Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса. Страница 45
«Вона дивна. Аделіна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона мені сподобалася зовні. Ні, як каже Милиця, у неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорційно складена. У неї нервові та нерівні губи. Вона – наркоманка. Вона найкраща у світі дівчина, у якої на все є власна думка. Небагато є людей, які мають власну думку та можуть її захищати, правда?» Шу мовчки розливала спиртне. «Щось ми постійно п’ємо», – зауважив я. «Та й не кажи, куме», – відповіла Шу. «Я раніше думав, що можу кохати тільки вродливих дівчат, та ще рік тому на таку, як Аделіна, не звернув би уваги. Мені подобалися пружні сідниці, великі очі, пухкі губи, довгі ноги… Тобто і зараз все це мені подобається. Але з Аделіною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазі вплив зовнішності. Що може бути інакше. Можна закохатися в щось інше. Я й сам кілька разів, коли натрапляв на дивні в моєму розумінні пари, казав: «Що він (вона) в ній (ньому) знайшли?» І не міг збагнути, що саме. Адже я і не шукав насправді, я порівнював зі своїми зовнішніми ідеальними параметрами. Хтось із пари потрапляв під них майже ідеально, а хтось – зовсім ні. Знаєш, може, це виглядає смішно, але я думав: «Якщо я покохав дівчину, яка далеко не мій ідеал, значить, це справжнє почуття, справжнє кохання», – а тепер я не знаю».
«Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такі періоди, правда?» – «Звісно, що були. Вона фотографувала, працювала для журналів, у неї був власний фотопроект. Вона знімала кохання предметів. Якщо бачила, наприклад, дві прищіпки на мотузці, які схилилися одна до іншої, – негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповідання. Одне присвятила мені. На день народження. Мені ніколи ніхто не присвячував оповідань…» Я вийшов до своєї кімнати та приніс оповідання Аделіни. «Хочеш, я прочитаю тобі?»
«Soyez le bienvenu [15]», – почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з’явилася у дверному прорізі, витончена фігурка в чорному, залита білим сонячним світлом, таке собі чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм візитом вона плакала. Темні кола під очима на смаглявому обличчі. Волосся вільно мандрує її спиною. Від вітерцю. «Чого ви стовбичите? Заходьте!»
Я зайшов до зали. Тут було темно. На вікнах чорні фіранки. Під скляним ковпаком тіпається дивний метелик. Я несамохіть відсахнувся. «Це…» – Мій вказівний палець зрадницьки затремтів, чорний метелик із зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичні, але впорядковані рухи. «О, c’est symbolique, n’est ce pas? [16] Це ж лише чорна вдовиця. Не бійтеся. Вона не завдасть вам шкоди».
Вона взяла за звичку підсміюватися наді мною. На величезному, на всю кімнату, чорному килимі, лежали англійські подушки-теки, на них стояли кавники, горнятка, змелені горіхи, маленькі керманки з налитими в них глейкуватими ароматними речовинами. Усі ці харчі та предмети були по-східному ледачі, від них ішла солодка знемога. Диванів не було. Відрубно біля вікна стояв кальян, надутий та пихатий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона граційно вмостилася на килимі, покликала мене поглядом. Руки її були зайняті приготуванням східного кавового напою. Її очима блукала усмішка, що на мить вислизнула на поверхню блискучою рибкою, а потім зникла за довгими віями.
«Ви наче хотіли зі мною поговорити?» – «Так, – підхопився я та присів із нею поруч, але з невідомих причин влаштувався на безпечній відстані. – Ви ж мадам Т.?» – «Мадемуазель». – Її прекрасні очі оглядали мене уважно, наче фахівець оглядає народжене цуценя: чи відповідає він стандартам, чи ні. «Ну і про що ви хотіли зі мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…»
Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Мені почало здаватися, що з-під його маленьких крилець ллється кров. «Я хотів би поговорити з вами про пана Т., мене він цікавить із точки зору… із точки зору», – я затнувся, намагаючись дібрати потрібні слова. «А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так! Ви добре звучите. Трохи фальшуєте, але в межах допустимого. Йому подобається, коли звук бринить дзвінко, ясно, прозоро. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього був бездоганний слух. На вас він обов’язково звернув би увагу. Тобто на те, як ви говорите». Вона всміхнулася мені поблажливо, наче присіла у формальному реверансі. «Він був… знаєте, він був чудовим. Тонким, принадливим, чуттєвим. Надзвичайно чуттєвим, – вона наблизилася до мене. Я відчув пахощі мигдалю, розтертого на її пальцях, та небезпеки. – Він тягався за кожною, навіть із тих, хто не викликав у мені довіри, а в нього – симпатії. На моє запитання, навіщо вона йому або що він у ній знайшов, він непохитно відповідав: «Je veux, c’est tout! [17]» Його бажання були понад усе».
Слово «був» застрягло в мені кілком осичини. Дивна жінка, дивний будинок, чорний одяг та чорні крила метелика, крила цього навіженого метелика своїм безупинним миготінням страхають мене. Адже це вона його вбила, вона вбила його. «Ви!!! Ви…» – я починаю захлинатися. – Ви вбили його!» Я таврував її, ніколи у своєму житті я не був таким відчайдушним, сміливим, я прагнув сатисфакції, але якої? «Нісенітниця. Він утік від мене. Знаєте, у житті кожної великої малярки є коханці, які не відбулися». – «Я вам не вірю», – голосно вигукнув я та відразу відчув себе актором-нікчемою. Вона засміялася. Легко підвелася. Стояла просто наді мною, струнка, небезпечна, гарна, та реготала, реготала, реготала…
Мій крик поглинув мене. Я плутався у лабіринтах цього великого пустого будинку, я біг, біг подалі. Мене вмивав власний холодний піт, я гепався на землю, підводився та біг далі. А її захриплий сміх усе одно наздоганяв мене та лоскотав мої п’яти.
Я закінчив, але в мене склалося таке враження, що Шу продовжувала слухати. А мені на мить здалося, що у вікно б’ється чорний метелик. Я здригнувся. Чомусь уявив, що він б’ється в моєму серці. Нарешті Шу протягла зі співучою інтонацією: «Французька…» Мені раптом стало смішно, метелик зник. «Насправді Аделіна не знає французької». – «Та ну. Не вигадуй, дай сюди аркуш». Я простягнув. «Тут жодної помилки». – «А й не могло тут бути ніяких помилок. У неї є звичка, їй подобається французька, навіть не вимова, а на вигляд. Усі ці «Je veux, c’est tout!», мені навіть було смішно. Якщо в книжці, яку вона читала, були французькі слова або вислови, вона переписувала їх у зошит, а потім користувалася, коли писала свої оповідання». – «А навіщо?» – «Не знаю… Хто вас, жінок, розбере? Подобалося, та й годі».
«Слухай, взагалі-то… знаєш, такий специфічний твір. Вона точно тобі його присвятила?» – «Вона так сказала. Це про дослідника, який цікавився долею одного музики. Може, Аделіна натякала на те, що я доскіпливий?» – «Можливо. Але зрозуміло, що вона змальовувала себе». – «Так, жінка-ратище – це вона». – «А чорний метелик – ваше кохання? Ця чорна вдовиця? Що це, почуття?» – «Не знаю. Аделіна не любить, коли все ясно і зрозуміло. Вона любить натяки, чорний колір, напівтони. Вона не любить визначеності. Зовсім не любить». – «Творчі люди іноді набагато простіші, ніж уміють із себе вдавати», – промовила Шу. «Не знаю. Але мені ніхто і ніколи не присвячував творів. Це було зворушливо. Знаєш, скільки разів я це перечитував?» – «Особливо, коли вона пішла і ти збагнув, що вона не просто пішла, а ПІШЛА, так?» – «Так». – «Такі речі дуже прив’язують до людини, я це чудово знаю. Але, Максе, зрозумій, ніякі присвяти – ні оповідань, ні картин, ні цілого життя – не означають, що ви будете разом, що ти – єдине, що потрібно цій людині. Бо все це може бути простим самовираженням. І все. І ти тут ні до чого, просто вдалий провідник». – «Я все це розумію, просто то було моє кохання, от і все». – «А вона казала, що кохає тебе?» – «Ні, вона не любила все це. Їй не подобалося, коли я освідчувався. А я казав, що люблю її, бо відчував це, і це почуття було таким великим, знаєш, що я просто не міг утримувати його в собі, треба було комусь розповісти… Я просто не розумію, що сталося, чому вона кинула мене? Що я робив не так?»
15
Ласкаво просимо (франц.).
16
Символічно, чи не так? (франц.)
17
Я хочу, то й усе! (франц.)