Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 16

Доріжка до мо­ря ви­ла­ся кру­то на­низ по кам'яних не­ши­ро­ких схо­дах. Са­ня, мов ле­генька ластівка, по­пе­ред усіх пурх­ну­ла на­низ по схо­дах. За нею пішла по­важ­но Му­раш­ко­ва. Ще вся ком­панія по­ма­леньку та по­ти­хе­сеньку су­ну­лась по схо­дах, а Са­ня вже збігла на­низ, побігла до ста­рих ши­ро­ких бе­рестів і сіла на лавці.

Поруч з нею ря­дом сіла Му­раш­ко­ва. Усі слідком за пан­на­ми посіда­ли ряд­ка­ми на дов­гих лав­ках. Усіх ма­нив до се­бе хо­ло­док під гус­ти­ми гілляс­ти­ми бе­рес­та­ми після ду­хо­ти та спе­ки в до­розі. Місце бу­ло чу­до­ве. За­ку­то­чок був по­етич­ний. Про­ти бе­рестів сто­яли скелі, що ви­су­ну­лись з го­ри, як стіни, а з се­ре­ди­ни скелі, з тем­ної пе­че­ри дзюр­ча­ла цівкою хо­лод­на во­да й па­да­ла в кам'яний ба­сей­н. Це був той єди­ний фон­тан, од кот­ро­го проз­ва­ли усю ту місци­ну «Ма­лим Фон­та­ном». Пе­ред ске­лею лисніло чис­те прос­тор­не місце, об­си­па­не жорст­вою жов­тої фар­би. Кру­гом рос­ли старі бе­рес­ти, ки­да­ючи од се­бе гус­ту тінь. Далі за бе­рес­та­ми на те­расі, що йшла над са­мий ске­ляс­тий бе­рег мо­ря, сто­яла ста­ра низька гос­ти­ни­ця, зак­ри­та ку­ща­ми. Че­рез гілки бе­рестів синіло мо­ре, бли­ща­ла ши­ро­ка те­ра­са над мо­рем, зас­тав­ле­на сто­ла­ми та стільця­ми в хо­лод­ку од по­де­ку­ди роз­ки­да­них ста­рих акацій та бе­рестів.

Весела ком­панія, сівши по лав­ках, спо­чи­ва­ла після спе­ки в до­розі. Ми­лаш­ке­ви­че­ва роз­чер­вонілась і об­ма­ху­ва­ла ли­це хус­точ­кою. Па­ничі поздійма­ли брилі. Фе­сен­ко об­тер хус­точ­кою ло­ба та повні чер­воні що­ки. По­тяг­ло з мо­ря свіжим вог­ким вітре­цем. По­чу­лась морська вогкість; бу­ло чу­ти морське со­ло­ну­ва­те повітря з тон­ким ду­хом йо­ду од морських рос­лин. На ши­рокій те­расі ніби віяло вес­ною, пах­ло маєм. Повітря вли­ва­ло в гру­ди свіжість, бадьори­ло нер­ви, ду­шу.

Усі бу­ли ве­селі; всім хотілось роз­мов­ля­ти. Пан­ни за­ще­бе­та­ли поміж со­бою, як ластівки вес­ною, вер­нув­шись з да­ле­ко­го га­ря­чо­го вирію в па­ху­чий вес­ною край.

Бородавкін нес­подіва­но встав з місця, ви­тяг з ки­шені ко­ло­ду карт і підніс своїм при­яте­лям, уря­дов­цям, про­мов­ля­ючи до їх:

- А що, доб­родії! не бу­де­мо га­яти до­ро­го­го ча­су. Ходім далі на те­ра­су та ся­де­мо десь да­ле­ко в хо­лод­ку, в тіні гус­тих де­рев, підоб­гав­ши по-ту­рецькій но­ги, та од­да­мось своїй по­езії…

- Невже ви оце приїха­ли над мо­ре, щоб підоб­гать но­ги на землі та гра­ти в кар­ти? - крик­нув Фе­сен­ко. - А по­езія, а мо­ре?!

- Нехай вам по­езія та мо­ре! а оце на­ше, - ска­зав Бо­ро­давкін і роз­дав по карті своїм то­ва­ри­шам. Во­ни заб­ра­ли по карті й по­тяг­ли­ся в кущі за Бо­ро­давкіним, кот­рий по­волік здо­ро­во­го ко­ши­ка з пляш­ка­ми та хар­ча­ми.

- Як схо­че­те їсти та пи­ти, то про­си­мо до нас в тінь де­рев, - про­мо­вив Бо­ро­давкін, ог­ля­да­ючись до ком­панії.

Усі засміялись. Фе­сен­ко за­ре­го­тав­ся, обер­та­ючись до Сані Нав­роцької, і про­мо­вив:

- Ой про­за, про­за! Що ви на це ска­же­те, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно?

- Нічого не ска­жу, - обізва­лась Са­ня. - Що од­но­му в житті про­за, то дру­го­му здається ви­со­кою по­езією…

- А ви пох­ва­ли­те та­ку по­езію? - спи­тав­ся він в Сані.

- Бог йо­го зна, що ска­за­ти вам на це, бо я не тям­лю цеї по­езії: я в кар­ти не граю.

- Ви лю­би­те квітки та му­зи­ку? Я вга­дую ваш по­тяг, - ска­зав він з осміхом.

- Чом же не лю­бить квіток або му­зи­ки? Це не див­на річ. Мені здається, що й ви лю­би­те квітки та му­зи­ку, - ска­за­ла Са­ня, осміха­ючись.

Фесенко вже дав­ненько за­див­ляв­ся на Са­нині бла­китні, як не­бо, очі. На паннів він ди­вив­ся, як на квітки, яки­ми мож­на пог­ра­тись та й по­ки­ну­ти. Ро­зум­на Са­ня своїм діво­чим інстинк­том од­ра­зу пос­те­рег­ла той звіря­чий огонь в хи­жих Фе­сен­ко­вих очах. Во­на ду­хом по­чу­ва­ла йо­го жи­во­тин­ний по­тяг, як уміють пос­те­ре­га­ти це пан­ни з доб­рим роз­вит­ком ро­зу­му та з нап­ра­вою до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Але бу­ли й такі пан­ни, що не ро­зуміли й не пос­те­ре­га­ли цього в Фе­сен­кові і лип­ли до йо­го, як бджо­ли до ме­ду.

Саня од­вер­ну­лась од Фе­сен­ка й за­го­во­ри­ла з Му­раш­ко­вою.

Розмова ста­ла за­гальною. Більше за всіх кри­чав Се­лаб­рос, обер­та­ючись з роз­мо­вою до Ко­маш­ка. В той час Фе­сен­ко нес­подіва­но зник десь за ку­ща­ми й пе­ре­го­дя вий­шов на те­ра­су, не­су­чи в ру­ках два не­ве­личкі бу­ке­ти­ки з рож цен­ти­фолій та білих лелій. Зда­ва­лось, ніби Фе­сен­ко ви­тяг їх десь з мо­ря або ви­ко­пав з-під каміння. Він підсту­пив по-те­ат­рально­му до Нав­роцької й по­дав їй більший бу­кет; дру­гий бу­ке­тик він по­дав Му­раш­ковій, пев­но, для то­го тільки, щоб за­мас­ку­ва­ти свою хіть піддоб­ри­тись до Нав­роцької. Він ос­ту­пив­ся на ступінь од паннів і став про­ти Нав­роцької в те­ат­ральній позі. Ко­маш­ко на­су­пив бро­ви. В очах в Се­лаб­ро­са засвітив­ся во­гонь: йо­му зда­лось, що Фе­сен­ко за­побігає лас­ки в Му­раш­ко­вої.

- А мені не­ма бу­ке­та? - обізва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Бач­те які! за ме­не, удо­ву, й за­бу­ваєте! Це гарні ка­ва­ле­ри нас­та­ли те­пер на світі.

Всі за­ре­го­та­лись. Фе­сен­ко по­хи­лив го­ло­ву, спус­тив очі, осміхнув­ся, ніби за­со­ро­мив­ся, як пан­на: чуєте; мов­ляв, яка гру­ба та прос­та ця сте­по­ва ди­ка да­ма.

Саня Нав­роцька че­рез си­лу, зне­хо­тя прос­тяг­ла ру­ку й узя­ла бу­кет.

- Яку п'єсу ви те­пер вчи­те на фор­теп'яні? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької.

- Сказала б вам, та, їй-бо­гу, за­бу­ла. Я чи­ма­ло п'єс граю, - зне­хо­тя обізва­лась во­на.

- Але ж є між ни­ми од­на, яку ви най­більше впо­до­ба­ли собі, - ска­зав Фе­сен­ко, нак­ру­чу­ючи на па­лець шну­ро­чок од пенс­не.

- Гм… Не знаю, що й ска­за­ти вам. Я най­більше люб­лю ве­се­лу му­зи­ку, але ча­сом не граю інших, окрім смут­них п'єс, - од­повіла Нав­роцька.

Фесенко ста­вав в мальовничій позі, пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу, пин­дю­чивсь, сил­ку­вав­ся бу­ти граціозним в ма­не­рах, але ча­сом нез­руч­ний мах ру­кою або вип­ну­те не в міру коліно ви­да­ва­ли йо­го міщанський рід і міщанські за­ба­ги.

- Що ж ви те­пер ви­ши­ваєте? Які взорці? - наг­ло спи­тав Фе­сен­ко.

Навроцька зо­би­ди­лась, що він зав­да­вав їй такі нікчемні пи­тан­ня, не­на­че го­во­рив з мо­ло­денькою вітро­гон­кою, гімна­зист­кою. Во­на роз­сер­ди­лась.

- Я нічо­го не ви­ши­ваю. Я не люб­лю ши­ти: це для ме­не нуд­на ро­бо­та. Я люб­лю більше книж­ки, ніж гол­ки та нит­ки. Бу­де вже з нас тих го­лок та ни­ток, тих шва­чок, - ска­за­ла Нав­роцька, і в її го­лосі задз­веніла лег­ка розд­ра­то­ваність.

- Ви встоюєте за пра­во жен­щин? - спи­тав в Нав­роцької Фе­сен­ко, щоб про­тяг­ти роз­мо­ву й заціка­ви­ти Са­ню.

Навроцька роз­сер­ди­лась. Во­на бу­ла нер­во­ва й оп­риш­ку­ва­та, час­то да­ва­ла во­лю сло­вам, не мог­ла їх здер­жа­ти й ча­сом го­во­ри­ла ду­же різким язи­ком, як люб­лять го­во­ри­ти сього­часні роз­виті пан­ни, але во­на швид­ко прос­ти­га­ла й ніко­ли дов­го не сер­ди­лась, бо ма­ла доб­ре сер­це. На­хабність і при­чеп­ливість Фе­сен­ко­ва, лег­ке зне­ва­жан­ня паннів вра­зи­ло її й розд­ра­ту­ва­ло.

- Я всто­юю за наші пра­ва, бо ви од­ня­ли од нас уся­ке пра­во в житті. Ви за­гар­ба­ли собі все, що дає пра­во на ви­щу на­уку та просвітність, на шма­ток хліба, що дає щас­тя й са­мостійність лю­дям, а нам ви по­ки­ну­ли гол­ки та нит­ки, - го­во­ри­ла Нав­роцька, і в неї в очах од­ра­зу вис­ту­пи­ли сльози. Во­на підве­лась, щоб вста­ти й утек­ти: це бу­ла її звич­ка. Му­раш­ко­ва при­дер­жа­ла її за ру­ку.

- Олександро Ха­ри­тонівно! дай­те собі покій! чо­ловіки й па­ничі більше люб­лять тю­тюн, кар­ти та гар­них паннів, - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­вер­нув­ши роз­мо­ву на смішки.

Всі засміялись. Са­ня Нав­роцька за­ре­го­та­лась крізь сльози. А Ко­маш­ко гля­нув на неї пильно, і йо­му зда­ва­лось, що блис­ну­ли дві зорі і проміння їх заб­ли­ща­ло в двох крап­лях ро­си. Він знав, що Нав­роцької не мож­на при­ча­ру­ва­ти пус­ти­ми сло­ва­ми та од­ни­ми ка­ри­ми очи­ма хоч би й та­ко­го кра­се­ня, який був Фе­сен­ко.