся з нею, - ска­за­ла Нас­тя, - та пе­редніше об­го­ли оте бо­ро­ди­ще та пат­латі бурці, та обст­ри­жи оті пат­ли на го­лові, та при­че­пу­рись, по­зак­ру­чуй ву­си, щоб аж сторч стриміли. Та по­го­во­ри з нею гар­ненько та лю­бенько. А то осу­нув­ся, як дід-пасічник. Де ж та­ки лю­би­ти та­ко­го куд­ла­то­го пасічни­ка! Як­би мій Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, то й я б пе­рес­та­ла йо­го лю­би­ти.

- Ой ти, тюхтію, тюхтію! Он глянь на се­бе, який ти став витрішку­ва­тий та мізер­ний! Хіба ж такі ви­род­ки жінкам до впо­до­би? Ані кив­не, ані морг­не ні бро­ва­ми, ні ву­са­ми. Зовсім ти та­кий, як дядько Филін, кот­рий не­на­че нак­ла­де тих відьом та дідьків на жар в пок­риш­ку та й ку­рить ни­ми, аж ха­та й сіни зас­мерділись од то­го ку­ри­ва.

- Нехай на­ду­ма­юсь… Мо­же, й піду ми­ри­тись з Со­ломією, - обізвав­ся Ро­ман..

- Ти луч­че справ Со­ломії но­вий синій су­кон­ний жу­пан та но­ву хуст­ку та не за­бу­вай, що в те­бе жінка мо­ло­да й гар­на, і про­вор­на, і стри­бу­ча, - жар­ту­вав Де­нис.

Чутка про те, що го­во­рив Ро­ман про кни­ги, пішла по селі, бо Ро­ман мо­лов це і в шин­ку при лю­дях, ще й раз якось пож­бу­рив псал­тир­кою. Ця чут­ка вже дав­ненько дійшла і до ба­тю­щи­но­го ву­ха.

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ро­ман заб­рав свої до­рогі здо­рові книж­ки і пішов до ба­тюш­ки.

- Чи не ку­пи­те, ба­тюш­ко, ці кни­ги для церк­ви? - ска­зав Ро­ман до ба­тюш­ки. - В церкві кни­ги старі, а мої новісінькі. Я б де­шев­ше їх про­дав, ніж сам зап­ла­тив.

- Нащо ж ти хо­чеш їх про­да­ти? - спи­тав ба­тюш­ка.

Роман за­ми­кав­ся, по­мов­чав, а потім ска­зав:

- Мені, ба­тюш­ко, гро­шей тре­ба… Та я вже їх і про­чи­тав.

- Гм… гм… чуд­но… мені. Гля­ди, ли­шень, Ро­ма­не! Ти щось там го­во­риш не­пу­тя­ще, що ніби­то прав­да тільки в од­но­му єван­гелії: ти не­на­че вже не той став, що був ко­лись, хоч і горілку пе­рес­тав пи­ти.

Батюшка, пе­ре­чув­ши, що го­во­рив поміж людьми Ро­ман, тро­хи стри­во­жив­ся. Він знав, що го­во­рив поміж людьми і Де­нис, але про Де­ни­са він був спокійний. Де­нис був бай­дуж­ний до церк­ви і не­бо­гомільний, а такі лю­де не прис­та­ють на штун­ду. Ро­ман був ду­же бо­гомільний і знав доб­ре свя­те письмо, а такі лю­де, як Ро­ман, змінив­ши свої пог­ля­ди та пе­ресвідчен­ня, бу­ли не­без­печні для ба­тюш­ки: во­ни прис­та­ва­ли на штун­ду і потім ста­ва­ли навіть штундівськи­ми пресвіте­ра­ми і привідця­ми.