Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 36

Обоє мов­ча­ли. Са­ня спо­чат­ку зраділа, й ту радість бу­ло знать по рум'янцях на що­ках. Очі блис­ну­ли привітом, але не­за­ба­ром світ очей згас; очі ста­ли сумні, за­ду­мані.

- Я вас оце жда­ла… Мені тре­ба з ва­ми по­го­во­ри­ти за од­ну спра­ву… Для ме­не це діло ве­ли­ке, - ти­хо й несміли­во про­мо­ви­ла Са­ня й за­мовк­ла.

Саня й са­ма зди­ву­ва­лась, що десь ділась її зви­чай­на сміливість, кот­ра її ніко­ли не по­ки­да­ла.

- Ви в своєму листі на­пи­са­ли кілька слів, і мені тих слів до­волі для мо­го щас­тя на мій увесь вік. Я те­пер щас­ли­вий, двічі щас­ли­вий, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

Він узяв її ру­ку й поцілу­вав. Са­ня по­чер­воніла й не підніма­ла вік, не гля­ну­ла на йо­го. Во­на бу­ла гар­на, як пер­ша квітка в квітни­ку, в свіжо­му зе­ле­но­му листі. Обоє знов за­мовк­ли. В но­мері ста­ло ти­хо-ти­хо. Не­бо ста­ло хмарніше. В но­мері ста­ла тінь густіша. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го згу­ку, ні ше­лес­ту. Зда­ва­лось, ніби хмар­не не­бо й зе­лені акації та аб­ри­ко­си по­на­хи­ля­лись зу­мис­не над вікном, щоб прис­лу­ху­ва­тись до їх ти­хої роз­мо­ви.

- Знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу? Я ви­со­ко став­лю пот­ре­бу просвіти й роз­вит­ку для жен­щи­ни, дав­но пра­цюю над своїм роз­вит­ком і не ду­маю й не га­даю, що я вже лю­ди­на дійшла, що я дійшла до сво­го кінця. Мені ще тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти; я дав­но маю дум­ку поїхать на універ­си­тетські кур­си й просвіти­тись ви­щою на­укою.

Комашко прис­лу­ху­вав­ся до її ти­хої роз­мо­ви. Гост­рий блиск йо­го очей тро­хи при­гас, очі ста­ли за­ду­мані.

- Олександро Ха­ри­тонівно! Я дав­но вас знаю, ба­га­то роз­мов­ляв з ва­ми. Мені здається, що ви роз­ви­лись стільки, скільки тре­ба кожній лю­дині. Тим-то ви мені й спо­до­ба­лись, що ви стоїте ви­ще од інших паннів та паній на­шо­го ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня осміхну­лась. Дві ямоч­ки на що­ках на­че засміялись і знов в од­ну мить зслиз­ли. Ли­це в Сані знов ста­ло по­важ­не.

- Спасибі вам за комплімент, але я се­бе луч­че знаю. От ви йде­те в жит­тя чо­ловіком го­то­вим, зовсім роз­ви­тим. Ви го­тові до ро­зу­мо­вої праці. Ви здатні прис­вя­тить се­бе чи на­уці, чи рідно­му краєві, чи на­ро­дові. Ви здатні на це. А я от те­пер не по­чу­ваю се­бе та­кою; я не рівня вам, а цього я не хо­чу. Я хо­чу бу­ти рівною вам, а не ниж­чою за вас і роз­вит­ком ро­зу­му, й просвітою. Я люб­лю на­уку, - ска­за­ла Са­ня вже твер­до і сміли­во, бо во­на вже опам'ята­лась і бу­ла лад­на по­лемізу­ва­ти й зма­га­тись, що во­на ду­же лю­би­ла.

- Ви мені не рівня? Не сми­ряй­тесь-бо! не при­ни­жуй­те се­бе на­да­рем­но! Ви ба­га­то чи­та­ли, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Ох, не так во­но є, Вікто­ре Ти­то­ви­чу. Я ба­га­то ду­ма­ла, ба­гацько чи­та­ла, але му­шу приз­на­тись, що й те­пе­реньки ще не ви­ро­би­ла собі світог­ля­ду, пе­ресвідченнів і будлі-яко­го пог­ля­ду на людське жит­тя. Мені й досі все здається, що я ход­жу в тем­ряві, без світла, блу­каю, плу­та­юся й все ви­хо­ду не знай­ду, - ска­за­ла Са­ня.

- Чи мо­же ж хто ска­за­ти, що він має ясні пог­ля­ди на усе людське жит­тя? Пи­тан­ня нас­ту­па­ють на лю­ди­ну, як осінні чорні хма­ри. І не­бо ста­вить пи­тан­ня, і зем­ля, і лю­де, і на­род, і на­ука, і політи­ка, і еко­номія. Пи­тан­ня, мов ті тіні в Дан­то­во­му пеклі, кру­гом обс­ту­па­ють кмітли­ву та ціка­ву лю­ди­ну, їх де­сят­ки, сотні. Хто мо­же на­пев­но ска­за­ти, що він од­га­дав такі пи­тан­ня, які нам зав­дає на­ука, зав­дає людське жит­тя? - ска­зав Ко­маш­ко.

- І все-та­ки мені ба­жа­лось би жи­ти ро­зум­ним людським жит­тям, вит­во­рить собі іде­али й чо­мусь слу­жи­ти.

- Я тільки знаю, що чую го­лос ва­шої не егоїстич­ної душі. Я дав­но вже од­га­дав ва­шу ду­шу й че­рез це її по­лю­бив. З дру­гою моє жит­тя бу­ло б нудьгою, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Як ви знаєте, я взя­ла місце в го­родській жидівській школі для дівчат, щоб ма­ти хоч яку ро­бо­ту, щоб як-не­будь слу­жи­ти на ко­ристь людськості.

- Це з пог­ля­ду кос­мо­політич­но­го? - ска­зав Ко­маш­ко.

- Було й так, бо жидівська жен­щи­на най­більше заг­на­на в не­во­лю, не має навіть пра­ва мо­ли­тись вкупі з муж­чи­на­ми, сісти за стіл з ни­ми… А по­ки жидівська дівчи­на не вий­де заміж, не має пра­ва но­гою сту­пи­ти в си­на­го­гу; її вва­жа­ють не за лю­ди­ну…

- А на­род наш ще більше, - пе­ре­бив її Ко­маш­ко…

- Я лад­на слу­жи­ти хоч би й в на­родній школі. Тоді б я зна­ла при­най­мні, що я щось роб­лю, а не чеврію, як чевріють без діла й нудьгу­ють сотні й ти­сячі мо­ло­дих паннів. Те­пер по­ду­май­те: піду я заміж, - піде сім'я, гос­по­дарст­во. Про­щай тоді ви­ща на­ука й усякі іде­али! - ска­за­ла Са­ня й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

Комашко втя­мив, що Са­ня не наб­ли­жається, а ніби од­хо­де од йо­го усе далі, і на йо­го гострі очі не­на­че впа­ла імла.

Він за­ду­мав­ся. Го­лос в йо­го став тихіший. Сму­ток по­чув­ся в йо­го го­лос­но­му, завсіди ве­се­ло­му го­лосі.

- Ще в од­но­му му­шу приз­на­тись… Я звик­ла до сво­бо­ди. Батько мені да­вав во­лю у всьому. Ма­чу­хи, ска­зать по правді, я ніко­ли не слу­ха­ла, хоч во­на завж­ди ми­кається в мої вчин­ки й діла. Я бо­юсь втра­тить во­лю. Ви знаєте, які наші сім'ї? Жінка в сім'ї гос­по­ди­ня й невільни­ця. А я те­пер вільна, як пти­ця, - ска­за­ла Са­ня.

Комашко ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву. Ще смутніші ста­ли в йо­го очі. Са­ня за­мовк­ла й ду­ма­ла. Знов в кімнаті ста­ло ти­хо, аж мерт­во. Не­бо су­пи­лось. Хма­ри на небі ста­ли густіші, і на білих стінах по­ля­га­ли ще густіші тіні, не­на­че вже по­ночіло в вечірню до­бу.

- Я не так див­люсь на жит­тя в сім'ї, - про­мо­вив пе­ре­го­дя Ко­маш­ко. - По-моєму, жінка в сім'ї по­вин­на бу­ти вільною й жи­ти по своїй волі й по своїй впо­добі. Щи­ре ко­хан­ня вже са­мо по собі є во­ля. Мо­же й прав­ду ка­жуть, що сім'я та лю­бов нак­ла­дає зо­лоті кай­да­ни. Але мені здається, що чо­ловік та жінка не по­чу­ва­ють тих кай­данів, ко­ли між ни­ми є щи­ра лю­бов.

- Але все-та­ки кай­да­ни кай­да­на­ми, хоч би во­ни бу­ли й зо­лоті, - до­да­ла вольно­люб­на Са­ня. - Я більш од усього на світі люб­лю во­лю.

Знов за­тих­ли во­ни обоє й дов­генько мов­ча­ли. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що він не знай­шов при­ши­бу до пиш­но­го бе­ре­га, а знов по­вер­тає на­зад в бур­ли­ве та хви­ляс­те мо­ре. От-от лед­ве вже мріє пе­ред ним розкішний бе­рег в сад­ках та лісах, і все криється ту­ма­ном. Йо­го взяв жаль.

- Що ж те­пер нам ро­би­ти? що по­ча­ти? - нес­подіва­но спи­тав в Сані Ко­маш­ко.

- Я й са­ма доб­ре то­му невідо­ма. Ви зав­да­ли мені важ­ке пи­тан­ня, яко­го я не зумію розв'яза­ти. Во­но ме­не мор­дує, не дає мені спо­кою. Я до­ко­неш­но хо­чу їха­ти на універ­си­тетські кур­си, бо дав­но звик­ла до тієї дум­ки. Во­на увійшла в мої нер­ви, як до­що­ва во­да вси­сається в су­ху зем­лю. Я жи­ву й жи­вотію тією дум­кою. Як моє ба­жан­ня не справ­диться, я збай­дужнію до всього… Ба­га­то з моїх то­ва­ри­шок поїха­ло на кур­си. Я опізни­лась… як ба­чи­те.

Дві сльози вис­ту­пи­ли з її очей і по­ко­ти­лись по що­ках. Ко­маш­кові ста­ло жаль і її, жаль і се­бе…

- Чи ваш батько згод­жується пос­ла­ти вас на кур­си? -спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го го­лос за­гув ти­хо, не­на­че ви­пи­ту­вав сек­рет.

- Ні! А ма­чу­ха не хо­че й слу­ха­ти за це нічо­го, - ка­за­ла Са­ня. - Во­на во­рог прав­ди­вої просвіти. Дай­те мені час на­ду­ма­тись, по­ра­ди­тись, - ска­за­ла Са­ня.

Комашко по­чу­тив, що не в доб­рий час за­па­лив сер­це мо­ло­дої дівчи­ни. Він нес­подіва­но встав з місця, якось ха­па­ючись, не­на­че хотів утіка­ти.

- Прощайте! - ска­зав він до Сані й по­дав їй ру­ку. - Нес­подіва­на й сум­на для ме­не при­ти­чи­на… Про­щай­те!

Він по­хап­цем ухо­пив шап­ку й вибіг з кімна­ти. Двері гурк­ну­ли. Са­ня опам'ята­лась, схо­пи­лась з місця, їй зда­ло­ся, що во­на те­ряє ми­ло­го навіки… во­на прос­тяг­ла ру­ки й побігла слідком за ним, щоб гук­ну­ти на йо­го й вер­нуть йо­го. Але двері за­чи­ни­лись. Кру­гом ста­ло ти­хо, мерт­во. Са­ня сіла на ка­на­пу, пок­ла­ла ру­ки на стіл, впа­ла го­ло­вою на ру­ки й за­ри­да­ла.