Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 54

Минув тиж­день. Восьмо­го дня вве­чері Му­раш­ко­ва сподіва­лась Арис­ти­да в гості. Він не при­хо­див. Вже ви­си­па­ли на небі зорі, вже й північ нас­та­ла, а йо­го не бу­ло. Му­раш­ко­ва хо­ди­ла по кімнаті й ла­ма­ла ру­ки так, що кісточ­ки в пальцях лу­ща­ли. Во­на вибігла на ґанок, дов­го ди­ви­лась на ву­ли­цю, знов вер­ну­лась в кімна­ту, то сіда­ла на ка­напі, то хо­ди­ла по кімнаті - а він не при­хо­див. Вже б гос­ти­ниці усі пос­ну­ли: ста­ло ти­хо, як в мо­гилі. Му­раш­ко­ва нудьгу­ва­ла, все сподіва­лась і знов вибігла на ґанок. Місяць зійшов і освітив парк. В пар­ку не бу­ло ні жи­во­го ду­ху. Во­на побігла ву­ли­цею. По ву­лиці веш­та­лись по­де­ку­ди лю­де. Се­лаб­ро­са не бу­ло.

«Чи не стрів ча­сом та чи не зап­ро­сив йо­го Бо­ро­давкін на кар­ти», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. Во­на вгляділа в вікнах Бо­ро­давкіно­вої дачі світло й по­вер­ну­ла до дачі. Прий­шла во­на, заг­ля­ну­ла в вікна - в хаті не бу­ло ніко­го, тільки горіла лам­па на столі. Ко­ли це чує во­на в бе­резі мо­ря пісню. Во­на впізна­ла той го­лос: то співа­ла Бо­ро­давкіна. Му­раш­ко­ва прий­шла на бе­рег і ста­ла за ви­со­ким ка­ме­нем. По воді до бе­ре­га плив чов­ник. На чов­ни­ку горіли два ліхтарі, не­на­че світи­ло­ся двоє очей. Вид­но бу­ло греб­ця гре­ка в чер­воній куртці, в чер­во­но­му фесі з ки­ти­цею. Го­лос лив­ся з чов­на. На човні чорніло дві пос­таті. В Му­раш­ко­вої сер­це не­на­че спи­ни­лось в гру­дях.

Човник за­шипів по піску, прис­тав­ши до бе­ре­га; під чов­ном зас­ту­котіли круглі, як кар­топ­ля, камінці. З чов­на ско­чив Се­лаб­рос, по­дав ру­ку Бо­ро­давкіній, вхо­пив її за стан і пос­та­вив на бе­рег. Круглі камінці зас­ту­котіли під важ­ки­ми че­ре­ви­ка­ми в Бо­ро­давкіної.

Вони одійшли да­ле­ченько од чов­на й сіли на плис­ко­ва­то­му ка­мені над самісіньким мо­рем. Ти­хий місяч­ний світ злив­ся до­ку­пи з чер­во­ну­ва­тим блис­ком од ліхтарів і освітив Бо­ро­давкіну та Се­лаб­ро­са. В Бо­ро­давкіної вид забілів про­ти міся­ця, як вид в вак­хан­ки. В роз­ко­шах ко­хан­ня во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву і ніби вп'ялась очи­ма в Се­лаб­ро­са. Він об­няв її за стан і при­гор­нув до се­бе. Бо­ро­давкіна не обо­ро­ня­лась; во­на при­хи­ли­ла свою го­ло­ву до йо­го пле­ча й заспіва­ла ро­манс «Тиг­ре­ня»: «Місяць пли­ве по нічних не­бе­сах». Го­лос її, м'який, як ок­са­мит, спо­чат­ку по­лив­ся ти­хо-ти­хо. Так співає лю­ди­на в той час, ко­ли в неї ду­ша пов­на щас­тя вщерть, ко­ли сер­це мліє, умліває… Бо­ро­давкіна не­на­че співа­ла Се­лаб­ро­сові на са­ме ву­хо. Хвилі ти­хо ше­лестіли, ко­тя­чись на бе­рег по дрібних камінцях. Пісня бу­ла ти­ха, як той ше­лест хвилі, що був ніби аком­па­не­мен­том до її пісні. Але зго­дом го­лос її наб­рав­ся си­ли й по­чу­ван­ня. В тиші по­ли­ла­ся пісня го­лос­на; пішла лу­на поміж ске­ля­ми, по­ли­лась по морі, заг­лу­ши­ла ше­лест хвиль. Лу­на од пісні об­зи­ва­лась за стрімки­ми ске­ля­ми на ви­со­ких бе­ре­гах в акаціях та во­лоських горіхах, як ти­хе зітхан­ня щас­ли­вої душі. Пісня не­на­че роз­бу­ди­ла мерт­ве мо­ре, вли­ла жи­вот­тя в мертві бе­ре­ги. І мо­ре, і скелі, і місяць над мо­рем - усе зда­ва­лось пре­хо­ро­шою ве­лич­ною де­ко­рацією сце­ни, де співа­ла ар­тист­ка про ко­хан­ня.

Бородавкіна скінчи­ла пісню, гля­ну­ла в очі Се­лаб­ро­сові. В роз­ко­шах ко­хан­ня, в роз­ко­шах ти­хої місяч­ної ночі во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад, вип­ну­ла білу пов­ну шию і не­на­че ма­ни­ла своїми ус­та­ми Се­лаб­ро­са. Він вп'явся в пов­ну шию ус­та­ми і не­на­че за­мер.

- А що? Чи гар­но я співаю? - спи­та­ла в йо­го Бо­ро­давкіна. - Прав­да, з ме­не бу­ла б пер­во­ряд­на ар­тист­ка?

- Гарно, гар­но, як той со­ло­вей­ко, - ти­хо обізвав­ся Се­лаб­рос.

- А прав­да, я гар­на й те­пер! А ко­лись я бу­ла ще кра­ща: хлопці дуріли, ка­зи­лись од моїх очей, - про­мо­ви­ла Бо­ро­давкіна.

- В вас шия гар­на, біла, як у ле­бе­дя, - обізвав­ся Се­лаб­рос.

- Хіба ж в ме­не тільки шия гар­на? А мої очі? а мої бро­ви? Пог­ладьте ли­шень до­ло­нею по моїй щоці, по моїй шиї: істин­но ок­са­мит, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

Селаброс пог­ла­див ру­кою по її щоці.

- Правда! істин­но ок­са­мит, - ска­зав він і поцілу­вав шию.

- Правда, я кра­ща за ту ци­ган­ку Му­раш­ко­ву. Пе­рес­таньте до неї хо­ди­ти. Ходіть до ме­не. Яка в неї кра­са? Шия тон­ка, су­хор­ля­ва, як у чаплі. Любіть ме­не й за­будьте її, - ска­за­ла зго­дом Бо­ро­давкіна, й знов при­па­ла до йо­го пле­ча го­ло­вою, й знов заспіва­ла при­над­ним го­ло­сом, не­на­че за­вур­ко­та­ла.

Мурашкова не­на­че отерп­ла, сто­ячи за ка­ме­нем. Вглядівши, як Се­лаб­рос поцілу­вав Бо­ро­давкіну в шию, во­на зат­ру­си­лась, бу­ла лад­на ки­ну­тись на їх, за­ду­ши­ти Бо­ро­давкіну й Се­лаб­ро­са й сту­пи­ла на один ступінь до їх. Дрібні камінці за­во­ру­ши­лись, зас­ту­котіли: На­дя заг­руз­ла в їх по кісточ­ки.

- Ой щось хо­де та ще й близько! - ти­хо ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я чу­ла, як зас­ту­котіли камінці.

- Може, вам так вчу­лось, - обізвав­ся Се­лаб­рос. Му­раш­ко­ва сто­яла, як мерт­ва, і при­хи­ли­лась до скелі.

- Давайте лікер! Я вам да­ла йо­го. Мо­же, ви пос­та­ви­ли в човні та й за­бу­ли взя­ти? Я тро­хи змерз­ла. Погрійте ме­не на своїх гру­дях, по­печіть ме­не поцілун­ка­ми, - обізва­лась Бо­ро­давкіна.

Мурашкова ба­чи­ла, як Се­лаб­рос десь узяв пля­шеч­ку ліке­ру, як з'яви­лась чар­ка, не­на­че він ви­тяг її з ка­ме­ня. Він на­лив чар­ку й по­дав Бо­ро­давкіній. Во­на пи­ла по­ма­леньку, крап­ля за крап­лею, кілько­ма на­па­да­ми. Се­лаб­рос на­лив і собі й ви­пив на­хильці. Він по­дав їй кон­фек­ти. Бо­ро­давкіна знов при­па­ла го­ло­вою на йо­го гру­ди й про­мо­ви­ла:

- Яка по­езія! Он мо­ре ше­лес­тить ко­ло моїх ніг! Он­деч­ки місяць сяє над мо­рем. Мо­ре лис­нить. Усе спить, тільки моя лю­бов не спить. Я їм кон­фек­ти! Я співаю!

- Яка пиш­но­та! На­лий­те ще ча­роч­ку! - ска­за­ла Бо­ро­давкіна, од­ки­нув­ши го­ло­ву на­зад.

Селаброс за­лос­ко­тав її пальця­ми по шиї; во­на за­ре­го­та­лась го­лос­но на все гор­ло. Од­ляс­ки ніби го­ро­хом по­си­па­лись десь між ске­ля­ми. В Му­раш­ко­вої за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва. Во­на по­чу­ла, що в неї тя­ма не­на­че ту­ма­ном по­ви­лась.

«Чи то Арис­тид? Нев­же то він? той, що вми­рав за мною ще не­дав­но вве­чері. Нев­же це Бо­ро­давкіна? Це мені, ма­буть, сниться. Я ле­жу в пос­телі, в гос­ти­ниці. Я от-от про­ки­нусь, і це усе зник­не…» - ви­ли­ся мислі в її га­рячій го­лові. І їй зда­ло­ся, що во­на й справді в се­бе в но­мері ле­жить в пос­телі, що їй сниться сон, ніби ру­сал­ка вип­лив­ла з во­ди, ла­щиться до Арис­ти­да, ма­нить йо­го кра­сою місяці, ма­нить піснею, й ре­го­четься, й ла­щиться, і от по­тяг­не йо­го на дно мо­ря.

- Час мені йти до­до­му, - ска­зав Арис­тид, встав­ши з ка­ме­ня.

- Не пу­щу! не пу­щу! Ти підеш до тієї ци­ган­ки. Ти восьмий день до неї топ­чеш стеж­ку. Я висліджу­ва­ла за то­бою, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна, ха­па­ючи йо­го за ру­ку. - Я наслідці хо­ди­ла за то­бою, оце впійма­ла те­бе, по­са­ди­ла з со­бою в чо­вен. Не пу­щу! - аж крик­ну­ла Бо­ро­давкіна.

- Час спа­ти. Мені вже спа­ти хо­четься. Дивіться, я позіхаю, - ска­зав Се­лаб­рос і позіхнув на ввесь рот.

- Позіхаєте при мені! Позіхаєте в та­ку пиш­ну ніч! Дивіться, он місяць пли­ве в небі. Мо­ре дрімає. Хви­ля лед­ве б'є в бе­рег. Теп­ло, розкіш! По­сидьте-бо зо мною, до­ки свіне. Не пу­щу! - ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

Селаброс без це­ре­монії встав з ка­ме­ня й на­ла­го­див­ся йти. Му­раш­ко­ва не­на­че про­ки­ну­лась од важ­ко­го сну й ки­ну­лась бігти по піску по­за ске­ля­ми. Нап­ру­жені нер­ви од­ра­зу опа­ли, як пор­вані стру­ни. На неї на­пав страх, їй зда­ло­ся, що слідком за нею хтось го­ниться, от-от впіймає. Тро­хи бо­яз­ка дівчи­на тільки те­пер зог­ляділась, що во­на од­ним од­на в глу­пу ніч блу­кає між ске­ля­ми над мо­рем. Во­на побігла по дрібних камінцях, по жорстві. Но­ги груз­ли по кісточ­ки в кам'яну по­терть, в пісок.

Надя нес­тя­ми­лась, як вибігла воз­во­зом на­го­ру, їй зда­ва­лось, що во­на вик­ра­ла чу­жу тай­ну, що її приміти­ли, пог­на­лись за нею. На гор­бу мріла Бо­ро­давкіно­ва дач­ка в густій тіні во­лосько­го горіха. Двоє вікон, освіче­них світом, яс­но виз­на­чу­ва­лись в густій тіні. Му­раш­ко­ва ки­ну­ла очи­ма на дач­ку, і їй не­на­че крізь сон зда­ло­ся, що то якесь стра­хо­ви­ще. Але не­за­ба­ром пе­ред нею за­ма­ячіли старі акації та аб­ри­ко­си з рідки­ми су­ку­ва­ти­ми гілка­ми.