Віртуалка - Ликович Ірися. Страница 14

Тоні, ми, сміючись, називали наших клієнтів вершниками без голови. Бо й справді ми майже ніколи не бачили їхніх облич. Вони, дурненькі, думали, що ми можемо запам’ятати їхні лиця та підійти до них колись у невигідний момент у супермаркеті. Вони не знали, що вікна їхніх зображень на наших комп’ютерах займають кілька сантиметрів. І ми зазвичай не розширюємо формат. Хіба що як когось щось там дуже вразить або здивує!

Із тими чоловіками, Тоні, я надивилася всякого. Бували й курйозні випадки, майже комічні, коли до мастурбуючого чоловіка заходила в кімнату особа жіночої статі: мама, сестра чи дружина, і я перша, бо він, зайнятий «ділом», не міг угледіти, що робиться за його спиною, бачила їхні нажахані обличчя, поки він, під крики, з поспіхом ховав свого набубнявілого жеребця, тепер уже в’язня, аби пояснювати, чого він саме зараз не робив і чим він не захоплюється.

Зазвичай я бачила їхні робочі столи у домашній кімнаті, обладнаній під кабінет, та м’які стільчики, що крутилися на одній ніжці. Рідше мені доводилося розглядати інтер’єр офісів. Хоча, знову ж таки, траплялися різні випадки, приміром, коли вони задовольняли себе у спальнях, туалетах, ваннах, кухнях, користуючись ноутбуком та безпровідним Інтернетом, чи у школах, як той учитель, що, включаючи камеру та замикаючи на ключ двері, спочатку малював жіночі органи на зеленуватій дошці, потім скакав по партах, не забуваючи на кожній із них пестити свого молодшого брата; або мала ще одного унікала – директора перукарні, котрий жодного разу не зачиняв дверей, заходячи до мене в онлайн, позаду нього, крізь відчинену пройму, я могла бачити відвідувачів, котрі домовлялися про щось із зовсім не симпатичною перукаркою, а він доводив себе до кінця зі всієї сили, широко посміхаючись на весь рот, і якщо хтось наважиться зайти, йому доведеться націлити свого задивленого у мої екранні зваби хлопа у подивовану мармизу гостя.

Тоні, я стала віртуалкою. Інколи відчувала себе персонажем улюбленої комп’ютерної гри клієнта на його моніторі. Маріонеткою на його екрані, котрій він, натискаючи на клавіші, віддавав накази – сигнали його нереалізованості або хворобливої фантазії. Аби побачити мене у форматі 3D, йому достатньо було заповнити анкету на нашому сайті й клікну ти на «відправити». За кілька днів на вказану ним адресу прилетять окуляри. І моє тіло набере і для нього опуклих форм.

У тих краях гашиш був ледь не синонімом хліба. Незважаючи на суворі закони та посилений морський патруль, марокканці та іспанці вели свій наркобізнес. І хоча майже щотижня поліція Євросоюзу виловлювала, правда, тільки на території Іспанії, бо ж у марокканських водах вони не мають права робити щось, навантажені дорогим зіллям судна, вони не могли залатати всіх дірок і перекрити постачання забороненого зілля до Європи.

У Каллі П. наркотики коштували недорого, бо там вони перефасовувалися, аби вже у більш товарному вигляді бути відправленими на материк. Звичайно, недорогими вони були тільки для своїх, від туристів же і за гашиш, і за «колумбійський» кокаїн брали втридорога. Або ще краще – підсовували листя чаю або розтовчений у пилюку вітамін C. До речі, кокаїн, казав Джеф, справді везуть аж із Колумбії. Скидають із літаків на марокканські землі, а вже звідти його у різний спосіб переправляють до Європи. Інколи задіюючи навіть дітей, котрі переправляють його через Гібралтар.

Наше село, наш іспанський табір, поплямований зеленими оазами райських внутрішніх двориків, ззовні ж – найсправжнісінький український ромський табір, був відомим наркоманським кублом завдяки своєму вдалому розташуванню.

І перше, що я зробила, ставши на стезю свого заробляння грошей, було те, до чого тягнулися мої інтернаціональні колеги, – темно-бурий, схожий на пластилін, спресований марокканський Joins, по-нашому ж гашиш, дурман-зілля, котрий додавав родзинку досі незнаного (дурнуватого) сміху до моєї свідомості.

О, як ненавидів усіх прикордонників Руперт, як він матюкався, бо чи не щоразу був то перечеплений міліцейським кораблем, то переслідуваний їхнім же гелікоптером, коли повертався навантажений пальмами на своєму електрочовні з Марокко. Він перевозив отой найкращий сорт дерев, що ними прикрашають променади туристичних містечок. На Майорці вони потім ще два роки ростуть із зав’язаним догори листям, і тільки потім, коли оклигують, їм дають волю, і вони розпускають зелені прикраси, що дашком розкриваються над могутнім стовбуром.

Сліпий ще один

Передостанній

Пробач мені, коханий мій Тоні, що до тебе я мала всього лише двох реальних коханців. Та й то одного рівно настільки, аби розірвати моє жіноцтво і спричинити фізичний біль, а іншого – рівно настільки, аби диким звіром розгризти моє дівоцтво і спричинити біль душі. Забудь мені й те, що я після стількох тисяч віртуальних коханців мала ще й тебе, того, якого в житті ніколи не мала. Але повір мені, вимріяний мій Тоні, я зовсім ні за чим не жалкувала. Мені навіть уже несоромно було перед тобою, що я бачила на екрані свого монітора стільки розбухлих символів вашої чоловічості.

Моєю найбільшою вадою, говорили мені колеги, було те, що я не могла сприймати «клієнтів» як звичайнісінький секундомір, вони ставали для мене живими оболонками болю, Тоні, і я починала перейматися ними і співчувати їм.

Бо ж, Тоні, як не жаліти таких, як Купер? Він заходив до мене всього кілька разів (навіть показував своє обличчя!), чемний такий американець в окулярах у тонкій оправі, ми могли листуватися цілу годину, бесідуючи про його нові хімічні проекти та про завтрашнє відрядження, а потім, уже у самому кінці, він натирав свого прутня якоюсь липкою і, мабуть, солодкою рідиною, котра приваблювала… мух… і… відчиняв банку, повну гидотних чорних комах. І вони, роздратовані запахом та голодні від сидіння у слоїку, зліталися саме туди, куди й було потрібно йому, обліплювали солодке лизало маяка і повзали по ньому, мов сп’янілі, точно як мурахи на білім бинті нашого сліпого Рудольфа. Чесно кажучи, першого разу мене ледь не вивернуло від побаченого. А потім уже звикла й не до такого.

Проте, мабуть, одним із найважливіших персонажів моєї розповіді був Рудольф. Бо я багато часу проводила з ним. Сімон – це було його, як він пафосно називав, сценічне ім’я.

Коли я приїхала до Калли П., то, звичайно, не помічала, що він вживає наркотики і, як і більшість людей у тому будинку, волочився від коксу.

Чесно кажучи, з часом мені також почав подобатися отой стан власної богоподібності під дією білого снігу. Але я, Тоні, нюхала тільки раз на тиждень, як і більшість віртуалок, аби трішечки розслабитися. О’кей, після того як з’явився ти, я тягнула трохи частіше, та й то тільки для того, аби скоротити час до вечора, до того магічного моменту, коли до мене в чат заходив ти.

Обличчя Рудольфа, незважаючи на вік, було розправленим, без зморщок, мов у підлітка; його часто зносили на руках до нашого маленького товариства, на завбачливо закритий від цікавих поглядів сусідів до самого низу маркізою просторий балкон, що виходив усередину дворика.

Коли він сидів із нами, я ще не знала, чому в нього моментами такий замріяний вираз обличчя, ніби він у думках пропливає саме над чаруючою блакиттю берегів нашого острова. Блаженно посміхаючись, він просив у Оми сигару, вона ж була однією із небагатьох, хто сприймав його всерйоз, як ЛЮДИНУ, тицяла йому до рота темно-зелену папіросу і підпалювала своєю чорною із емблемою live-strip запальничкою.

Він же був завжди різним. Інколи міг подовгу мовчати, звернувши погляд єдиного розплющеного, проте зовсім невидющого ока в далечінь, котра закінчувалася у кращому випадку хіба балкончиками на протилежному боці дворика, мрійливо та самозаглиблено слухав, не слухаючи наші пустопорожні розмови. І тільки дуже рідко, коли мав на те настрій (чи коли кінська доза коксу відкидала будь-які гальма та комплекси і розв’язувала скутий язик), розповідав нам історію свого зіжмаканого безглуздими випадковостями життя. Ми знали, що він одразу замовкне, щойно з’явиться Руперт, бо не секрет, що той не любив ні Рудольфових напіввигаданих хворих марень, ні розпатякувань трагедій власної сім’ї.