Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса. Страница 18

– Вибачте, – я почувала, що паленію.

– Нішого, – промовив чоловік із закритим ротом. – Усе номано, – продовжив він, при цьому підтягуючи мене до себе правою рукою, щоб до мене не дістався різкий чоловік із камерою, що проріджував юрбу, вибираючись на волю.

У спортивному костюмі, підтягнутий і міцний, він дивно виглядав у натовпі ошатних батьків.

– Олег, – відрекомендувався він.

– Дочка, син? – запитала я для годиться.

– Молодша сестра пішла до третього класу, – усміхнувся він. – Сильний у вас удар. Золота голова, – знову всміхнувся й потер вилицю.

Я зніяковіла. Повертатися мені не було куди, і я розглядала Олега. Дивно, що в нього восьмирічна сестра, він виглядав моїм ровесником.

– Виглядаю я так тому, що фізрук і в мене третій урок, – відповів він на мій пильний погляд.

Я терпіти не могла фізруків, бо вони бездушні шовіністи. Якщо людина не вміла управлятися з канатом або козлом, вона блискавично перетворювалася в їхніх очах на хробака. А ті, хто не міг зробити «берізку» або «пістолетик», списувалися з бортів їхньої уваги.

– Богданець, дивна справа, ти така добротна каланча, а всередині якийсь хирляк, – почула я підбадьорливий голос фізрука з мого шкільного дитинства.

– Насправді я не думала про ваш маскарадний костюм. Я гадала, як у вас може бути така маленька сестра. Мама народила вас у школі? – бовкнула я.

Я помітила, що завжди починаю грубіянити, коли почуваюся злою чи розгубленою.

– Помилкове припущення, маму встигли довезти до пологового, – він усміхнувся. – Мені двадцять вісім, матері моїй п’ятдесят, Кароліна – це моя сестра, пізня дитина. До речі, їй дев’ять. Я готовий ділитися з вами своєю життєвою історією й далі, але краще не тут, добре було б випити зеленого чаю, як ви вважаєте?

Я не встигла сказати, як я вважаю, і що мені тридцять три, і я жахливо стара й утомлена вдова й не хочу ніякого чаю з молодим фізруком, що я взагалі ненавиджу всіх фізруків із дитинства; мені не вистачило часу на всі ці висловлювання, бо він підхопив мене за лікоть і спритно вивів із щільних батьківських рядів.

– Кораблі лавірували, лавірували та й вилавірували, – так само спритно проговорив він. Я мимоволі засміялася. Ми дійсно були схожі на кораблі, обидва місткі: баржа й пароплав…

Анька запитувала, як так вийшло, що ми стали зустрічатися. Анька була ошелешена, вона всі очі вигляділа, дивлячись на мене й на Олега.

– Він же фізрук! – волала моя сестра. – Як таке може бути? Ти ж ненавидиш фізруків!

Я знизувала плечима: вона була абсолютно права.

– Він молодший за тебе на п’ять років! Ти що собі думаєш? Він в атлетичній формі, у «качалку» ходить, а ти гойдаєшся тільки на хвилях, як загублена гумова качка. Він тебе кине й розіб’є тобі серце!

Я їй відповідала, посміюючись, що вони хотіли, аби я повернулася до життя, от я й повернулася. І Борька теж. Йому з Олегом просто, надійно й весело. І мені.

– Я лише хотіла, щоб ти була уважнішою до дитини й пішла на лінійку! Щоб ти не вила на могилі Бориса, перетворюючи вересень на казна-що! От чого я хотіла. Я боялася цього дев’ятого місяця, розумієш? Я боялася за тебе. Я приходила до тебе в гості, ховала ножі, зривала з балкона мотузки, щоб ти нічого собі не заподіяла! Але я не хотіла, щоб ти підчепила якогось малолітнього спортсмена, що тебе постійно тискає за талію, мабуть, перевіряючи, скільки кілограмів ти наїла.

Анька – взагалі невгамовна людина, а вже коли їй щось або хтось не подобається, зупинити її неможливо! Утім, легко переналаштувати, якщо доручити якусь важливу справу. Тому саме вона зайнялася нашим весіллям, раз у раз на нас покрикуючи. Діставалося всім: і мені, й Олегу, і Борьці, і мамі. Ніщо так не поєднує й не здружує, як лемент дорогих родичів.

Весілля наше відбулося в лютому, а 30 серпня мене забрали до пологового будинку. Лікар сказала, що народити я маю 31-го, просто зобов’язана, а як ні, то вони будуть вживати заходів. Погрози мене стимулювали краще, ніж окситоцин, тому Дениса я народила в ніч на 31-ше без стимулюючого втручання.

З пологового мене мали забирати першого вересня. Такий от дев’ятий місяць. Задзвонив телефон. Анька. Хіхікає:

– Слухай, нам знову не треба витрачатися на квіти вчительці. Уявляєш? Борька вже відібрав собі букетик, який йому сподобався. Цього разу теж гербери. Правда, жовтогарячі.

Я засміялася.

– Ти смієшся, – пошепки сказала сестра. – Ти знову смієшся, як це здорово!

2012

24:33:42

1

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася в аеропорту міста Париж. І ця зустріч була зовсім не романтичним знайомством. Випадково-політично-діловим. От яким воно було. Коли розповідаєш про те, як хтось зустрів своє кохання чи просто познайомився в Парижі, автоматично починаєш уявляти різну романтичну маячню: поцілунки на Ейфелевій вежі, обійми на Єлисейських полях, кавування під танго на акордеоні і таке інше. Утім, Париж не винний у тому, що кожне друге людське створіння сприймає його як місто романтичних побачень, постійного дарування валентинок, ніжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж усього цього зовсім не схвалює, а вважає себе брутальним циніком, естетом та людиноненависником, тільки ніхто в міст про це не питає. У людей, утім, також. Якщо дехто називає вас наволоччю, тюхтієм чи розумником, він буде і далі так називати, поки ви не утнете щось неймовірне.

Але я продовжую. Важко віднайти якусь романтику в чоловікові, який більш за все був подібний на клоуна. Принаймні, я не настільки жаліслива. Клоунів я терпіти не можу з дитинства. Мама часто мені нагадує, як одного разу, коли я мала шість років, вона зводила мене до цирку. Я спокійно собі сиділа, дивилася на собачок, які стрибали, на акробатів, що крутилися в повітрі, як риба на гачку (волосінь надзвичайно подібна на канат страховки), і не падали, а мені стало цікаво, що буває, коли вони падають, – от якщо рибу зриваєш із гачка, вона почувається недобре… Ну, дивилася і на клоунів. Були там два розмальовані жлоби, вдягнуті в яскраві комбінезони, напхані ватою; вони постійно реготали, шпиняли одне одного, і, судячи з усього, їм було неймовірно весело. Клоуни мордували одне одного та кепкували з цього. За такі вибрики суворі батьки хапали нас за рученята і тягли по домівках, а там уже дехто діставав ременем. А тут усі аплодували та сміялися, а от мені не хотілося долучатися до загальних веселощів. У клоунів я нічим не жбурляла тільки тому, що в мене нічого придатного із собою не було, у маминій сумці також, я перевіряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кілька камінців чи бульбоплодів? Однак свого шансу я не проґавила.

Коли на арені з’явився ілюзіоніст – це така людина, яка дивує Всесвіт тим, що в його рукавах живе різноманітна текстильна гидота, – і почав волати: «Я можу втілити всі ваші бажання та фантазії, підходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть відбуватися дива!» – я підійшла і в мікрофон попросила: «А чи не могли б ви вбити клоунів?»

Йому не відразу вдалося змінити вираз обличчя на кілерський, мабуть, нечасто йому замовляли вбивства, співчуваю. Тривалий час його лице залишалося солодко-розчуленим, бо він звик до того, що дітям слід бути лагідними, на таких, як я, він не розраховував. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: «Яких клоунів, дитинко?» Я сказала, що нещодавно їх бачила і залюбки йому покажу. Після того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожнювала. Шепотіла: «О Боже, о Боже. За що, о Господи?» Ми з Господом мовчали. Ми не розуміли цих запитань.

Того дня я була в червоному індійському светрику. Зараз його вдягли на мого іграшкового синього слона. Цей слон – мій одноліток, він старіє і, мабуть, мерзне. Старі іграшки збиваються, можна зіскоблювати з них балабушки; те саме відбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли дивлюся на свого слона в червоному светрику, мені здається, що я була карликом. Слон не дістає до моїх колін. Мама, звісно, мою карликовість заперечує.