Шмагія - Олди Генри Лайон. Страница 28
Малефік чудово знав, що у Вишніх Емпіреях час дивергентний гребінному стяжневі. Але щоб настільки?! Важко дався йому гороскоп хлопчиська. Ось що значить – робота не за профілем. Малюнок сузір’їв помітно змістився, небо почало бліднути. Ніч із очевидним небажанням готувалася поступитися місцем дню, але поки не квапилася поступатися позиціями. Скільки ж він пробув у Емпіреях? Он і сонце вибирається з-за обрію… Тільки чомусь на півночі. Очі злипалися, думки плутались, і Мускулюс не відразу зміркував: яке, до їжака-заступника, сонце?!
Пожежа! Найсправжнісінька.
…Та сама…
На дерев’яних ногах чаклун, немов статуя Кульгавого Мірошника, вивалився за ворота. Горіло поруч, ближче до глухого кута. Ятагани спалахів рубали хистку пітьму, від зблисків нудило. Чулися вигуки; звіддаля, наближаючись, долинало бряжчання пожежних дзвоників. Загалом, чаклун на пожежі – погана прикмета. Вогонь і без малефіціуму загасять – он, бранд-команда поспішає на поміч! І взагалі, соромно бути схожим на тих, хто споглядає знічев’я… Однак, незважаючи на безліч здорових міркувань, дерев’яні ноги несли Мускулюса до Шишмаревого дому.
Малефік вгадав: горіло саме там. Сам будинок, на щастя, ще не зайнявся. Палахкотіла мала прибудова у бічному крилі, але вогонь загрожував перекинутися на спільний дах. До будинку від колодязя вишикувався ріденький ланцюжок добровольців, передаючи один одному шкіряні кошелі та цебра з водою. Частина люду зовсім ніякої участі в гасінні не брала: видивлялася, теревенила. Дехто метушився на дахах сусідських будинків, накриваючи їх від іскор мокрими «вітрилами», зумисне призначеними для цієї мети.
Темні силуети, що металися на тлі полум’я, нагадували неспокійних ерзац-даймів, що кишать у Безодні Доль.
– Р-р-розійдись!
– П-пи-ильнуй!
– З д-д-дороги!
Згідно з «Наказом про міський благоустрій», пожежно-сторожову охорону споконвіку набирали виключно з недорік. Оскільки загальновідомо, що «недоріки найбільш противні стихії вогню та найуспішніше їй протистоять».
Глядачі бризнули врізнобіч, побоюючись потрапити під копита. Крізь розчинені ворота на подвір’я, мало не чавлячи Шишку, що метався й волав про збитки, влетіла запряжка. Пара кошлатих ваговозів, розігналася втричі проти бігових рисаків; вона тягла воза, обліпленого пожежниками, немов злодій – гріхами. На возі, крім хвацьких вусанів, містилася здоровенна діжка з металевим коробом нагорі. Діжку осідлав кволий брандмейстер у турнірному шоломі з забралом. Він зосереджено дзвонив у дзвіночок.
– Оч-ч-ч… Оч-чистити двір! Ну-бо, б-б-брат-тя, ну-бо…
Браття в робах і штанях із грубої ряднини свою справу знали. Як оком змигнути до воза приставили лаги, відчепили знімний борт, підтримуючи, скотили діжку до епіцентру загоряння.
– Всі г-г-еть… г-геть… Уб-б’є ік такій матері!
– Коней, коней ведіть!
Шишмаря, який не бажав лишати майно на сваволю пожежників, силоміць поволокли на вулицю. Бігти назад він не намагався. Відшукав у юрбі дружину, що схлипувала, пригорнув, ніби останнє майно, що залишилося, відвойоване в лиходія-вогню… Брандмейстер особисто посунув до діжки, відкинув накривку короба та з побоюванням спустив усередину сталевий циліндр із закраїнами – саме за формою маленького люка на покришці. Із циліндра стирчав грубий, паскудний з вигляду ґніт.
– Л-л-лягай!
Вусані, нестямно зашаруділи робами, кинулися слідом за людом. Ледь акацію на своєму шляху не звалили, іроди. Змилених ваговозів із підводою встигли вивести заздалегідь. Лише зараз до Мускулюса дійшло, що це за диво-діжка. «Вогнегасний снаряд Вейншмеєра»! Випробуваний особисто імператором Петером Рукодільником за великого скупчення потерпілих царедворців! А в циліндрі – суміш «горючих слізок», lacrima rapax ignium і банального pulvis pyrius. Чаклун захистив себе дюжиною добрих знамень, вважаючи за благо переміститися під прикриття огорожі.
Мудре рішення.
Брандмейстер уже підібрав головешку, що тліла. Став у позицію досвідченого бретера, провів випад у терцію, тицьнув головешкою у ґніт, дочекався гадючого шипіння – і галопом помчав до воріт. Встиг упасти ниць під зрубом колодязя, закриваючи шолом обома руками…
Мамцю моя Нижня!
Одного разу Андреа сподобився бачити випробування Просперо Кольрауном нового штурмового композит-закляття «Гнів Водолія». «Вогнегас Вейншмеєра» спрацював нітрохи не гірше! У всякому разі, голосніше. Діжка з гуркотом розлетілася на друзки, водяний вал облив усе навколо. Будинок надсадно крекнув, скособочився, дав кіптяви, але встояв. Полум’я без успіху спробувало воскреснути, булькнуло, засичало… На жаль. Цілковитий крах.
Пожежа спливла парою і забралася до праотців.
У окремий рай для пожеж, де все вічно горить і ніхто не гасить.
Глядачам біля воріт дісталося досхочу. Особливо хоробрим, які не побажали сховатися. Змокли до нитки, двом засвітило по лобі уламками: діжки рвуть, друзки летять. На щастя, мимохіть. Пожежники вже ломилися назад на подвір’я: розтягувати крюками та вручну заливати рештки прибудови, з якої валила пара. Щоб знову не зайнялося. Пощастило Шишмарю. Майно, якщо відверто, не надто постраждало. Дружина жива-здорова…
– Тіль… Тілечку… Він там спав завжди!
Бліда, з очима, запаленими від диму, Фержерита давилася риданнями й запізнілим жахом. Шишка втішав дружину, невміло гладячи по волоссю. Кострубата й жорстка, долоня чинбаря найменше була придатна для пестощів. Але ж дивись ти – виходило.
– Ваш син звичайно спав у цьому флігелі?
– Так, пане…
– Тоді вважайте, що вам пощастило.
Пусті, безглузді слова – дитина ж бо зникла й дім ледь не згорів! Але що ще міг сказати Андреа в такій ситуації?
– Мамцю! Мамцю, я тут!
Чаклун озирнувся та виявив, що дивовижна ніч триває. За п’ять кроків від погорільців стояла руда відьма Меліс Лімісдейл, тримаючи за руки двох хлопчаків приблизно одного віку. Перший, білявий непосида, палав здоровою дитячою цікавістю, намагаючись звільнитися від надокучливої опіки. Білявого малефік раніше не зустрічав. Другою дитиною був Тіль Швелер, живий і, судячи з ентузіазму, здоровий.
– Тіль! Я тебе вб’ю, мерзотнику! Ми тут божеволіємо…
– Ферж, постривай…
– Мамцю, а ми зовсім згоріли? Ми на вулиці житимемо?! Мамцю, не бийся…
Поки тривала щаслива екзекуція, Андреа, про якого в метушні забули, не гаяв часу. Недавній павучок-астралоходець відчув себе лягавою, що взяла слід. Так, слід цілком міг виявитися помилковим. Але, щоб з’ясувати це, по сліду треба як мінімум дійти до кінця.
– Гарний знак: почати день із доброї справи, – чемно привітався чаклун з відьмою.
– І вам тієї ж радості, пане. Теж мені – знак! Розбудили чесну жінку серед ночі…
– До речі, ще раз молю пробачити мені вчорашні слова.
Я зовсім не мав на увазі… Ви мене розумієте?
– Розумію. Я не ображаюся.
Тон відьми свідчив швидше протилежне. Хлопчисько Меліс запхав пальця в ніздрю та скептично витріщився на малефіка. Пичка в нього була хитра-прехитра, начебто дитина творчо замишляла виняткову капость.
– Це ви розшукали зниклого Тіля?
– Ні. Сам до мого дому прибився. У мене сон чутливий. Чую: подвір’ям хтось блукає і пхинькає. Я на ґанок… Одним словом, одяглася, взяла втікача за руку та сюди. Кажу ж, пане, пуста історія…
«А цього, – виразно глянув малефік на білявого, – навіщо прихопила?»
Меліс усе зрозуміла правильно:
– І цей неслух прокинувся. Самого вдома залишити? Світлицю догори дном переверне, я його, шалапута, знаю! – і відьма суворо глянула на «шалапута», але той і вухом не повів. – Довелося з собою брати.
– Ви часом не відстежили, звідки Тіль з’явився?
– Кривдите, пане! Перш за все. Слідок через місток тягнеться.
– Виходить, хлопчисько з лісу вийшов?
– Виходить, що так.
Мускулюс замислився, вкотре намагаючись скласти мозаїку головоломки. Із замішання його вивів бас Леонарда Швелера:
– …У ніжки, у ніжки майстрові Андреа! Він цілу ніч ворожив, сам бачив. З лиця спав, почорнів! Тіля повертав, благодійник!