Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 10

Вона крут­ну­лась швид­ко, по-па­нянсько­му, на од­но­му місці, вий­шла з кімна­ти і сіла за дру­гим сто­лом в світлиці; во­на прис­та­ла до інших парт­нерів.

«Не вда­лось-та­ки звес­ти їх до­ку­пи! Але я та­ки їх зве­ду, по­нов­лю ро­ман… А Марті Ки­рилівні та­ки ба­жається по­но­ви­ти ро­ман,- це по всьому знать!» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

Після ве­чері вінці сот­воріння смик­ну­ли та­ки доб­ре, але так, що спро­мог­лись ще по­вер­та­ти язи­ком.

- Бичковський! ходім в мою кімна­ту, я по­ка­жу вам од­ну ціка­ву ар­хе­ологічну річ,- ска­за­ла Хрис­ти­на до Бич­ковсько­го.

- Ходім побачимо, яка там за­хо­ва­на в ва­шо­му схо­вищі ціка­ва ар­хе­ологія,- ска­зав Бич­ковський.

Христина взя­ла йо­го під ру­ку і по­ве­ла в свою кімна­ту. В спальній кімнаті, над ліжком Хрис­ти­ни, висів на стіні през­до­ро­вий ки­лим. Йо­го ви­ши­ва­ли ще за пан­щи­ни двірські дівча­та для Хрис­ти­ни­ної ма­тері. Ки­лим був ви­ши­тий га­ру­сом та шов­ком. Ро­бо­та бу­ла пре­чу­до­ва. Кру­гом ки­ли­ма ви­ла­ся ши­ро­ка сму­га, ви­ши­та розкішни­ми ро­жа­ми уся­ких кольорів, оргініями та маківка­ми. Все­ре­дині був ви­ши­тий чор­ня­вий тру­ба­дур - ли­цар. Він грав се­ре­на­ду на якійсь чу­дер­нацькій бан­дурі, си­дя­чи на ка­мені під вікна­ми се­редньовіко­во­го шпи­час­то­го зам­ку, а на бал­коні сиділа ли­цар­ша, спер­шись на ґрат­ки. Ки­лим та­ки доб­ре по­ли­няв, але ма­лю­нок ще й те­пер виз­на­чу­вавсь ду­же доб­ре й ви­раз­но і був ар­тис­тич­ної ро­бо­ти.

- Як вам по­до­бається ця ар­хе­ологія? Прав­да, те­пер і в Персії не знай­ти та­ких ки­лимів? - спи­та­ла в Бич­ковсько­го Хрис­ти­на.

- Сказати прав­ду, я й не роз­бе­ру га­разд, що на йо­му по­на­ля­пу­ва­но: чи ліс, чи ха­та. Не­на­че по­се­ре­дині стоїть ко­пи­ця сіна, і ли­бонь во­ро­на чи крук си­дить на ко­пиці; надісь крук! - обізвав­ся Бич­ковський, лу­па­ючи тро­хи вже п'яни­ми очи­ма.

- Ой ви, Тюхтій Іва­но­вич! Ви самі справдішня ко­пи­ця сіна! Яка там ко­пи­ця сіна? То тру­ба­дур співає се­ре­на­ду під бал­ко­ном зам­ку. Дивіться, який ку­че­ря­вий! Дос­то­ту та­кий, як ви! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- От я при­ве­ду сю­ди очі, гостріші од ва­ших.

Христина крут­ну­лась і че­рез од­ну хвильку при­ве­ла під ру­ку Мар­ту Ки­рилівну і пос­та­ви­ла її ря­дом з Бич­ковським пе­ред ки­ли­мом.

- Правда, ви й досі не ба­чи­ли моєї до­ро­гої, те­пе­реч­ки вже сли­ве ар­хе­ологічної річі? Гляньте на цей ки­лим! Прав­да, гар­на, пиш­на ро­бо­та? Вар­то од­да­ти в ар­хе­ологічний му­зей! - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

Вона крут­ну­лась, мит­тю вис­ко­чи­ла з кімна­ти, ще й при­чи­ни­ла од­ну по­ло­ви­ну две­рей. Бич­ковський і Мар­та Ки­рилівна зос­та­лись уд­вох і ди­ви­лись чо­гось на ки­лим.

- І справді, ду­же гар­на ро­бо­та,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

- Нічого не роз­би­раю. Якась плу­та­ни­на… - обізвавсь Бич­ковський.

- Тямите ви! Плу­та­ни­на! - ска­за­ла про­вор­но й тро­хи на­хаб­но Мар­та Ки­рилівна і сіла на стільці.

- Сідайте ж! - по­ка­за­ла во­на ру­кою на стілець. Бич­ковський сів.

- Давно ми ба­чи­лись… а те­пер знов до­ве­лось-та­ки нам по­ба­чи­тись,- по­ча­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Гора з го­рою не зійдеться, а чо­ловік з чо­ловіком зійдеться,- обізвавсь Бич­ковський і витріщив очі на

Марту Ки­рилівну.

Це ду­же спо­до­ба­лось їй, їй в вічі знов впа­ли ши­рокі «ча­ру­ючі» плечі Бич­ковсько­го.

«Треба б знов роз­по­ча­ти з ним ро­ман. Чом би пак і заміж за йо­го не вий­ти? Пос­тать! плечі нап­ро­ди­во! І я не зос­та­лась би са­ма в хаті, в са­мо­тині»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- До нас до­хо­ди­ла чут­ка, що ви й досі ще не оже­ни­лись? - спи­та­ла в йо­го Мар­та Ки­рилівна.

- Ні, не оже­нив­ся й досі,- обізвав­ся флег­ма­тич­но Бич­ковський.

- Чом же ви не оже­ни­лись? Не знай­шли щи­ро­го сер­ця? га­ря­чої душі? Га?

- Гарячої душі не знай­шов,- ме­ханічно обізвав­ся Бич­ковський.

А я і заміж пішла і доч­ку маю, і от-от не­за­ба­ром, мо­же, й доч­ку ви­дам…

- І удо­вою зос­та­лись, та вже й дав­но,- обізвавсь Бич­ковський.

«Чув, под­лий, що я удо­ва, а не прий­шов, щоб ме­не сва­та­ти. Тре­ба б йо­го оже­ни­ти з со­бою… хоч си­лою. Тре­ба б на­посістись на йо­го! Ко­ли б Хрис­ти­на по­мог­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Що ж ви, роз­ба­гатіли? Без жінки, без сім'ї вам, чо­ловікам, і гро­шей не­ма де діва­ти. Пев­но, скла­ли в бан­ку ве­ликі капіта­ли?

- В ки­шені оце маю п'ять кар­бо­ванців. Те­пер це всі мої капіта­ли,- мурк­нув Бич­ковський.

- Оце так ди­во! Ви, пев­но, не бу­ли на службі, а десь ти­ня­лись в світах, пев­но, десь по­невіря­лись… мо­же, му­жи­ку­ва­ли, а мо­же, й стар­цю­ва­ли? Ні жінки, ні гро­шей! А я, хва­лить бо­га, і доч­ку-кра­су­ню маю, і гроші маю, і дім маю, і жи­ву щас­ли­во, як у бо­га за двер­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

При цих сло­вах Бич­ковський нас­то­ро­чив ву­ха і пок­ру­тив ву­са. Роз­мо­ва про гроші оче­ви­дяч­ки при­па­ла йо­му до сма­ку.

- Як ви, Пла­то­не Андріяно­ви­чу, ви­людніли, ви­рос­ли і вго­ру і вшир! Я вгляділа вас і спо­чат­ку та­ки не впізна­ла: та­кий з вас ко­зир став! Ще дов­го бу­де­те за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви да­мам. А я здо­ро­во зміни­лась? Ви ме­не впізна­ли? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і приж­му­ри­ла свої гострі оч­ки.

- Ні, не впізнав, але швид­ко до­га­дав­ся, що то ви,- мурк­нув Бич­ковський.

- Що ж я? Чи ду­же пос­тарілась? Ста­ла зовсім ба­бою? Га? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і підня­ла вго­ру тонкі бро­ви, ще й дрібненько за­ре­го­та­лась.

- Ви ста­ли те­пер чер­воні, а ко­лись бу­ли білі,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

Марта Ки­рилівна ще дуж­че за­ре­го­та­лась.

- Це гарні комплімен­ти го­во­ри­те да­мам! Що ж це, по ва­шо­му: чи гар­но б то, чи по­га­но?

- Ні гар­но, ні по­га­но. Але ви ще цвіте­те і не в'яне­те. Я ду­мав, що ви зв'яли й за­червіли,- ска­зав Бич­ковський.

- Кажуть люди, що я не зів’яла, хоч, мо­же, й га­разд і не процвітаю. Чи ма­ли ж який ро­ман на своєму віку? Пев­но, ма­ли стільки ро­манів, що їх усіх і не спи­са­ти,- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Хто йо­го зна: не пам'ятаю, по­за­бу­вав,- ска­зав Бич­ковський і витріщив очі на ки­лим, не­на­че розг­ля­дав тру­ба­ду­ра з бан­ду­рою.

- Чого це ви так при­див­ляєтесь до то­го тру­ба­ду­ра, чи ар­хе­ологією ціка­ви­тесь, чи тією ли­цар­шею, що си­дять на бал­коні?

- Більше ар­хе­ологією,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

- Невже ви так встиг­ли за­чуч­веріти та за­черствіти, що тільки й ціка­ви­тесь тією мерт­во­тою, цеб­то ар­хе­ологією та мерт­ви­ми мальова­ни­ми ли­цар­ша­ми? - чіп­ля­лась Мар­та Ки­рилівна.

Бичковському об­рид­ла вже та роз­мо­ва про га­рячі душі та мальова­них ли­царш,- йо­му за­ма­ну­лось ви­пи­ти всмак з ком­панією, а Хрис­ти­на од­би­ла йо­го од ве­се­лої ком­панії і тро­хи не замк­ну­ла в ха­тині, а Мар­та го­дує йо­го ро­ман­тич­ни­ми со­ло­до­ща­ми.

Може, ви зацікав­лені чим іншим, а я вас тут дер­жу? Мо­же, час ви­пи­ти по чарці? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Оце при­че­пи­лась при­че­па! За­лу­чи­ла ме­не сю­ди, не­на­че те­ля в повітку»,- по­ду­мав він.

- А час би вже ви­пи­ти, ви прав­ду ска­за­ли оце.

- І я з ва­ми вип'ю! Нудьга ме­не бе­ре се­ред цієї ста­ре­чої не­ве­се­лої ком­панії,- аж гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- От і доб­ре! Ходім та вип'ємо вкупі! Я та­ких люб­лю.

- І я та­ких люб­лю! З та­ки­ми і на світі жи­ти ве­селіше! - гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна і схо­пи­лась з стільця.

Вона підроб­лю­ва­лась під смак Бич­ковсько­го. В її ду­шу впа­ла дум­ка і справді знов роз­по­ча­ти ро­ман з Бич­ковським, ко­т­рий міг ста­ти їй в при­годі.

Марта Ки­рилівна ко­кет­но одіпхну­ла обидві по­ло­вин­ки две­рей і про­вор­ненько, якось пус­ту­ючи, вис­ко­чи­ла в гос­тин­ну. За нею по­ва­гом вий­шов Бич­ковський. В сто­ловій кру­гом сто­ла сиділи Юпіте­ри та лисі вінці сот­воріння і хи­ли­ли хто пи­во, хто ви­но ста­ка­на­ми. Мар­та Ки­рилівна сіла по­руч з Бич­ковським і на­ли­ла в ста­ка­ни ви­на і для се­бе, і для Бич­ковсько­го. Бич­ковський підняв ста­кан до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на підня­ла і свій ста­кан і цок­ну­ла ним об ста­кан Бич­ковсько­го. Хоч во­на і не лю­би­ла пи­ти, але ра­ди Бич­ковсько­го ви­хи­ли­ла пов­ний ста­кан, ще й дру­гий на­ли­ла. Во­на бу­ла ра­да, що знов своєю осо­бою заціка­ви­ла ко­лишньогось же­ни­ха. Бич­ковський роз­ве­се­ливсь, навіть роз­го­во­ривсь. Мар­та Ки­рилівна при­су­ну­лась до йо­го бли­зенько і пильно ди­ви­лась йо­му в вічі. Во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. З чер­во­ним ли­цем, з чер­во­ни­ми ру­ка­ми, в пун­со­вих бан­тах, в чер­во­них зиг­за­гах взір­ця своєї сукні, во­на вся ніби па­ла­ла, на­че не­опа­ли­ма ку­пи­на. Во­на при­ки­ну­лась ве­се­лою, навіть тро­хи гу­ля­чою, го­во­ри­ла дрібно, ве­се­ло, без­пе­рес­тан­ку та все зачіпа­ла Бич­ковсько­го.