Шмагія - Олди Генри Лайон. Страница 4
– Гвардіє, до мене!
Капрали стали обіч карети. Т’яден зіскочив із даху, довго длубався ключем у заклятому замку; нарешті розчинив дверцята. Якусь хвилину нічого не відбувалося, по тому на сходинку опустилася вузенька ніжка.
– Я перша!
– Ні, я перша!
– Я найперша! Сама!
– Ах ти шльондра!
– А ти повія!
– А ти! А ти…
– Обидві ви дурепи, а я перша!
– Тримай її! Гюрзель, хапай за волосся!
Мускулюс зітхнув і прийшов на поміч.
Інакше лілльські дівки ніколи не вибралися б із карети. Ніжна голубиця, й та озвіріє, якщо в шістнадцять років тебе продадуть не знати куди за тридев’ять земель – линяти. Зазвичай за місяць до того, як почнуть линяти, знамениті уродженки Лілля ставали навдивовижу ненажерливі, зате нижні виділення в них припинялися зовсім. Що ніяк не сприяло поліпшенню вдачі.
Якби на те Мускулюсова воля, він би зроду не зв’язувався з цими красунями. Але майстер Леонард теж, мабуть, не від того був, щоб провести рештки днів своїх у розарії, а не в смороді дубильних ночов. У кожної роботи свої недоліки. Одні думають, що магія вся суціль принади та забави. Тицьнеш їх пикою в купу флюїдів, коли демон рветься назовні з «Лебединої Пісні», або змусиш прибирати в клітці за василіском у сезон «півнячої сліпоти» – лаються…
– Любі дівиці! Першою виходить Гюрзель. Слідом – Химейра. За нею – Емпуза-молодша…
– Чому?!
– Я перша! Чули? Я перша!
– А я тебе вкушу!
– Любі дівиці! Я сказав: першою виходить Гюрзель…
– А ти, дурню, стули пельку!
– Вкушу, вкушу, вкушу…
– Любі дівиці! У мене є великий батіг із волячої шкіри. Зазвичай я ним поганяю коней, коли кваплюся. А зараз я нікуди не кваплюся. Ще в мене є троє гвардійців, здатних вправлятися з батогом добу без перерви. Навіть якщо першу шкіру ці брутальні чоловіки зіпсують, мене цілком влаштують наступні п’ять шкір, що залишаться на кожній із вас. Але я добрий і зла не пам’ятаю. Отже, першою виходить…
– Чули, не глухі!
– Відкуси собі язика!
– Іди, Гюрзель, нехай тебе батогом першу…
Бідна кривенька Цетинка з жахом дивилася на це неподобство. Коли Мускулюс був тут, супроводжуючи лейб-малефактора Нексуса, вона проводила літо з бабусею в Пшибечанах і не застала гостей. А ще раніших приїздів Цетинка, тоді ще дитина, практично не пам’ятала. Нічого, нехай звикає. Їй із лілльськими пустунками тиждень кукурікати, не менше. Линятимуть, зважаючи на непрямі ознаки, за два-три дні, далі промивання голля, мездріння, зазолювання, топтання в товтілках і барабанах… Втім, після зоління можна їхати й вертатися пізніше, по готові сувої.
Хоч якась радість.
Ще чаклуна тішило, що дотримуватися особливих умов договору з Лілльським магістратом і видавати дівчат після того, як полиняють, заміж у пристойні родини буде вже не він.
Незабаром Гюрзель, Химейра та Емпуза-молодша сяк-так видобулися назовні. Гмикаючи та намагаючись якомога болячіше наступити подрузі на п’яти, панянки рушили на подвір’я під конвоєм гвардійців. Сивий кіт зіскочив
із тину, потерся об ноги Химейри, чим викликав нову істерику зі слізьми й прокльонами на адресу «мерзенного звіра». Мускулюс спершу хотів був знову згадати про батога, та котисько почав тертися об його ноги й чаклун мало не завив. Мерзотникова шерсть своєю жорсткістю нагадувала колючий дріт.
Поряд щасливо гавкав барвистий песик. Видно, щиро захоплювався витівками товариша.
– Нюшко, цить! А ти, Косяку, йди в світлицю, я тобі молочка дам, із лугом…
Покої для незайманок, як обумовлювалося заздалегідь, було відведено на другому поверсі, в бічному крилі. Тут дівчата завше линяли. Проте, не забуваючи, що береженого доля береже, Мускулюс особисто перевірив засуви, переконався в міцності подвійних ґрат на вікнах. Коваль постарався на славу, та й муляр не схибив. Навіть якщо три дівиці зберуться під вікном, заманюючи перехожих із-за паркана, пруття їм не видерти.
Розумака майстер Леонард! Мастак у палітурній справі!
Охорону Андреа планував розмістити, як звичайно: один гвардієць у дозорній комірчині перед дівочими покоями, інший у коридорі, третій патрулює зовні, біля воріт і вздовж паркана. Сплять по черзі – коридорний потрібен не завжди, особливо якщо сам чаклун у домі.
Честь честю, за півгодини він вільніше зітхнув.
– Прошу майстра Андреа пообідати!
Господар до обіду спустився в трапезну. Хвороба жінки – річ сумна, однак розділити з гостем хліб-сіль – справа, скажемо прямо, свята. Коли Леонард Швелер обмінявся з чаклуном трикратним рукостисканням, Мускулюс тихо крекнув. Хоч і не був обділений силонькою, а все-таки в кожум’яки з діда-прадіда лапа була виняткова. Окіст із кліщами. Після такого вітання брати їжу доволі складно. Леонард зайняв чільне місце та розпорядився, щоб Цетинка віднесла харчі нагору, «дівкам і їхній гвардії», довідався, що дочка подбала про це загодя, і статечно кивнув. Був він огрядний, пузатий, сивого волосся не стриг, тому над рожевою лисиною клубочилася пір’яста хмара. Немов мамчині усі-пусі над ніжною дитячою дупкою. Їв повільно, черпаючи ложкою гущу з дна горщика. Чаклун двічі намагався почати розмову про дрібниці, яку пристойно вести за столом, і обидва рази чинбар обмежувався басовито-черевним гмиканням.
Відчувалося, що тут він лише тілом, думками ж перебуває далеко.
Зате кривенька Цетинка, сяючи від щастя, ладна була хоч торохтіти без угаву, хоч слухати в три вуха.
– Так, моя пані, столичні дами в цьому сезоні віддають перевагу ажурним мантильям. Уявляєте: ніч, місяць, балкон і закоханий кавалер, виконуючи серенаду, має щастя споглядати…
– Ой, а в Мятликів теля з п’ятьма хвостами народилося! Дядько Мятлик з горя програвся в «орлянку» міняйлові Фраушу, а міняйло крадькома його борг братам Коблецям збув, під відсотки…
– На літньому Турнірі Сонетів бард-вигнанець Томас Бінно– рі вразив усіх поцінувачів. З перших же рядків: «Ридаймо, друзі, бо німа сонета!» Його Величність зволили розплакатися…
– А вдівець різник Клаус узяв за себе весталку-розстригу Ханну Уттершайн! У неї на носі родимка, і вона гуляє з Любчиком Гонасеком, поки різник пиячить в аустерії…
– Герцог Арнольд придбав для фаворитки малий ковчежець із нігтем Падмехума Дарувальника. Ця нетлінна реліквія…
Андре тішив знудьговану дівицю спілкуванням, до якого Цетинка аж ніяк не звикла, а сам нишком розглядав господаря. Їв чаклун мало, обережно, згадуючи про шлункові підступи трепангів, – виходить, міг віддатися спостереженням.
На жаль, за минулі сім років Леонард Швелер дуже похитнувся.
Раніше, тримав родину в кулаці, а кулак кожум’яки – річ особлива, до вільнодумства не прихильна; він не дозволив би молодшій доньці стільки теревенити в присутності батька. Свавільний деспот, син свавільного деспота – схоже, що й онук, але Швелерового діда чаклун застав зовсім старезним, на смертному одрі, що ніяк не заважало стариганю в хвилини меланхолії ходити битися зі шкіродерами-конкурентами. Після таких прогулянок Швелери на якийсь час ставали монополістами. Батька Леонард втратив давно – майстра Бйорна, прозваного Міздрилом, відніс «чорний лелека», як тут називали гнилий мор. Звідтоді сорокарічний Леонард одноосібно правив у майстерні та у власному домі.
Зараз чинбареві було п’ятдесят шість.
З колишніх відвідин Мускулюс пам’ятав, що в присутності господаря обоє синів, бугай Шишмар і хитрун Алоїз, – а жінки й поготів! – прикушували язики всіма наявними зубами. Шишмареві, за правом спадкоємця, зрідка дозволялося вставити слівце, коли татусь робив паузу для галушок. В інший час майстер Леонард без перерви бубонів про сувої та казани, замші й шевреті, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палітурках, навіть такі великі люди, як Просперо Кольраун і Серафим Нексус, прихильно терпіли, поки майстер викладав, смакуючи подробиці:
– …Далі, пани мої, сушене відволожується, мнеться на тупому біляку, береться стругом, пушиться на біляку гострому й качається мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великої шагрені, скажу я вам, додатково розгладжується склом або каменем…