Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 17

- Чи це вже ви, Уля­сю, кінчаєте свої на­уки, чи ще вчи­ти­ме­тесь рік? - го­во­ри­ла Мокрієвська й хап­ком хлеп­та­ла чай.

- Вже, хва­лить бо­га, доп­ли­ла до бе­ре­га, - ска­зав Кміта.

- Вже ски­ну­ла оте ко­рич­не­ве уб­ран­ня й по­ши­ла собі но­ву сук­ню. Так вже мені ос­то­гид­ла ота фор­ма! - ска­за­ла Уля­ся.

Мокрієвська одірва­лась од ста­ка­на й мит­тю підве­ла го­ло­ву. Че­рез од­чи­нені двері в кімнатці во­на по­ба­чи­ла по­чеп­ле­ну на стіні но­веньку Уля­си­ну су­коньку, яс­но­зе­ле­ну з чор­неньки­ми та чер­во­ни­ми дрібненьки­ми квіточ­ка­ми.

- Ондечки я її й ба­чу! Еге, ото во­на теліпається на стіні? - ска­за­ла Мокрієвська і рап­том схо­пи­лась, побігла в кімнат­ку, од­че­пи­ла сук­ню й на пальці, не­на­че на цвяш­ку, ви­нес­ла її в світли­цю та й по­ча­ла вертіти пе­ред вікном. Во­на знов по­ки­ну­ла не­до­пи­тий чай, навіть за­бу­лась за йо­го.

- Ой гар­на ж су­конька! Ви доб­ре доб­ра­ли собі колір до ли­ця. В вас карі очі та чорні бро­ви. Вам ду­же прис­тає до ли­ця зе­ле­не або біле. І мені най­кра­ще при­яли­чає або зе­ле­ний, або білий колір. Бу­ло як убе­русь в біле, чи на бал, чи на Ве­лик­день на ут­ре­ню, чи що, то й са­ма се­бе лед­ве впізнаю в дзер­калі.

І Мокрієвська вертіла су­коньку на пальці, не­на­че гра­лась. В неї в очах ще й сльози не зсяк­ли, а на ус­тах вже блу­кав осміх, і самі очі ніби гра­лись й осміха­лись крізь сльози. Во­на й сук­ню вертіла на пальці, й са­ма вертілась. Побігла в кімнат­ку, по­че­пи­ла на цвя­шок, десь на­ла­па­ла но­ву Уля­си­ну юбоч­ку, і знов ви­ли­ну­ла се­ред світлиці, ог­ля­да­ла підбійку, ґудзи­ки, стьожеч­ки, кот­ри­ми бу­ла об­ля­мо­ва­на юбоч­ка. Мокрієвська веш­та­лась, кру­ти­лась по кімна­тах, не­по­си­дя­ща та жва­ва, як жи­ве срібло.

- Допивайте-бо чай, бо про­хо­ло­не! - обізвавсь Кміта.

- О! а я й за­бу­ла за чай! Мені прис­тає до ли­ця зе­ле­не. Гос­по­ди, як гар­но мені в яс­но­зе­ле­но­му, та ще як до­да­ти до йо­го чор­них кру­жев. Ще тро­хи прис­тає мені жов­ту­ва­тий колір, а чер­во­не уб­ран­ня вже зовсім мені не при­яли­чає. А вам, Уля­сю?

- Я ще й не справ­ля­ла собі нічо­го чер­во­но­го, то й не довіда­лась га­разд за це, - обізва­лась Уля­ся.

- Шкода! До­би­рай­те, сер­це, уб­ран­ня, щоб до­ко­неч­но прис­та­ва­ло до ли­ця. Пок­ра­щаєте вде­ся­те­ро! От по­наз­ди­ви­тесь, як по­ба­чи­те! - ле­пе­та­ла Мокрієвська. - Але мо­ва мо­виться, а хліб їсться, а час ми­нає, як ка­жуть лю­де. Я оце до вас по ділу. Ви най­маєте в се­бе од­ну кімнат­ку. А я оце пос­ва­ри­лась з своєю гос­по­ди­нею, тією, що ви драж­ни­те Су­хо­реб­рою. Чи не най­ня­ли б ви мені тієї кімнат­ки?

- Ото шко­да, що ви мені заз­да­легідь не ска­за­ли! - обізвавсь Кміта. - Вже моя сест­ра впер­вих за­мо­ви­ла для се­бе ту кімнат­ку.

- Тітка вже про­си­ла, й сьогодні оце вве­чері й зав­да­ток при­не­се, - ска­за­ла Уля­ся й пе­рег­ля­ну­лась з батьком, ще й лед­ве осміхну­лась.

Од ціка­вих та кмітли­вих очок Мокрієвської це не по­таїлось.

- Це ви, пев­но, тільки од­мов­ляєтесь, щоб ме­не не пус­тить до се­бе… Це й ви ме­не цу­раєтесь. Гос­по­ди! яка ж я те­пе­реньки без­щас­на лю­ди­на! Усі од ме­не од­цу­ра­лись. Усі нех­ту­ють мною, не­на­че змо­ви­лись. Де мені, без­та­ланній, подітись?

І в Мокрієвської знов од­ра­зу очі зай­шли сльозою. Улясі ста­ло жаль цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни. Во­на зир­ну­ла на батька й приж­му­ри­ла оч­ки, ще й кліпну­ла ни­ми раз і дру­гий.

- Коли вже ви так на­ма­гаєтесь, то я й не візьму зав­дат­ку од сест­ри! Про ме­не най­май­те й ви. Я доб­ре то­му відо­мий, що ви завж­ди пла­ти­те за квар­ти­ру й гро­шей моїх не за­мо­таєте: глядіть же, не гай­тесь, бо як тра­питься який най­мач, то я й од­дам кімнат­ку, - ска­зав Кміта, кот­ро­му й справді ста­ло шко­да Мокрієвської.

Мокрієвська од­ра­зу ніби по­чу­ти­ла по­легкість на серці, по­ве­селіша­ла, по­дя­ку­ва­ла й пе­рес­та­ла рум­са­ти.

- Це, пев­но, та Су­хо­реб­ра по­набріху­ва­ла вам на ме­не. Во­на ба­че, що між на­ми єднан­ня, та й хо­че нас роз­ра­яти, щоб ми пос­ва­ри­лись, бо во­на ж не лю­бе, як де в хаті спокій та мир­но­та. Я заздріваю, що це її на­мо­ва.

- Та де там її на­мо­ва! - обізва­лась Уля­ся, - то вам тільки так здається.

- От я й за­гос­тю­ва­лась в вас, а там, ма­буть, і моя гос­по­ди­ня сподівається ме­не та гнівається, - ска­за­ла Га­лецька й по­хап­цем вста­ла й поп­ро­ща­лась з усіма.

- Заходьте ж до нас та не цу­рай­тесь нас! - го­во­ри­ла Уля­ся, про­во­дя­чи гос­тю з світлиці, - роз­ва­жи­те се­бе тро­хи в горі.

- Спасибі вам за лас­ку: зай­ду ко­лись, як бу­де час, - ска­за­ла гос­тя.

І Га­лецькій знов ста­ло со­ром начіплю­ва­ти тор­бу та вдя­га­ти ла­та­ну удя­ган­ку; ста­ло со­ром і пе­ред Уля­сею, і навіть пе­ред Мокрієвською.

V

Раз якось після Пет­ра Лу­ка Ан­то­но­вич Літос­танський йшов на служ­бу в «гу­бернське правлєніє» з бо­ма­га­ми під пах­вою. Він вий­шов за­рані з до­му, щоб тро­хи про­хо­ди­тись та по­ди­хать свіжим повітрям, бо ра­нок був пиш­ний. Після петрівча­них дощів нас­та­ла го­ди­на. З вог­кої землі йшов ле­генький опар і ніби про­зо­рою імлою опо­ви­вав го­ри й при­гор­ки, вкриті сад­ка­ми, не­на­че дібро­ва­ми. Літос­танський прос­ту­вав проз Ми­хай­лівський мо­нас­тир і не­са­мохіть за­ди­вивсь на пиш­ний виг­ляд: на Хре­ща­тик, на Царський сад та на інсти­тут, кот­рий не­на­че виліз на по­дов­жас­тий при­го­рок і дов­ги­ми ряд­ка­ми вікон ніби ог­ля­дав хре­ща­тицьку до­ли­ну че­рез вер­хи ста­рих лип та каш­танів. Цей го­ря­ний чу­до­вий за­ку­ток на­га­дав йо­му рідний Канів.

Літостанський тро­хи пос­то­яв, вту­пив­ши очі в той пиш­ний виг­ляд, і в йо­го сер­це пом'якіша­ло й ду­ша по­добріша­ла. На серці ста­ло радісно, і йо­му за­ба­жа­лось зро­бить щось доб­ре, щось ко­мусь приємне. Він вглядів під мо­нас­ти­рем ряд­ки старців і за­вер­нув до бра­ми, щоб по­да­ти ми­лос­ти­ну.

На май­дані сно­ви­га­ли про­ча­ни з уся­ких країв, не­на­че во­ру­ши­лась ко­маш­ка. Скрізь по май­дані то чорніли пол­тавські свит­ки та чорні кор­се­ти на мо­ло­ди­цях, то біліли білі свит­ки та ма­гер­ки на біло­ру­сах, чер­воніли хуст­ки на го­ло­вах та чер­во­нясті плах­ти на чернігівських та мо­гилівських мо­ло­ди­цях.

Молодиці та дівча­та тов­пи­лись ко­ло рун­дуків, де бли­ща­ли на сонці по­чеп­лені зе­лені й сині, й чер­воні раз­ки уся­ко­го скля­но­го на­мис­та, де лисніли на при­лав­ках срібні та по­зо­ло­чені хрес­ти­ки, ду­качі та об­раз­ки. Ця част­ка Софіївсько­го май­да­на, ко­ло Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря бу­ла схо­жа на чи­ма­лий тор­жок або яр­ма­рок десь в містеч­ку, ку­ди якимсь ви­пад­ком збіглись та ску­пи­лись ціли­ми ва­та­га­ми лю­ди з уся­ких країв Ук­раїни і звідусіль.

Літостанський, по­чу­тившн в душі по­тяг до яко­гось доб­ро­го вчин­ку, за­вер­нув до дзвіниці, де по обид­ва бо­ки бра­ми на схо­дах стриміли два ряд­ки старців. Він по­чув їх жалібне про­хан­ня і не міг вдер­жа­тись, щоб не по­дать ми­лос­тині кільком сліпцям та калікам.

Саме в той час Кміта йшов на Поділ. Він в той день не ви­хо­див з тор­ба­ми під мо­нас­тир, бо мав на думці ку­пи­ти де­що на По­долі. Кміта прос­ту­вав попід мо­нас­тирською стіною й вглядів Літос­тансько­го. Йо­му спа­ло на дум­ку прис­тать до мо­ло­до­го хлоп­ця, поз­най­оми­тись з ним та за­лу­чить до своєї гос­по­ди. Але пе­редніше йо­му хотілось роз­пи­тать в йо­го й довіда­тись, хто він, що він за лю­ди­на.

Літостанський прис­ту­пив до старців і по­дав ми­лос­ти­ню крайнім ба­бу­сям та сліпчи­хам. Га­лецька й Мокрієвська сто­яли по­руч вдвох. Мо­ло­дий хло­пець пок­лав і їм в до­лоні по копійці. Слідком за ним Кміта й собі ви­тяг з ки­шені га­ма­нець, мерщій розш­морг­нув і по­дав ми­лос­ти­ню Га­лецькій та Мокрієвській. Цей вчи­нок тро­хи зди­ву­вав їх обох. Кміта прис­ту­пив за­раз до Літос­тансько­го й за­го­во­рив до йо­го.

- Одже я, хо­дя­чи сю­дою, та­ки час­тенько ба­чу вас, як ви по­даєте ми­лос­тин­ку бо­жим стар­цям. Ви, пев­но, доб­ра лю­ди­на, - ска­зав Кміта.