Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 5

Ломицький по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся знов вип­ро­во­ди­ла йо­го аж у двір, аж до хвіртки, і про­си­ла за­хо­ди­ти до неї і ви­ба­чи­ти, що ма­ти не вий­шла, бо в ма­тері су­до­мить ру­ку, ще й го­ло­ва бо­лить й досі.

«Якась чуд­на го­ло­ва в твоєї ма­тері: ко­ли я прий­ду, в неї все го­ло­ва бо­лить або щось десь су­до­мить»,- ду­мав Ло­мицький, про­ща­ючись з Ма­ру­сею.

Маруся вер­ну­лась в гос­тин­ну смут­на й за­ду­ма­на.

«Мати зу­мис­не втек­ла з гос­тин­ної, вглядівши в вікно, що йде Ло­мицький. Во­на має щось на умі. Це несп­рос­та. Що це за знак? Чи во­на ве­ре­дує, чи сер­диться? Я й досі ніяк не од­га­даю, що за лю­ди­на моя ма­ти. Во­на ча­сом ду­же лібе­ральни­чає в роз­мові зо мною, з моїми то­ва­риш­ка­ми: здається, й ро­зум доб­рохіть вси­сає нові гу­манні прин­ци­пи. Але ча­сом… ча­сом зак­ру­тить та­ко­го ста­росвітсько­го ве­ремія, що я нічо­го не втямлю…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Вона пішла в сто­ло­ву. Ма­ти пи­ла чай, тро­хи на­су­пив­ши тонкі густі чорні бро­ви, мов­ча­ла і навіть не гля­ну­ла на доч­ку.

Маруся дов­генько по­мов­ча­ла і та­ки не втерпіла, щоб не по­го­во­ри­ти з матір'ю.

- Мамо, чо­го це ви втек­ли от Ло­мицько­го? - спи­та­ла во­на.- Мо­же, не по­до­бається, що я прий­маю своїх гос­тей, та ще й па­ничів?

- От і ви­га­да­ла! - обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ніби я ко­ли за­бо­ро­ня­ла тобі прий­ма­ти твоїх гос­тей? Ти вже до­рос­ла лю­ди­на, ти на службі,- маєш пра­во хо­ди­ти са­ма, ку­ди хо­чеш, зна­тись, з ким хо­чеш. Я не дес­пот­ка і не якась там придуркувата ста­ро­мод­на пані дідич­ка, що дер­жить до­чок у вза­перті, тро­хи не в ко­морі або в хижці, і не дає їм волі. Ти са­ма доб­ре знаєш, що я лю­ди­на лібе­ральна. Ти вер­зеш якусь нісенітни­цю.

- Але… але все-та­ки я примічаю, що візи­ти цього мо­ло­до­го хлоп­ця вам чо­гось не зовсім… не зовсім… до впо­до­би… не­на­чеб­то…

- От і не зовсім! Неп­рав­да твоя! Я не вий­шла до йо­го, бо тро­хи не­на­че нез­ду­жаю. Поліну­ва­лась ба­ла­ка­ти з ним, як не­ду­жа лю­ди­на, та й годі! - ска­за­ла ма­ти і все-та­ки не підве­ла очей і не гля­ну­ла на доч­ку.- Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то я не зовсім люб­лю то­ва­рист­во мо­ло­дих па­ничів. До­рослі, по­важні пан­ни - то зовсім інша річ: то люди досвідні, з ро­зу­мом, з су­тою вда­чею; з ни­ми є про що по­го­во­ри­ти. Чо­ловік в со­рок або в со­рок п'ять літ - ото вінець сот­воріння. А тих мо­ло­дих лег­ко­духів я… не люб­лю: в їх в го­лові тільки ба­ли, пан­ни, танці та уся­ка нісенітни­ця,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Та цей Ло­мицький, ма­мо, зовсім не з таківських,- він не ду­же лю­бить ба­ли і, здається, й тан­цює тільки кад­риль, та й годі! - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Ногами, мо­же, й тан­цює тільки кад­риль, а дум­кою, пев­но, че­ше кан­кан. Усі мо­лоді такі, всі во­ни вітро­го­ни, лег­ко­думні; в їх вся на­ту­ра ще кле­ко­тить, як окріп в ка­зані. Ти, ли­шень, їм не ду­же йми віри: я їх доб­ре знаю,- ска­за­ла ма­ти і якось хит­ро зир­ну­ла на доч­ку.- От хоч би й цей твій гість: двічі при­хо­дить в мій дім з візи­том вве­чері, уб­ра­ний в який­сь ку­ций піджак, а не в фрак,- тро­хи не в ха­латі та в шкар­ба­нах…

- Але ж ви, ма­мо, не ста­ро­мод­на лю­ди­на, пев­но, на це не ду­же вва­жаєте!

- Воно бач так! Я на це не вва­жаю, мені про це бай­ду­же, але він по­ви­нен вва­жа­ти, він по­ви­нен! Все ж та­ки він знає, що я не міщан­ка якась там, а хер­сонська дідич­ка, справдішня пані, з пансько­го до­му, ма­ла землі, ма­ла пан­щан­них. Він все-та­ки по­ви­нен зна­ти ша­ну й честь. А мені? мені все бай­ду­же!

Дочка тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла.

«Чи не має ма­ма для ме­не на приміті ко­гось вже іншо­го, надісь вже підтоп­та­но­го: ба­га­ти­ря або ви­со­ко­го уряд­ни­ка»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся й за­мовк­ла, бо приміти­ла розд­раж­не­ний тон в роз­мові ма­тері.

- От ком­панію твоїх мо­ло­дих то­ва­ри­шок я люб­лю. Ці мені приємні! Зійдуться до те­бе, лю­бенько й по щи­рості ба­ла­ка­ють, чи­та­ють су­часні книж­ки, го­во­рять про су­часні ідеї. Це мені до мислі, бо я са­ма лю­ди­на з свіжою тя­мою в го­лові, з мо­ло­ди­ми свіжи­ми дум­ка­ми. А ті мо­лоді па­ничі… Ет! Бо­дай не ка­за­ти.

Марта Ки­рилівна тільки ру­кою мах­ну­ла і вста­ла.

- До ве­чо­ра ще да­ле­ко, ти б луч­че про­чи­та­ла мені тро­хи Спен­се­ра. Чо­гось я ніби ліпше ро­зумію, як ти мені чи­таєш,- ска­за­ла ма­ти і вий­шла в гос­тин­ну.

Маруся вий­шла й собі слідком за матір'ю, сіла на ка­напі і по­ча­ла чи­та­ти, а ча­сом і витовкмачувати де­які нез­ро­зумілі для ма­тері місця. Але ма­ти зовсім не слу­ха­ла: во­на ди­ви­лась на сте­лю і позіха­ла, злег­ка при­дер­жу­ючи гу­би, щоб доч­ка не примітила Спен­сер був для ста­рої но­вою мо­дою.

Ломицький вбрав­ся і був на­по­го­тові йти на чай до Ма­русі.

«Мабуть, не бре­ше Хрис­ти­на,- щось є! Мо­же, й справді Ма­ру­си­на ма­ти - чуд­на чи тро­хи при­цу­цу­ва­та. Двічі був я в Ма­русі, двічі ба­чив слід її ма­тері в гос­тинній, а ста­ра не­на­че все втікає од ме­не. А забіжу я до Хрис­ти­ни та по­го­во­рю!»

Ломицький увійшов в гос­тин­ну Бо­ро­давкіна. В гос­тинній ніко­го не бу­ло. З од­чи­не­них две­рей з кімна­ти обізва­лась Хрис­ти­на.

- То ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу? - гук­ну­ла Хрис­ти­на в своєї кімна­ти.

- Я! - обізвав­ся Ло­мицький.

- Правда, маєте до ме­не діло? А я й знаю яке! Йдіть сю­ди в мою кімна­ту, бо бу­де­мо го­во­ри­ти сек­ре­ти - по­тай од усіх,- гук­ну­ла Хрис­ти­на.

Ломицький увійшов в Хрис­ти­ни­ну кімна­ту. В Хрис­ти­ниній кімнаті не­на­че жив який­сь не­тя­га-бур­ла­ка в спідниці. Усе бу­ло роз­ки­да­не, усе ле­жа­ло не на своєму місці. На столі ва­ля­лись книж­ки, гол­ки, за­по­лоч; на ліжку ва­ля­лась сук­ня, ок­са­ми­то­ве пальто, усе в пу­ху та в пір'ї; ви­ши­вані пре­гарні руш­ни­ки висіли на ліжку, ва­ля­лись на по­душ­ках; кру­гом Хрис­ти­ни на ки­лимі ва­ля­лись обрізки по­лот­на, якісь шма­точ­ки, клап­ти­ки ма­терії, вис­ми­кані нит­ки з кан­ви. Хрис­ти­на ніби сиділа в яко­мусь кублі, на­че не­че­пур­на квоч­ка в гнізді в оби­чай­ці.

- Сідайте на роз­ка­зуй­те! Як же вас привіта­ла ста­ра Ка­ра­лаєва? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Хто йо­го знає й як?

- Чи не розібра­ли й досі, чи що? Це мож­на бу­ло зра­зу ба­чи­ти. Ой ви! Ква­ша ви, джу­ми­га, а не па­нич! До­да­ла б ще щось, та… піч у хаті слу­хає…

- Та я її й досі не ба­чив,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Не ви­хо­дить? - крик­ну­ла Хрис­ти­на.

- Не вий­шла, і я її й досі не ба­чив в її гос­поді.- ска­зав Ло­мицький.

- Погано. Мо­ло­ду ви дійсно впійма­ли, а ста­ру труд­но впійма­ти. Впіймай­те й цю ре­пу - і бу­де­те ко­зак! до­кажіть сла­ви! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

І Ло­мицький роз­ка­зав Хрис­тині про свої візи­ти і про свої здо­га­ди, що ста­ра Ка­ра­лаєва прос­то-та­ки втікає з гос­тин­ної, од­ни­кує од йо­го, як він за­хо­дить до Ма­русі, а не до неї.

- Ця ба­ба з ган­жою, як-от бу­ва­ють з ган­жою коні або ко­ро­ви… Я ж вам ка­за­ла! В неї все при­лич­ко­ва­не, і во­на са­ма лич­ко­ва­на.

- Еге, ви йде­те попід вікна­ми до­му, як за­хо­ди­те до Ма­русі? - спи­та­ла Хрис­ти­на.

- Авжеж попід вікна­ми, бо так ви­па­дає,- ска­зав Ло­мицький.

- То-то й ба! А як іще раз йтимете, то не йдіть попід вікна­ми, та зак­радьтесь ти­хенько в хвіртку, щоб і со­ба­ка не гавк­ну­ла, та в при­хо­жу, та шусь в гос­тин­ну! Тоді, мо­же, і впіймаєте ста­ру пта­ху в гніздищі та, мо­же, якось і поєднаєтесь з нею. Во­на лю­бить сидіти в гос­тинній край вікна в кріслі та ло­ви­ти очи­ма ґави у небі,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Може, й ва­ша прав­да,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Не «мо­же, прав­да», а зовсім-та­ки щи­ра прав­да! - гук­ну­ла Хрис­ти­на.- Хит­рий ви, з біса, та не зовсім: не­зу­гарні ви, як я ба­чу, ло­ви­ти ди­чи­ну. Пам'ятай­те, що на­шо­го бра­та не­лег­ко ло­ви­ти: го­туй­те добрі сильця та за­па­деньки, от що! Ста­ра Ка­ра­лаєва хит­ра й досвідна пта­ха з по­лив'яним но­сом.