Біда бабі Палажці Солов*їсі - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 5

Палажка сіла і втирила в учителя свої чорні блискучі, як кришталь, допитливі очі.

- Мені казали люде, що в вас є така книжка, де списано все моє житіє. Чи воно справді там списано за все моє житіє?

Вчитель осміхнувся, а його круглі веселі сірі очі ніби зареготались.

- Є така книжка, де списано ваше житіє, хоч, може, й не все, а так здебільшого. Там списано, як ви до церкви ходите щонеділі й б'єте багацько поклонів, що ви щороку ходите в Київ на прощу і багато дечого.

- Це правда, що я ходжу на прощу в Київ щороку. Так вже мені бог дав. А чи там списано те моє житіє, що мене усі в хаті мучать, трохи не катують, скубуть мені коси, як святій Варварі? Чи там списано за мене, як за мученицю чи як за спасеницю й преподобницю?

Сірі Неліповичеві очі залисніли й наче зареготались. Він ледве не приснув од сміху, похапцем витяг з кишені хусточку й почав буцімто сякать носа голосно, з усієї сили, щоб придушить сміх. Він добре знав, яка то преподобниця сиділа в його хатині, бо школа виходила на вигін саме проти бабиної оселі, звідкіль йому доводилось не раз і не два чуть навіть усяку розмову; та ще й город коло школи межувавсь з Палажчиним городом.

- Там списано за вас і як за мученицю, як от, приміром, пишуть за святу Варвару, і як за спасеницю-преподобницю.

- Та й мене бог сподобив, що я виходила по усяких монастирях, була і в Почаєві та й там говіла й спокутувала свої гріхи. Ще за першим чоловіком я понеділкувала, а за другим чоловіком то вже постила дванадцять п'ятниць Парасок, не їла нічого до вечора в п'ятниці перед дванадцятьма великими святами. В нас на селі тільки один Мойсій Кубенко постить ще й кожну п'ятницю, аж до вечора ні рісочки не бере в рот. А чи написано ж в тій книжці, як мене на минувшему тижні лаяв і трохи не бив син, а невістка пхнула мене так, що я навзнак звалилась на сінешні двері та й двері головою одчинила, та так і простяглась через сінешній поріг, ще й висок обдерла об одвірок. Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Хіба ж я й справді не мучениця?

- Ні! цього там не написано,- обізвавсь вчитель і знов почав голосно сякать носа, неначе на його напав страшний нежить та чхачка.

- А чи не дали б ви мені тієї книжки, щоб мені син прочитав за моє житіє? - спитала баба.

- В цей час нема в мене вдома тієї книжки, бо батюшка позичив у мене: хоче сам прочитать ту книжку. Як він оддасть, то я дам її Петрові; нехай вам прочитає,- сказав вчитель.

- Ой мучениця я на цім світі та й годі! Куди не поткнусь на селі, та і в своїй хаті, всі мене чогось зачіпають та лають, а невістка кривдить мене. Чи там пак написано в книжці, як вона oцe недавнечко половила та позакидала в жлукто мої кури й качки, ще й рядном накрила зверху, щоб вони хутчій виздихали од голоду? - спитала баба, вставши з стільця і прямуючи до дверей.

- Ні, нього не написано,- сказав Неліпович і встав з стільця, щоб випровадить в сіни ту трушанську мученицю й преподобницю.

Син зараз досвідчився, куди-то ходила мати і за що питала в титаря, й Смолянки, і у вчителя.

- А що, мамо! не напитали по хатах книжки? Ось я незабаром поведу на ярмарок до Білої Церкви два кабанці на продаж; а як продам, то, може, там куплю для вас книжку. Може, й ви продасте одного свого кабанця?

- Про мене! продай одного кабанця свого, а другого мого, бо надходять різдвяні святки, то щоб ви не нарікали на мене, що я їм ваш хліб,- сказала мати.

Перед різдвом Петро повів на мотузку два кабанці й продав на ярмарку, ще й купив книжку за ті гроші, що взяв за материного кабанця.

- От, мамо, я купив для вас ту книжку, де списано все ваше життя,- сказав син веселенько й з осміхом. Він був палкий, але й одхідливий. І якби його мати була добріша й здатлива, то, може б, в його хаті було менше сварки та бійки.

- Нехай же прочитаєш мені ту книжку на різдвяні святки, бо перед святками роботи багацько, і ніколи нам її слухати, а тобі читать.

На третій день святок по обіді прийшла на одвідини до Палажки сусіда Левадиха з дочкою й невісткою. Петро сів за столом і зумисне почав читати бабам ту книжку. Баба Палажка слухала дуже вважливе, і як Петро дочитав до кінця, Палажка мовчала й задумалась: вона таки втямила, що в книжці написано зовсім-таки не за преподобницю, як вона сподівалась.

- А що, мамо? Чи гаразд розібрали це «житіє»? Це ж ви така преподобниця, котру в рай навряд чи пустять, хоч ви й молитесь, і на прощу до Києва ходите. Бо ви така преподобниця, як і наша сусіда, котру ви лаєте та потріпуєте великою грішницею,- сказав син, згортаючи книжку.

- Брешеш ти, Петре! Тут що написано про бабу Параску, то все істинно правда; а що написано про бабу Палажку, то там не все правда; тільки те правда, що я богобояща. Це ти свого докладав, як читав, та ще й того прикинув, то Параска бреше за мене по селі. Дай лишень мені книжку! я піду до титаря, щоб його письменний старший син перечитав мені усе, як воно дійсно там написано. А то Параска бреше на мене, а ти читаєш, та побріхуєш, та докладаєш ще й своїх побрехеньок.

Левадиха й ті невістка зараз догадались, про кого написана книжка, і тільки осміхались, мовчки поглядаючи одна на одну. Очевидячки, їм було ніяково, і вони заговорили з бабою про свої справи. Левадиха рознесла чутку по кутку за ту книжку про двох бабів. Чутка швидко пішла по селі. Молоді чоловіки й парубки півчі приходили на святках до Петра, щоб він прочитав їм ту книжку. Бабі Палажці було ніяково сидіть в хаті й слухати, як вони натякають на бабу, регочуться та все скоса поглядають на неї. Вона мусила тікать з хати, ховалась в противну нетоплену кімнату й мерзла там ввесь час, доки син читав книжку.

Од того часу, як тільки стара роззявляла рота й починала гризтись та надокучать синові, вік одчиняв скриню, де знаходилась книжка, сідав за стіл, розгортав книжку й починав голосно на всю хату читати: «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Баба сварилась і чіплялась, а син читав та й читав далі голосніше, аж кричав. Мати мусила замовкнуть.

- От і добре, що ти примитикував, чим можна заткнуть пельку матері,- говорила нишком Оришка до свого чоловіка.

Баба Палажка довго терпіла, але в неї, нарешті, терпець увірвавсь. На масниці вона пішла до батюшки жаліться на сина та невістку.

Прийшла вона до батюшки, поцілувала в руку та й почала оповідать за свої кривди.

- Батюшко! не дали ви торік причастя Паращиній невістці й синові, а цього року не дайте причастя моєму синові й невістці. Паращина невістка вже стала слухняна, й син став покірливий, і в їх од того часу в хаті настала мирнота; а в моїй хаті неначе завелось пекло, бо й син і невістка неначе печуть та смажать мене на сковороді сливе щобожого дня.

- За що ж вони печуть тебе, неначе на сковороді? - спитав батюшка.

- Ото якось раз вранці пішла я на часок до Левадихи, а невістка посипала коло порога проса своїм курям та качкам, а мої кури й качки половила, позакидала в жлукто і рядном накрила, щоб вони не їли її проса. А як я окроми посиплю пашні своїм курям та качкам та не стережу, то вона потаєнці од мене визбирає дочиста, до зернини в хвартушину моє жито й пшеницю, порозганяє мої кури та сипле своїм. Я встоюю за свою птицю, а вона тикає на мене, лає в батька й матір і бажає, щоб мої кури виздихали з голоду й вищезли. Прошу вашої ласки, не дайте їм обом цього року причастя, то вони мене не кривдитимуть і будуть мене шанувати й чтить, як свою матір.

- За це, Палажко, не можна не давать причастя. Таких сім'їв, як оце в тебе, чимало на селі: довелось би не давать причастя половині невісток та синів на селі.

- Та коли б тільки вони обоє зобижали мої кури та качки! А то син дає мені погані прізвища: каже, то я газетниця, що я ідольська печена поклонниця, бо я часто, як молюсь, здіймаю з стін святі образи й цілую. Надавав мені поганих прізвищ та йменнів стільки, що їх настачило б на половину села. Як почну говорить йому напуття, то він мене лає поганими сороміцькими словами. Я напутюю його та навчаю і наводжу на добру путь, але як скажу йому слово, то він на мене сипле, як з решета, поганими словами. Осудив,обніс та опоганив мене, на все село незгірше Параски. Оце вчора напавсь на мене, лаяв мене: наговорив стільки поганих слів, скільки на дубі листя. А ще перед різдвом купив на ярмарку книжку; каже, що в тій книзі списано моє житіє. Та накличе повну хату лобурів, таких достоту, як сам, та й читає й сміється, а лобурі й собі реготять. А я мушу мерщій тікать в противну хатину, а та хатина не топлена. Я од холоду аж цокочу зубами, доки він перечитає ту книгу. Та в книжці ще й свого надокладає на мене. Таке моє життя, хоч вмочай хліб у попіл та й їж! Не дайте, батюшко, їм причастя, бо мені вже й так гірко жить на світі; і я тільки нидію, а не живу. Хоч кидай свою хату та тікай до сусід.