Фарс-мажор - Стельмах Дмитро. Страница 17

Назар обізвав мене несвідомим сухостоєм і затягнув свою улюблену пісню, де весь час хтось подавав кулеметнику набої, не відступав у бою і гнав москалів за Волгу. А тоді спитав:

– Скажи, Дмитре, а у тебе є мрія? Така, щоб справжня, така, щоб мороз поза шкірою йшов, така, щоб не соромно потім було своїм онукам розповідати, що ти робив у 2004 році.

– Та є, Назаре, – мрійливо зітхнув я. – Я мріяв би у нас вдома відкрити елітний літературний салон, де у п'ятниці збиралось би вишукане коло ірпінської інтелігенції, бізнесмени, очільники райадміністрації, ти з Еміком. Щоб лилася легка джазова музика, товариство пригощалось шампанським і коньяком, фруктами, бутербродами і кавою. Щоб я читав свої вірші і продавав збірочки поезії. Це називається сейлз промоушнз і паблік рілейшнз. Хіба не прекрасна ідея? А як ще поетові заробляти? Помідори на базарі продавати?

– Ні, Дмитре, так не нада. Для мене поет – це завжди борець. Борітеся – поборете, заповідав нам великий Кобзар. І ти, Дмитре, не маєш права скочуватися у болото міщанської дрібнобуржуазної моралі. Не спаскудь себе примарою ситого безтурботного животіння, коли Україна підіймається з колін і їй потрібен і твій голос трибуна. Не стань заробітчанином духу. Не скурвись, чуєш, брате?

Тут і Емік нагодився і в пику Назару проспівав англійською «Задоволення» Джеггера-Річардса. Емік терпіти не може військово-патріотичного фольклору Назара, і пишається своїм пацифізмом та духом Вудстока. Назар терпіти не може безідейного киселю Еміка і його латаних американських джинсів.

Назар спитав, про що та пісня. Емік пояснив, що пісня колосальна, що словами це передати неможливо, її треба відчути шкірою.

– Давайте за Україну, – запропонував Назар, і ми всі стоячки випили за рідну неньку, за ясні зорі і тихі води.

– Давайте тепер за нас, – пожвавився Назар. – Бо ми, українці, того варті. Шануймося!

– А що не кажіть, – із вогником в очах переконував Назар, – а такої горілки, як у нас в Україні, ніде в світі нема. І такого сала, і таких вареників, і таких помідорів. А які в нас жінки! А росяні світанки! А досвітні серпанки! А лелеки в небі! А коропи в ставках! Давайте ще по одній за це. Щоб наша доля нас не цуралась. Будьмо, гей!

– До речі, про помідори, – вставив свої п'ять копійок Емік після ще однієї. – Я ще студентом на сільгоспроботах написав «Баладу про свіжі помідори». В стилі українського національного дзен-буддизму. Легендарний час, знаєте, був. Юнацькі мрії, ідеали Вудстока, влада квітів, психоделічний рок. Грав на гітарі і співав пісні «Джефферсон ерплейн» та «Кріденс кліеруотер рівайвл». Я тоді був сильно закоханий у Мелані Сафку і її спів. Та Мелані про це не знала. Прошу уваги:

Еммануїл Гольдман, есквайр
БАЛАДА ПРО СВІЖІ ПОМІДОРИ
Я стояв попід твоїм вікном у літньому саду
І довго сумно грав на дідовій губній гармошці.
Ти крикнула мені: «За тебе я ніколи не піду!»
І червоніли вдалині зелені помідори.
А в курнику ще півні не вкладались спати,
На небо місяченька серп чогось не виліз,
Нарешті ти до мене вибігла босоніж з хати,
І в мене болісно так защеміло в серці.
А я все той, якого ти ще парубійком знала,
Все той же сум в очах й розбурхане лібідо,
Тобі приніс я в торбі помідорів, хліба й сала,
І так жадав тобі сказати щось важливе.
Давно я мріяв прояснити тобі суть питання,
Воно торкалося не тільки свіжих помідорів,
Як довго тягнеться мого освідчення чекання —
«Ом мані падме хум». О скарб на лотосі!

Хвилини зо три ми з Назаром одуріло сиділи мовчки, невидючими очима втупившись у Еміка, намагаючись осягнути суть питання. Не осягнули.

– Еміку, може, тобі пивця попити? – співчутливо порушив тишу Назар. – Ти коли свою баладу писав, мабуть, гарний косячок з коноплі забив. А Мелані про це не знала.

– Еміку, це, по-моєму, те, що на картині Рєпіна «Приплили», – додав я. – І щось рима у тебе хибує, а я цього нікому не вибачаю. Не можу поступитися поетичними принципами. Працюй над собою, читай чимбільше, вчитися ніколи не пізно, і, може, щось із тебе і вийде. А хто прототип тієї дівчини? Ім'я не стерлося з пам'яті старого психоделіста?

– От совки, – образився Емік. – Зніміть протигази, що до вас приросли. Вам непідвладно зрозуміти весь трагізм нерозділеного першого кохання і неможливості щось змінити в закритому режимі високої напруги. А в юному віці це як кінець життя. Це вам кожний психолог скаже. Тільки, заради усього святого, не треба приплутувати сюди старика Зиггі.

Так Емік по-панібратськи називає Зигмунда Фрейда. Я все ще перетравлював почуте, коли Назар ні в тин ні в ворота сказав, що ці москалі взагалі нічого до пуття робити не можуть, їм би тільки горілку пити та нафту качати.

Емік сказав, що спрощувати не треба. Горілка сама по собі не погана, це люди її такою зробили. Якби вона була погана, її б ніхто у крамницях не продавав. От наркотики погані, тому їх і не продають у крамницях. А москалі тут ні до чого.

– Он як ти перешерстився, дитя Вудстока, – наїжачився Назар. – Ти патріот своєї батьківщини чи промосковський підлакизник?

– Я потомствений гедоніст, друже, – признався Емік. – У третьому поколінні. До того ж, правотроцькістського ухилу. Зрозумій, нарешті, Назаре, Україна вже давно вступила в пост-клімактеричний період. Вона ще чогось хоче, але вже мало чого може. А треба більше думати не про абстрактну ідею, а про конкретні радощі життя. Щодня. Щогодини. Ти, до речі, коли «Плейбой» востаннє в руках тримав? А патріотом своєї батьківщини я буду тоді, коли мені не соромно буде зайти в наші громадські туалети, якщо такі і є десь. І щоб там туалетний папір був на місці виконання корисної дії, а не у тьоті Моті на вході, на очах у всіх присутніх, де ніколи не знаєш, скільки того паперу ти маєш права взяти з собою. І щоб там тепла вода була і сушарки для рук працювали. І не тільки на Хрещатику, але і – страшно сказати – в Ірпені. Ну скажи, Назаре, ти ж у нас усе знаєш, коли наші громадські туалети стануть дзеркалом культурного зростання нації?

– Не це головне, Еміку, не в туалетному папері і не в санітарному стані громадських туалетів, – відказав Назар. – Головне – це поширення та пропаганда української національної ідеї в світі, прищеплення патріотизму, засад високої моралі, мотивування українців до активної громадської діяльності.

– Господи, наче замполіта на політінформації слухаю. Мені ж, Назаре, якось ближче споглядання гарних жінок, бажано голих, і слухання гарної музики, бажано «Роллінг стоунз». Усе, хлопці, з вами добре, а без вас ще краще. Піду додому, щось почитаю для зраненої душі. Бажано Джека Керуака. Душа розради просить. Як казав великий Ерік Бердон…

– Та ти вже всіх задовбав своїм Еріком Бердоном! – не витримав Назар. – Ти можеш хоч одну нормальну тему за все життя викотити? Так, щоб і Мелані бажано про це узнала?

– Тільки не треба в мене коктейлем Молотова жбурляти, – попередив Емік. – Ти б свої послуги Усамі бін Ладену краще запропонував, він таким орлам щедро платить.

Такого від Еміка я вже давно не чув. При чому тут усе це одне до одного? При чому тут правотроцькістський ухил і Усама бін Ладен? І навіщо він назвав себе есквайром? В Еміковому роду всі щось ремонтували і продавали. Мабуть, пити Еміку взагалі не слід. Хай уже краще на дівок заглядається. В міру, звичайно, а то можна шию скрутити.

Та й за політикою Назара та Еміка разом краще не зводити. Назар часто обзиває Еміка безрідним космополітом, а Емік Назара неомахновцем і обіцяє призначити хорунжим третьої боївки четвертого куреня Української народної армії. Якщо стане президентом.