Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 14

- Ти ут­во­ре­на з своєю гар­ною вро­дою, з своєю вда­чею не для землі, не для лю­дей, а для не­бес­но­го прос­то­ру, для не­ба. Тим-то ти та­ка ят­ря­на на сер­це та враз­ли­ва. В те­бе, пев­но, зро­ду па­ху­ча по­чут­ливість нервів, не­на­че в духів. Ти вся дух, дух справ­дешній, лег­кий, кри­ла­тий, повітря­ний, увесь вис­но­ван­нй з проміння й мрій, дух за­паш­ний. Я вже те­бе не­на­че ба­чу наскрізь.

- І ти не цьогосвітня лю­ди­на. Ти лю­ди­на мрій, ти кра­са нічної до­би; твоя по­езія - це по­езія не гру­бо­го сон­ця, не прос­тацько­го дня, а тон­ких уявліннів та мрійності глу­пої півночі. Твоя вда­ча уся вит­ка­на з по­етич­них сутінків ве­чо­ра, з мрій чор­ної ночі, з тем­но-синього не­ба, за­си­па­но­го зо­ло­ти­ми діаман­та­ми. І ти сот­во­ре­ний не для землі.

- Нам тре­ба б зміни­ти жи­вот­тя, пе­реб­ра­тись на той світ, кра­щий од цього світа, - ска­зав Пав­лусь.

- І я маю та­ку гад­ку: нам тре­ба б пе­реб­раться на кра­ще жит­ло жи­вот­тя. Ста­ро­мод­не жит­ло цього пас­куд­но­го світа вже мені ос­то­чортіло! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І ще б гірше ос­то­гид­ло, як­би ти по­чу­ла на свої ву­ха, що верз учо­ра один який­сь ду­рисвіт за ве­че­рею в рес­то­рані. Він ка­зав, що ми, цеб­то такі, як ти та я, тільки дур­но на світі жи­вотіємо та хліб мар­но збав­ляємо, і щоб ми зап­рацьову­ва­ли собі на харч та од­да­ва­ли ко­мусь якісь дов­ги, - не­на­че ми на­по­зи­ча­лись у ко­гось! - за свій га­разд та просвітність ми всі по­винні б ста­ти до підмо­ги ма­сам: вчи­ти їх або ре­мест­ва, або на­уки, або будлі-яко­го штуч­ницт­ва, щоб ніби­то піднять просвітність тем­ної ма­си. Оце так справді шту­ка!

- То це ви­хо­де, що й я й ти по­винні за­ход­жу­ваться ко­ло та­кої чуд­ної праці?

- Атож! Ка­зав, що ця пра­ця не­за­ба­ром по­вин­на буть обов'язко­ва, си­лу­ва­на для всіх, хто вчив­ся в школі, не­на­че якась по­винність або пан­щи­на.

- Ой ли­шеч­ко! Ой ле­леч­ко мені! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Казав, що всі просвічені лю­де по­винні за­вес­ти якісь на­родні універ­си­те­ти, такі, як у Англії, Данії, в Па­рижі та Швеції та ще десь, ли­бонь у Грен­ландії, чи що.

- Де ж то такі універ­си­те­ти за гра­ни­цею? Щось я не при­га­даю. Мо­же, во­ни десь на кар­ти­нах на­мальовані… в яко­мусь му­зеї або в кар­тинній га­ле­реї? Але я цього не ба­чи­ла навіть між кар­ти­на­ми її дрез­денській га­ле­реї… Не при­га­даю…

- Які там на­мальовані? Бу­де­мо вчи­ти на­род ре­мест­ва, як оті дві навіжені наші сусіди То­польські: поїха­ли в Фінляндію, вив­чи­лись там тка­ти по­лот­на та вер­ну­лись у Пол­тав­щи­ну й десь у яко­мусь місті засіли за верс­та­ти і вчать за но­ви­ми ма­леньки­ми верс­та­та­ми мо­ло­диць та міща­нок. От що!

- Та ці ж пан­ни То­польські, це ж навіжені лю­де! Це якісь ви­род­ки! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - То це, пев­но, во­ни й ме­не по­са­дять за верс­тат, щоб я день і ніч тор­ка­ла ру­ка­ми підніжки та го­ни­ла но­га­ми уток з цівкою та кла­ца­ла ля­дою об на­чин­ня, не­на­че вовк зу­ба­ми?

- Атож!

- Ну, я цього не зумію зро­би­ти. Як­би вчить му­жиків гра­ти на ро­ялі, або вчи­ти їх яко­гось там штуч­ницт­ва, ма­лярст­ва або фран­цузької мо­ви.

- Я по­за­бу­вав геть усе до­чис­та! Спи­тай у ме­не, які річки та озе­ра в Ти­хо­му оке­ані, або які ост­ро­ви в Са­харі, то я тобі цього зро­ду не ска­жу. Ні однієї річки в Ти­хо­му оке­ані не при­га­даю!

- І я не при­га­даю. Спи­тай ме­не, які го­ри в Німецько­му морі або які там на­ро­ди жи­вуть в Чор­но­му та Біло­му морі, чи нег­ри, чи тур­ки; або в якій гу­бернії жи­вуть ки­ти, а в якій моржі, то цього я те­пер зро­ду не при­га­даю! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І я не при­га­даю! В ме­не вся на­ука дав­но ста­ла в го­лові сторч, до­го­ри но­га­ми, - ска­зав Пав­лусь.

- Як же ми вчи­ти­ме­мо, ко­ли й ми самі по­за­бу­ва­ли ту на­ученість? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Доведеться сіда­ти знов за книж­ки та вчи­тись вдру­ге.

- То це й мені тре­ба до­ко­неш­не сіда­ти за гра­ма­ти­ку та ариф­ме­ти­ку? - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Я ж тобі ка­зав, що луч­че вмер­ти, ніж так - не жи­ти, а тільки жи­вотіть на світі, ко­ли вже й за гра­ни­цею з'яви­лись якісь навісні ви­род­ки.

- Це, пев­но, якісь страшні нові ба­ци­ли, - ска­за­ла Нас­ту­ся й при­па­ла йо­му го­ло­вою до пле­ча, хли­па­ючи.

- Не плач, моє па­ху­че сер­де­нят­ко! Ми по­же­ни­мось та й заїде­мо десь да­ле­ко, да­ле­ко! Вте­че­мо од уся­ких ду­рисвітів, од цих ту­тешніх ба­цил та бак­терій. Нічо­го не вдіємо з ни­ми!

- Не оже­ниш­ся ти на мені! Не бу­деш ти мій, а я твоя! Та­то по­зав­чо­ра мені ка­зав, щоб я й у го­лові собі не пок­ла­да­ла ви­хо­дить за те­бе заміж: ка­зав, що ти який­сь ви­ро­док ко­лись слав­ної ко­зацької сім'ї, що ти маєш при­любність до карт та гульні, що ти де­ка­дент, п'яни­ця й шах­рай, ні до якої праці нез­дат­ний, що ти гультяй, ле­да­що, що ти зовсім нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, що з те­бе за­то­го вий­де який­сь тор­бох­ват, бо­сяк, - од­но сло­во, що ти про­па­ща лю­ди­на.

- Сам він шах­рай та злодій, а не я! - кри­ко­нув Пав­лусь, мов опе­че­ний, і схо­пив­ся з стільця. - Це не твій та­то, а кат для те­бе й для ме­не, бо сам при­лю­бив­ся до гро­шей, та й годі.

Він за­веш­тав­ся, за­ме­ту­шив­ся, забігав по кімнаті, не­на­че по­ра­не­ний лев. Гор­до­витість, зо­бид­же­не са­мо­любст­во, крив­да в час лю­бові, - все це збу­ри­ло йо­го ду­шу до са­мо­го дна. Злість і помс­та зак­ле­котіли в йо­го серці. Хо­ро­ви­те са­мо­любст­во йо­го нер­во­вої душі бу­ло збу­ре­не до са­мо­го дна. З ним тро­хи не ста­лись корчі. Очі при­гас­ли в од­ну мить, ста­ли ніби риб'ячі, потім зно­ву зай­ня­лись і заб­ли­ща­ли.

- Я швид­ше заст­ре­лю і йо­го, і се­бе, і те­бе, ніж він ме­не! - кри­чав Пав­лусь. - Так зну­ща­тись на­до мною, так кеп­ку­вать з ме­не! О, цього не бу­де ніко­ли! Не по­пу­щу! Не­ вар­то жи­ти на та­ко­му пас­куд­но­му, по­га­но­му світі!

- Неварт! Ми вартніші луч­чої долі, ви­що­го жи­вот­тя, з на­шим криш­та­ле­вим сер­цем, з на­шою криш­та­ле­вою лю­бов'ю!

- Пху на цей опо­га­не­ний світ! Пху на тво­го дур­но­го батька! Я ска­женію, я не­за­ба­ром здурію! Не ви­дер­жу дов­ше. Ме­не ду­шать чиїсь ру­ки, якісь об­ценьки, якісь кліщі за са­ме гор­ло. Умрімо, сер­це! Умрімо за­раз, та­ки за­раз!

- Умрім, мій ко­ха­ний! Тільки пе­рес­тань ска­женіть, пе­рес­тань ґедзкаться! Пав­лу­сю, щас­тя моє зо­ло­те, сер­це моє діаман­то­ве! не га­ла­суй, не мор­дуй се­бе! Я лад­на за­раз вмер­ти з то­бою й за то­бою.

- Умрімо! Умрім за­раз! Смерть - це на­ше весілля! Це не смерть, це бу­де на­ше ве­ли­ке од­родіння. Це бу­де рай­ське ра­юван­ня. Я ту­манію од цього щас­тя, од цієї ідеї. Це виз­во­лен­ня! зо­ло­та сво­бо­да од усього!

- Це ра­юван­ня! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Це рай­ська Нірва­на на­шо­го Буд­ди! Ми пе­рей­де­мо в справ­дешній світ з цього зем­но­го нікчем­но­го баг­на. Ми по­ли­не­мо вдвох у не­бес­ний простір без гра­ниць, без кінця. Ми літа­ти­ме­мо між зо­ря­ми, між ку­па­ми зірок.

- Сидітимемо в повіквічно­му кон­церті. Це ж пиш­но­та!

- Не сидіти­ме­мо, а летіти­ме­мо в ефірі, на­че на про­гу­лянні, слу­ха­ти­ме­мо світо­вий кон­церт і за­ра­зом ми­лу­ва­ти­ме­мось уся­ки­ми зірка­ми, сон­ця­ми, уся­ки­ми бу­ке­та­ми зірок, ди­во­виж­ни­ми взор­ця­ми, спле­те­ни­ми з сонців та зірок. Прав­да, бу­де гар­но? - про­мо­вив Пав­лусь.

- Ой гар­но! Це ж ра­юван­ня для ву­ха й зо­ру, для сер­ця й душі.

- Вмираймо швид­ше! За­раз! Ой як мені за­ма­ну­ло­ся вмер­ти! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Бе­ри руш­ни­цю та ходім най­ме­мо но­мер у гос­ти­ниці; ти заст­рель ме­не, а я те­бе, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Пхе! Це бу­де вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміяти­муться наші знай­омі в Мен­тоні, в Ніцці, - ска­зав Пав­лусь. - Ще й в га­зе­тах обсміють, опо­га­нять і наг­лу­зу­ються якісь письма­ки.

- Твоя прав­да. В га­зе­тах тільки й чи­таєш, що який­сь при­ше­ле­пу­ва­тий київський швець або кра­вець най­няв но­мер з яко­юсь при­цу­цу­ва­тою швен­дею та й по­заст­ре­лю­ва­лись обоє. Ма­дам Трю­ше в Мен­тоні лус­не од сміху, як про­чи­тає про цей наш про­заїчний бур­жу­аз­ний вчи­нок у га­зе­тах. Луч­че бу­де от­руїти­ся.