Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 2
- Ну, та й пишна ж постать! - обізвалась тихенько Саня. - А як гордовито поглядає на нас! Неначе згори вниз дивиться на нас!
- І справді пишна: очі гострі; гляне - неначе ножем різне, - обізвалась Мурашкова.
- Не люблю я таких грізних гострих очей: такі очі мені не уподобні, - сказала Саня.
- Знаю за це. Тобі подобаються очі голубині, смирні, а мені подобаються от такі гострі й навіть жорстокі очі: в їх є якась сила, мужність; в їх світиться завзяття, воля, запал серця, - сказала Мурашкова.
- Любиш вулкани! Гляди лишень, Надю, щоб не опектись од тих вулканів, - сказала Саня, - а ваші східні грецькі та армянські вулкани таки справді небезпечні; вже надто багато в їх огню. Я боюся тих страшних, грізних очей; гляне на тебе чоловік і, здається, каже: стережися, бо з'їм тебе без солі й без хліба.
- Ну, в нас на Бессарабії вулканів нема, - сказала Мурашкова, - це я сказала так собі навмання.
- А вид, наче в статуї Гермеса! Цур йому! ще присниться, - жартувала весела Саня, - не дурно я сьогодні прокинулась наче несамовита в п'ять годин й вже не могла потім заснуть: мабуть, душа чула, що сьогодні до нас наближиться вулкан, хоч і без полум'я.
- Я люблю класичну паничівську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! Це, може, тим, що в мене плине половина грецької крові, - сказала Мурашкова.
- А мені не до вподоби ваша класична краса: в неї вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярні, але холодні пружки лиця ані кришки не просвічується людська душа. Тимчасом як маленька хиба ліній в лиці, звивок в бровах, в устах виявляє часом душу чоловіка, його серце, його вдачу, - сказала Саня. - І вже чого не люблю й не зношу, то тих повних, червоних, гладких паничівських морд. Од їх так і тхне матеріальністю, землею, а не духом, навіть, вибачай, різницями та сирим м'ясом.
- Чи не підводиш ти часом свого Комашка під цей френологічний принцип? В його лице не класичне, хоч і не погане! - сказала Мурашкова.
- Не думай, що мені подобається Комашко! Він людина розумна, розвита, і в його очах світиться думка. Я люблю розумні очі, не ваші волоські та грецькі, трохи волячі очі, - сказала Саня.
Тим часом Селаброс вернувся назад в алею й знов пройшов тихою ходою проз паннів, бистро кинув на їх своїми орлиними очима. Але його очі одразу стали тихі, навіть якісь солоденькі, ласкаві; він обвів ними Мурашкову, неначе погладив м'якеньким оксамитом.
- Тікаймо! Цей грек робить нам очки, - сказала Саня й схопилась з лави.
Панни встали, пішли на велику алею й стали гуляти. Саня спочатку йшла помаленьку, але як розбалакалась, то все йшла швидше, а далі трохи вже не бігла.
- Чого ти, Саню, так біжиш? Я аж втомилась, ледве поспішаючи за тобою, - сказала Надя.
- Хіба ж я біжу? Я йду, - обізвалась Саня.
- Ти не ходиш, а, здається, пурхаєш. Колись пурхнеш з садка та й полетиш на небо за ідеалами, - сказала Мурашкова.
- Як часом полечу в небо, то ти, Надю, лети за мною навздогінці, вхопи мене та й потягни додолу, - сказала Саня й зареготалась на ввесь садок.
- Одначе час нам йти на службу, - сказала Надя.
- Ой час, час! Прощай, зелений садочку! прощай, свіже повітря. Піду нюхати цибулю в жидівській школі ради принципів; але для принципу й його поспіху в житті усе можна витерпіти, - сказала Саня й бігцем побігла в одчинену браму садка.
Мурашкова пішла в банк. Селаброс пішов слідком та назирці за нею. Він примітив, що панна увійшла в банк.
«Служить в банку, - сказав сам до себе Селаброс. - Але ж і краса! І як оце я її й досі не вглядів? А вже я тебе, красуне, висліджу й познайомлюсь з тобою, бо полюбив тебе. Які оченята! Які уста! Ще й май надворі! Ой красуня ж! Лице неначе виточене, очі ніби вправлені в срібло. Краща, ніж мадам Кречулеско; багато краща, ніж панна Савицька. Треба цих кидать. Цур їм! Остогидли! Час починати новий роман, роман майський. Новий, цікавий роман!» - Цю останню фразу Селаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась пані йшла проз його, почула ті слова й подумала: «Який же це вийшов новий такий цікавий роман, що цей грек аж кричить за його на вулиці? Аж треба спитати в читальні Грищенка».
Вже не один роман був в житті гарного Селаброса. До його краси, до його повних червоних уст липнули молоді й панни, й панії, як метелики падають на світло, й не одна з їх посмалила свої легенькі крильця…
Селаброс насилу висидів в скарбовому банку, де він служив. Чорні брови, чорні очі в Мурашкової не виходили в його з думки й манили й дражнили його. Він ледве діждався кінця, вхопив бриль і побіг на ту вулицю, де стояв той приватний банк, в якому служила Мурашкова. Притаївшись за одним портиком, він не зводив очей з дверей в банку. Незабаром двері одчинились. Селаброс углядів, як з дверей виглянуло лице Мурашкової з чистим, наче намальованим профілем. Мурашкова пішла садком. Селаброс пішов слідком за нею. Кудою йшла вона, тудою йшов і він: вона одчинила хвіртку й увійшла в свій двір. Селаброс спинився перед хвірткою й прочитав на табличці: «Дом жени надворного совітника Зої Полікарповни Мурашко».
«Що це за проява! - подумав Селаброс. - В неї вид грецький, а прізвище українське».
З хвіртки вискочила горнична, сільська українська дівчина, тільки що привезена з села.
- Хто живе в цьому домі? - спитав у неї Селаброс.
- Наша панія, - сказала весела дівчина по-українській.
- Та вже ж твоя панія, коли ти в неї служиш. Але ж хто вона така? Чи руська, чи грекиня?
- А бог її знає, хто вона така; знаю тільки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, - сказала горнична.
- А як же вона говорить? - заговорив до неї Селаброс чистою українською мовою. - Вже ж таки ти тямиш: чи по-руській, чи по-молдавській, чи по-армянській.
- А хто його втямить! Як зійдуться гості, то шваргочуть, мов ті жиди. Здається, панія з греків, бо до неї приходять в гості здебільшого греки, - сказала горнична.
«З греків? гм… Сміливо піду сьогодні до неї на чай. Я грек. Мене стара радо привітає як земляка. Греки міцно держаться купи й в Одесі, й в Кишиневі… Тутечки я буду як свій, серед своєї сім'ї», - думав Селаброс і повернув додому.
II
Того ж таки дня в домі матері Наді Мурашкової, старої грекині Зої Полікарпівни, зібрався по обіді кружок молодих паннів, Саниних та Надиних товаришок. Невеличкий дім старої удови Зої стояв серед двора, по східному звичаю. В просторній, але низькій горниці стояли коло двох стін широкі турецькі софи, обкладені коло стін круглими подовжастими подушками, неначе товстими качалками. Попід софами були розстелені молдавські килими з ясними, червоними та зеленими смужками. Такі самі килими були простелені через усю кімнату трьома рядками. Один куток до самої стелі був заставлений образами в позолочених рамах, а під образами стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образів, од стелі, спускались до самого долу білі прозорі мушлинові завіси. Серед кімнати стояв круглий стіл, а в одному кутку за ширмою стояла постіль молодої Наді Мурашкової. Вікна були, по старосвітському звичаю, забиті рідкою залізною решіткою од злодіїв.