Шмагія - Олди Генри Лайон. Страница 43

Важко було не погодитися.

Особливо після бурхливих подій останніх днів.

«Сон золотий» був винаходом волхва-кантикулярія Жана-П’єра Беранжа, онука кравця й сина швачки, що вибились у люди виключно завдяки таланту й привабливості. Відновлюючи сили та впорядковуючи резерв мани, надаючи обличчю здорового кольору, душі – жвавості, а тілу – юнацької бадьорості, цей сон мав одну заковику й один побічний ефект. Так, дрібниці. «Сон золотий» потрібно було навівати, а отже, бракувало присутності досвідченого колеги. При спробах самостійно ввести себе в транс Беранжа справа завершувалася болем у скронях і запамороченням – відчуттями, що нагадували найглибше похмілля, та й годі. Побічний же ефект полягав ось у чому. Навіваючи сон, маг-колега тимчасово впадав у стан, подібний до тихого божевілля. Як наслідок, божевілля накладало відбиток і на сон – мрії спали, а тому виходили найчастіше віщими, але за якістю – найневиразнішими, та й за користю сумнівними. Такі мрії виникали в Омфаллосських піфій, що накурилися лаврового листу. Тільки піфії, обраниці «Пупа Землі», від народження вміли тлумачити будь-які, навіть абсолютно навіжені видіння, – на відміну від чарівників, прихильників «Вишніх Емпіреїв», в людей за вдачею швидше педантичних, аніж інтуїтивно-прозірливих.

Найчастіше сни забувалися без наслідків.

– Буду вам дуже вдячний…

Змахнув рукою мисливець на демонів та відмів усі подяки. Мовляв, свої ж люди! Мускулюс і не сумнівався, що відплатить, рано чи пізно.

У обличчі Фортуната Цвяха проступила навіженість, характерна для бліц-навівания, і малефик поринув у золоті обійми сну.

…Дівчинка-кульбаба сиділа на галявині під дощем. Дощику, дощику, перестань, тут не мокрі місця… Краплі спліталися в нитки. Тонкі, міцні. Нитки тяглися до землі, трави, оплого листя. Диким плющем заплітали ліс, світ, життя. На кінчиках ниток танцювали маріонетки. Малесенькі чоловічки-ляльки кружляли в танку. Там, у затягнтій хмарами височіні, сумно манячіла велика жіноча постать у плащі. Плащ був фарбований синькою; навіть у сльоті-мряці видно було, який він синій. Нитки тяглися до рук пані в плащі, захованих під важкою тканиною. Дівчинка з цікавістю стежила за танком маріонеток, ворушачи пальчиками. Гнучкі, тонкі, дзвінкі, немов тятива лука, пальчики торкали, пестили, підсмикували й підтягували. Тихенько, обережно. Щоб пані в плащі не помітила. А пані й не зважала. У неї, пані-лялькарки, он скільки клопоту! Що їй одна-друга дрібничка? – менше, ніж нічого.

Ну, впав лялечка-Янош із розбитою голівкою. Ну, звалився від свинцевого ядерця, пущеного із вмілої пращі. Сіпнувся, кумедно засукав ніжками. Завмер. Провисла ниточка. А дівчинка-кульбаба пустила зморщечки по лакованому личку, скорчила пичку й потяглася безіменним пальчиком. По ниточці, немов по струночці: сюди. Вжик-вжик. Устав лялечка-Янош, живіший за колишнього. Ядерце повз нього прошкварчало, а парубійко в танок пустився. Он і досі вибрикує.

Ну, рубонули шабелькою по пупсику-Леонардику. Спритно так рубонули, з відтяжечкою. Порвалася в дебелого пупсика ниточка, лежить, не кліпає. А в дівчинки в куточках рота зморщечки залягли. Симпатичні зморщечки, солоденькі. Начебто дитина на печиво дивиться, схопити зі столу не зважується. Або старенька-спритненька, карга голодненька, за м’ясним прилавком спостерігає: відвернеться дурник-різник, відволічеться, схоплять кощаві пальчики шмат грудинки… Та ба! Схопили. Зв’язали ниточку, та так гарненько! Бери, пупсику-Леонардику, кілочок, іди махати далі. Минула тебе шабелька гострая. Ще потанцюєш.

Що там іще? Спізнилися чаклуни-маріонеточки, а пращнички біля паркана танцюють, у дім ломляться? Ну, це зовсім дрібниці: отут смикнули, отам крутонули, ніхто й не спізнився, ніхто й не ломиться. Будемо жити-поживати, медяники жувати. Сидить на галяві дитя в жовтій сукенці, чиясь кульбаба. Знати б, чия. Тягнеться нишком до ниточок.

Тут головне, щоб пані в плащі не зачула.

Пані, вони злющі…

– Що снилося?

Фортунат Цвях був при тверезому розумі й здоровій пам’яті. Веселий, доброзичливий.

– Маячня якась, – чесно відгукнувся малефік. Розгадувати сон і не намагався, чудово знаючи, чим скінчуються спроби копирсатися у «сні золотому». Припустити, що Лісове Дитя є демоном-альтруїстом у вільному стані, причому демоном-охоронцем, чиї вроджені здібності – бо мани в демонів нема й чаклунство їм недоступне! – полягають у витягуванні симпатичних особистостей із життєвих колотнеч…

Усе єство опиралося таким припущенням.

Тішило інше. Єство малефікове просто кипіло від мани, якої було по вінця. Боячись повірити в диво, Андреа обережно поринув у власні надра. Овал Небес! Звершилося! Уперше в житті «Велика Дрібниця» трапилася з ним під час сну, а не в обридлому «буцанні» з парканом! Що ж це виходить? Це тепер можна буде накопичувати резерви й сублімувати запаси, так, як це робить учитель Просперо, лежачи в гамаці чи на дивані?!

Оце то Мускулюс, оце то сучий син!

Бурхливо висловлювати свою радість чаклун посоромився, але Фортунат і так усе зрозумів. Присів на краєчок ложа:

– Я щасливий, що ви знову готові творити дива. Але гадаю, спершу мені необхідно дещо пояснити. Хочу попередити, моя історія довга й викликає сумніви…

– Нічого, – посміхнувся чаклун. – Ще маємо час. Сумніви не демони, їх і викличеш, і приборкаєш. Давайте сумніватися разом.

SPATIUM IX

Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Проблеми поєднання здорового тіла зі здоровим духом

(на початку – сорок, а наприкінці – одинадцять років тому)

Дайм-венатора Фортуната Цвяха й приват-демонолога Матіаса Кручека багато хто вважав братами. Хоча двох більше несхожих людей важко було знайти. Манерами й виглядом майстер Фортунат нагадував столичного чепуруна з вищого суспільства, яким певною мірою він і був. Завдяки йому в столиці свого часу ввійшли в моду двобортні камзоли зі стьобаного атласу, з подвійним рядом перламутрових ґудзиків по борті та манжетах, а також вузькі хромові чоботи в «мисливському» стилі. Майстер Фортунат взагалі полюбляв усе вузьке, довге та стильне. Сам він був високий на зріст, витончений у манерах, іронічний до сарказму й добре знав собі ціну. Нерідко, всупереч традиціям магів, носив при боці шпагу.

Варто зазначити, мисливець доволі вправно володів цим предметом, брав уроки в різних маестро клинка.

Доцент Матіас Кручек був цілковитою протилежністю другові. Повільний і важкий, у незмінному коричневому сурдуті, він нагадував бабусин комод. Сурдут доцента давно став притчею серед студентів Універмагу. Людині, мало з ним знайомій, Матіас Кручек міг здатися суб’єктом недалеким і навіть тупуватим. Звичка ретельно обмірковувати кожне слово робила мову доцента вповільненою, що в поєднанні з зовнішністю ніяк не привертало співрозмовника до майстра Матіаса з моменту знайомства. Та й далі теж.

«Педант і тупак!» – кривився багато хто, і помилявся.

Важко було припустити, що перший із цієї дивної парочки, іронічний чепурун і вилощеный кавалер, – один із найкращих дайм-венаторов Реттії, почесний член восьми мисливських товариств у сусідніх державах! Маг вищої кваліфікації, котрий приборкав і розсіяв не одну дюжину інферналів. Зухвалий тип, який зростив особисту Подобу, щоб спускатися в князівство Нижньої Мами та переслідувати жертву на ярусах Пекла, у рідній стихії. А другий, повільний телепень, що з відчутним рипінням напружує мізки, морщить чоло й годинами обмірковує відповідь на будь-яке запитання – чи не найблискучіший розум королівства! Видатний демонолог-теоретик, гордість Реттійського Універмагу. Автор багатьох трактатів, що вражають уми та уяву не тільки юних студіозусів, але й сивобородих волхвів усієї земної площини.

Що ж стосується споріднення, тут пліткарі, як не дивно, були почасти праві. Матіас Кручек і Фортунат Цвях доводилися один одному п’яти– чи шестиюрідними братами по батьківській лінії. Обоє погано уявляли собі ступінь цієї «спорідненості» – що, зауважимо, їх нітрохи не хвилювало. У всякому разі, уточнити генеалогію жоден не намагався. Дружили вони з дитинства. Тоді ж, у семи-восьмирічному віці, й виявилися вперше їхні майбутні нахили. Принаймні, батьки обох любили розповідати таку історію.