Подзвін з-під води - Терлецький Валентин. Страница 18

– Вперше за весь цей час я відчуваю, що він мене потроху відпускає. Хоча, можливо, все це самоомана. Насправді я не хочу звикати до думки, що його вже більше ніколи не буде в моєму житті. Що я відтепер назавжди сама, і тільки сама. Він був… він є для мене всім на світі – смислом мого існування, моїм другим «я», моїм життям. Ніхто не замінить його, ніхто. Це було б наївно сподіватися, що я знайду йому заміну. Та і навіщо це? Я люблю лише його, тому хтось інший буде просто зайвим. І я не хочу комусь дарувати бодай найменшу надію на те, що зможу бути з ним, зможу полюбити його, як… Сергія… що віддам йому всю себе, свою душу. Зараз я на роздоріжжі, зрозумій мене… Я не можу бути без нього, і водночас – не можу взяти і піти услід за ним. Не можу! Що мені робити? Хто підкаже, хто почує мене? Де ж ти, Боже, чому не скажеш, як мені жити далі? – І вона розплакалася, затуливши обличчя руками.

Антон сидів і не знав, що йому робити. Під горло підступали сльози, і він судомно ковтав їх разом з клаптями туману, що вповзали до рота. Він з усіх сил боровся з непереборним бажанням обійняти її чи, принаймні, взяти за руку. Але водночас він відчував, як тремтить від горя його зіщулена душа, як тужить вона за його коханою Оксаною і як плаче вона зараз в унісон з душею цієї жінки, що сидить отут поруч.

Валерія поступово заспокоїлася, витираючи залишки сліз своїм кашеміровим шарфом. Антон теж послабив хватку своїх пальців, які до болю вчепилися в боки у кишенях крізь підкладку пальта. Він узяв себе в руки, аби не розплакатися разом з Валерією, і тепер відвертався убік, аби вона не побачила його мокрі очі.

Раптово за їх спиною щось голосно зойкнуло і тріснуло в суцільному білому мареві, і вони здригнулися від несподіваного звуку. За мить з туману прямо на них вийшов двометровий чолов'яга з великим наплічником за плечима. Зупинившись, він довго оглядав парочку на колоді, переводячи подих, а потім запитав хрипким голосом:

– На Форос куди мені йти?

Антон вказав рукою дорогу гірському мандрівникові й підвівся з колоди.

– Ходімо? – вичавив він із себе, дивлячись крізь охололі сльози на Валерію, що наче впала в забуття і сиділа мовчки, закутавшись у свій шарф.

– Ти правий, треба йти звідси, – нарешті, проказала вона і теж підвелася.

І лише тут Антон помітив, що крізь густу сметану туману зверху на них падають великі білі сніжинки. Спочатку він не повірив своїм очам, але за мить на його долоні вже танула велика, наче вирізьблена з паперу сніжинка. Антон показав її Валерії, і вона, посміхнувшись, почала ловити свої власні сніжинки, які спускалися крізь туман до людей, що сновигали навколо маленької церківки, наче привиди. Вже за мить на її долонях також ніжилися великі кришталики небесного мережива.

Хтось в тумані за кілька кроків од них сказав: «Сніг у Форосі буває дуже рідко. Якщо падає, то відразу тане. А ось тут, за півкілометра вгору від міста, сніг часто буває цієї пори і в горах може лежати по кілька днів. Отаке-от диво».

Антон взяв Валерію за руку і міцно стиснув її долоню. Вона не супротивилася. Так і пішли вони вниз, продираючись крізь густу завісу туману і тримаючись за руки, наче сліпі прочани, що поверталися на грішну землю з-під хмар. Ближче до міста туман став рідкішим, а снігу внизу не було взагалі. Незабаром вони побачили чорне море, високі зелені кипариси і дахи будинків, що після відвідин небесного затумання здавалося тепер чимось нереальним.

Вже у місті вони знову зайшли до знайомого кафе погрітися коньяком і кавою і, сидячи на відкритій площадці, намагалися поглядами намацати малесеньку церковцю на скелі, але крізь щільну пелену з хмар та туману її не було видно, тому вони, зітхнувши, одночасно подивилися в очі одне одному, шукаючи там відображення втраченого синього неба, що нахабно втекло згори і сховалося в їхніх душах…

З самого ранку вони вирушили у подорож Південним берегом, який сьогодні, нарешті, щедро пестило лагідне сонечко. Першою зупинкою став Сімеїз, де вони з причалу милувалися дивовижними скелями, що стриміли з-під води, наче зубці на спині велетенського дракона, який пірнув у море і причаївся десь там на дні. Море було спокійним і якимось ніби утихомиреним після кількох діб суцільного хвилювання. На його хвилях мирно погойдувалися чайки та інші морські птахи, а деякі їхні пернаті брати поважно прогулювалися повз людей, зазираючи їм в очі з вимогливою надією на підгодівлю.

Далі вони спустилися красивою кипарисовою алеєю до великого парку на мисі, де гуляли між старовинних вілл та будинків, що визирали крізь вічнозелену гущавину, як добрі, але чимось зажурені привиди, котрі виринули з минулої епохи, аби подивитися на живих людей і згадати старі добрі часи. Валерія довго стояла із закритими очима під велетенськими кедрами та мамонтовими деревами, що стриміли у височінь, наче щогли фантастичного корабля, який було зібрався у дальнє плавання, але останньої миті його капітан передумав і навічно залишив свій корабель вкриватися дикими заростями на цьому мисі.

Знову вийшовши до моря, вони довго споглядали дивовижну панораму Сімеїза – ясно-сірі, місцями навіть рожеві гори, що підходили майже впритул до самої води, невеличкі ділянки лісу, що вряди-годи виринали серед накопичення гострих скель, і тривожно-сизі хмари, що зачепилися за верхів'я гір далеко зверху. Від усього побаченого їм зовсім не хотілося розмовляти, але вони ніби відчували одне одного й без слів. Лише інколи Антон дивився на Валерію, аби дізнатися її настрій, і завжди зустрічав спокійний, радісний погляд.

Звивистими, крутими вулицями вони піднялися у місто і знову сіли на маршрутку, яка прямувала далі до Алупки. Вийшовши в цьому місті, вони знову кілька годин гуляли чудовим парком, годували рудих чорнооких білок лущеними горіхами, зазирали у великі всевидючі очі мармуровим левам на вході до Воронцовського палацу, спостерігали, як чіпляються, тріпотять і зриваються з гострих зубців Ай-Петрі важкі сизі хмари.

Пообідавши в місцевому кафе, вони вирішили ще погуляти цим містом, доки вечірня листопадова темрява остаточно не поглине залишки денного світла і над узбережжям не почне зітхати легкий, наче розріджений приморський вечір. Вони пройшлися мальовничою дорогою повз старий напівзруйнований цвинтар, з якого до них щось шепотіли і тягнули свої безформні руки рухливі тіні забутих навіки цим світом історій. Обережно дослухаючись до цих незрозумілих голосів з іншого, незнаного присмеркового світу, вони піднялися до великої круглої церкви на горі і ще довго милувалися звідти величною панорамою безкрайого моря, яке поступово вкривалося, наче великою теплою ковдрою, густими синіми сутінками.

Присмерк підкрадався до них з усіх боків, облягаючи парк в'язкими тінями, таємничо шепочучи у кронах сосен давні заклинання і міцно обіймаючи розкішний палац і притихле містечко над ним. Зачудовані й мовчазні, вони поверталися до Фороса, споглядаючи у темне вікно маршрутки десь там унизу безкінечні вогні приморських селищ, що розташувалися на розлогих схилах і урвищах під трасою. За цими привітними і ласкавими вогниками в глибокій пітьмі купалося заспокоєне Чорне море.

Наступний ранок знову видався дощовим, і надія на повернення вчорашнього ласкавого сонечка остаточно розчинилася у великих глибоких калюжах, що повсюди тремтіли навколо їхнього будинку і, здавалося, нікуди не хотіли випускати своїх гостей. Але Антон та Валерія, наперекір дощу й калюжам, усе-таки вирушили на прогулянку містом і незабаром знову стояли на міському пляжі біля самого моря.

– А знаєш, у мене сьогодні день народження… Я просто не казав раніше, бо не люблю його відзначати… Але сьогодні я запрошую тебе кудись посидіти й тихо почаркуватися чим-небудь смачним, – сказав Антон, дивлячись туди, де за туманом, хмарами і дощем ховалося море.

– Справді? – Валерія здивовано подивилася на Антона. – Ну ти й партизан! Хоча б попередив. У мене і подарунка для тебе немає ніякого.