Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 22

- А що, па­ни­чу! зай­шов сю­ди ви­пад­ком з бур­ла­ка­ми! А чаю в нас не­ма. Біжи, на­пий­ся чаю з ли­ма­ну та за­ку­си житнім хлібом, по­ки я снідан­ня зва­рю, - ка­же дід Хто­дось.

Я ку­па­юсь в ли­мані. Мені гар­но, здо­ро­во, ве­се­ло. Я не ви­ход­жу, а вибігаю на кру­чу, бе­ру ок­раєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб здається смачнішим і тривнішим од усіх пот­рав.

Минуло чи­ма­ло ча­су… І я за­був і за пущі фе­ваїдські, за­був за Аме­ри­ку. Я знай­шов свою Фе­ваїду, свою Аме­ри­ку - то мій рідний край. Ук­раїна й на­род. Нам од­ме­жо­ва­но кла­поть рідної ни­ви. І бу­де­мо пра­цю­ва­ти на їй і для неї. Що ми доб­ро­го зро­би­мо для неї, то зро­би­мо й для людськості, бо ми част­ка людськості. В цьому й ми кос­мо­політи», - ска­зав Ко­маш­ко, обер­нув­шись до Сані.

- Правда ва­ша, прав­да! - обізва­лась Са­ня. - Я ба­чу, що мої пе­ресвідчен­ня ще не зовсім стиглі, не­повні й не­ясні, - і во­на по­чу­ти­ла, що під нею грунт кос­мо­політиз­му за­хи­тав­ся, як хист­ка клад­ка.

І во­ни обоє нес­подіва­но спи­ни­лись і ста­ли. Пе­ред ни­ми сто­яли ви­сокі скелі, на­че стіни. Скелі тут зак­ру­чу­ва­лись, дійшли до бе­ре­га й зас­та­ви­ли стеж­ку.

- От і пе­рей­шли увесь Фон­тан, а я й нез­чув­ся й не зог­лядівся: так я оце за­го­во­рив­ся, - ска­зав Ко­маш­ко.

Вони по­вер­ну­ли на­зад. Стеж­ка спус­ка­лась в гли­бо­ку ву­зеньку до­лин­ку чи ба­лоч­ку.

- І цеї ба­лоч­ки я не примітив. В доб­ро­му то­ва­ристві мені зда­ва­лось, що я все йду по рівно­му, - ска­зав Ко­маш­ко.

- І я не приміти­ла цеї до­лин­ки. Чи ти ба! все вас слу­ха­ла, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась.

«Ішов би я з то­бою в житті й че­рез го­ри, че­рез до­ли­ни і не примітив би їх», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

- Будемо засіва­ти свої рідні ла­ни зо­ло­тим насінням просвіти, ши­ро­кої культу­ри, бу­де­мо дба­ти яко­мо­га за доб­ро­бут краю й на­ро­ду. Бу­де­мо пе­ре­сад­жу­ва­ти на свою ни­ву кос­мо­політичні вищі ідеї. І ви­рос­туть в нас лю­де… І десь знай­дуться інші діячі; і бу­дуть мир­но і щи­ро пра­цю­ва­ти для своєї нації, для сво­го на­ро­ду, - ска­зав Ко­маш­ко. - Я га­ря­че ба­жаю, щоб нас­тав той час, ко­ли дві во­рожі армії зійдуться та й розійдуться, не схо­тять би­тись; ко­ли во­ни випх­нуть впе­ред своїх ге­не­ралів та дип­ло­матів та й ска­жуть їм: «Стріляй­тесь, бий­тесь самі, ко­ли маєте смак до війни, а ми піде­мо до­до­му, до батьків та жінок, до дітей, до плу­га, до книж­ки», - ска­зав Ко­маш­ко.

- О, цього дов­го до­ве­деться жда­ти, - обізва­лась Са­ня. - Жит­тя й людська історія - та­ка шту­ко­ва­на, та­ка склад­на річ.

- В кожній лю­дині, од­ко­ли світ жи­вотіє, си­дить тро­хи чор­та, тро­хи й бо­га або в де­ко­го й ба­га­то бо­га; і той бог ви­же­не ко­лись чор­та та й про­же­не йо­го на оче­ре­та та бо­ло­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Це прав­да, але є й такі лю­де, в яких си­дить тільки сам чорт з ро­га­ми, з хвос­том та з па­зу­ря­ми, - ска­за­ла Са­ня.

- Це я знаю: є й такі, в яких доб­ре вгніздив­ся чорт у фра­ку, або в одежі з шов­ко­вої че­сучі, в пенс­не, в ру­ка­вич­ках, при­ли­за­ний та при­че­са­ний, - ска­зав Ко­маш­ко й за­ре­го­тав­ся, бо він на­тя­кав на Фссен­ка.

Саня до­га­да­лась і собі за­ре­го­та­лась.

- Таких лю­дей, в яких си­дить цей че­пур­ний, при­ли­за­ний чор­ток, є та­ки чи­ма­ло. Це тиг­ри та пан­те­ри людсько­го плем'я. Ці тиг­ри бу­ва­ють і просвічені, й по-євро­пей­сько­му делікатні, й навіть бу­ва­ють вчені… пи­шуть вчені книж­ки… Оці най­ст­рашніші для культу­ри, прог­ре­су та просвіти! По­ду­май­те собі, що бен­гальські тиг­ри по­ко­рис­ту­ва­лись би оруд­ни­ка­ми євро­пей­ської культу­ри… Яко­го-то ли­ха во­ни б на­коїли… Ой-ой!

- Знаю, знаю! - ска­за­ла Са­ня. - Ці тиг­ри сте­ре­жуть ту цілю­щу во­ду просвіти і доб­ро­бу­ту; самі п'ють, а дру­гим не да­ють…

- То вкрас­ти б од їх цілю­щу во­ду! Не­хай сте­ре­жуть по­рож­ню кри­ни­цю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Це од­но доб­ре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Про­ме­тея, що вкрав огонь з не­ба і дав йо­го лю­дям.

- А як вкрас­ти, ко­ли в їх си­ла? А замків, а сто­рожів скільки? - ска­за­ла Са­ня.

- То обер­ну­ти тигрів в ове­чок. Це дов­ге, за­гай­не діло, бо мо­ральна хо­ро­ба в їх за­дав­не­на, але… але… гу­манізм пот­ре­бує та­кої сис­те­ми. Тре­ба так про­ва­ди­ти діло, щоб їх зос­та­лась ве­ли­ка меншість, щоб зос­та­лось їх тільки чор­там на насіння. Тоді си­ла бу­де не в них.

- Поки сон­це зійде - ро­са очі виїсть, ска­жу я з пог­ля­ду сво­го кос­мо­політиз­му. Діло гу­манітар­но-за­гай­не, а дес­по­тизм тим ча­сом і нас пок­ра­де… по­ки ми вик­ра­де­мо в нього культу­ру, - ска­за­ла Са­ня. - Я сусід на­ших знаю: між ни­ми хма­ри, густі хма­ри яст­рубів, а го­лу­би щось не по­ка­зу­ються. А що бу­де, як ми ста­не­мо овеч­ка­ми, а во­ни зіста­нуть вов­ка­ми?

- Не ду­маю, щоб так бу­ло. І сусіди - лю­де, і во­ни зо­лись по­винні ста­ти прав­ди­ви­ми людьми і по­ки­ну­ти вовчі но­ро­ви, - ска­зав Ко­маш­ко. - Бу­де­мо пра­цю­ва­ти і жда­ти. Прос­тяг­не­мо до них ру­ку. А не по­да­дуть нам ру­ки, тоді… Во­ни бу­дуть винні, як і те­пер винні пе­ред на­ми. Тоді Ук­раїна заспіває іншої пісні.

Саня мов­ча­ла.

- Щасливий день ви­пав оце мені. Тим-то я так і роз­го­во­рив­ся за щас­ливі ди­тячі літа. Те­пер і вільний час, і по­езія од мо­ря, і доб­ре то­ва­рист­во. Доб­ре то­ва­рист­во - ве­ли­ка річ в житті: є з ким поділи­тись ду­ма­ми, щи­ро по­ба­ла­кать. Доб­рий то­ва­риш ча­сом луч­че за рідно­го бра­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Ви ска­за­ли за доб­ре то­ва­рист­во… - ти­хо обізва­лась Са­ня. - Ви ска­за­ли прав­ду. Як­би в ме­не не бу­ло доб­ро­го то­ва­рист­ва, то я б дав­но за­чевріла, а мо­же б і ду­шею за­ги­ну­ла, - ска­за­ла Са­ня, і в сло­вах її по­чу­лась жалість.

- Хіба ж вам так важ­ко жи­ти на світі? Ви такі мо­лоді, лю­би­те на­уку, просвіту, дбаєте за те, щоб до­бу­ти собі яс­них пе­ресвідченнів, пра­цюєте в школі ко­ло роз­вит­ку дітей. Нев­же цього всього вам ма­ло? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Моє жит­тя в сім'ї ду­же важ­ке. Хіба ви не примічаєте, що ма­чу­ха ме­не не лю­бить? - ска­за­ла Са­ня.

- Я ду­мав, що во­на до вас тільки не ду­же при­хильна, та й годі, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Мачуха ме­не зне­на­виділа, щи­ро лю­бить тільки свою доч­ку. Ро­ди­лась во­на й зрос­ла ко­ло Кам'янця між польськи­ми діди­ча­ми: її батько був не­ба­га­тий дідич, ро­дом ук­раїнець. Од дідичів панів во­на наб­ра­лась арис­ток­ра­тич­но­го пансько­го ду­ху, та ще й сво­го де­чо­го док­ла­ла. Во­на ме­не й свою доч­ку дер­жить в не­волі, не­на­че в тюрмі, слідкує за кож­ним моїм сту­пе­нем, мов справ­дешній шпи­гун. Нас­та­не вечір, во­на за­ми­кає ме­не й сест­ру в гор­ни­цях. Ні однісінька книж­ка не до­хо­де до моїх та сест­ри­них рук без її цен­зу­ри. Я вдень утікаю до Му­раш­ко­вої, і тільки там ми собі на­чи­таємось і на­го­во­ри­мось дос­хо­чу. Ма­чу­ха пе­ре­вер­тає, пе­рег­ля­дає мої й сест­рині сто­ли­ки, ліжка, скриньки, ниш­по­рить по ки­ше­нях. Во­на кон­сер­ва­тист­ка, навіть обс­ку­рант­ка, не­на­ви­дить нові ідеї, мо­ло­дих но­вих лю­дей, лю­бить польську мо­ву, лед­ве стерп­лює ве­ли­ко­руську, не лю­бе ук­раїнської, за­бо­ро­няє й нам і навіть слу­гам сло­во ска­за­ти по-українській. А як во­на мені допікає сло­ва­ми! Яку оби­ду терп­лю я од неї щод­ня, що­го­ди­ни! Як­би не батько та не то­ва­риш­ки, мені хоч на світі не жи­ти.

Санин го­лос лег­ко зат­ремтів. Зда­ва­лось, ніби во­на от-от зап­ла­че. Не­дав­ня вільна роз­мо­ва про усякі прин­ци­пи, і ши­ро­кий простір мо­ря, і свіже повітря - все це роз­гор­та­ло її дум­ки, нап­рав­ля­ло її на щирість. Жалість і спо­чу­ван­ня зда­ви­ло сер­це в Ко­маш­ка.

- А я ду­мав, що ва­ше жит­тя пли­не в ро­жах та леліях, як вес­на крас­на! - ска­зав Ко­маш­ко.

- Не ду­май­те так. Жит­тя моє важ­ке. Я дня не заз­на­ла щас­ли­во­го. Я йду до­до­му, а мені ба­жається на­зад по­вер­нуть од до­му, - ска­за­ла Са­ня. - Ма­чу­ха нер­во­ва, сер­ди­та, оп­риш­ку­ва­та, гри­зе раз у раз ме­не й батька, чеп­ляється без при­чи­ни, а своїй дочці го­дить, як малій ди­тині, їй вдо­ма уся­ка до­го­да, а я скільки раз поп­ла­ка­ла од ма­чу­хи ні за що, ні про що! Які во­на прикрі, по­гані сло­ва мені ча­сом го­во­ре!…