Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич. Страница 11

Володимир, прийшовши додому, став навколішки перед іконою Богородиці й простягнув до неї руки, показав їй долоні. Погляд Богородиці був добрим, але дивилася вона кудись далі, крізь Володимира, і він, сам уважно оглянувши долоні, підвівся з колін. Відчуття гріха не було, як, можливо, не було й самого гріха.

Буденні дні принесли буденний клопіт, а наступна неділя знову зібрала їх біля широкої кедрової колоди. Батько пояснив синам, якої форми надати дзвону, і робота знову тривала до передзахідного сонця. Коли воно, багрове, опустилося за далекі дерева, всі вже входили у свої будинки. Микола здивувався тому, як швидко він звик до буденної неділі. Іван Тимофійович радів, що робота рухається і скоро зазвучить у серці тайги новий дзвін, волаючи до Бога.

Сини вечорами замислювалися про те, як звучатиме дерев'яний дзвін, і не могли собі цього уявити. Батька про це не запитували. Раптом подумає, що вони сумніваються: а чи зазвучить дзвін узагалі. Сумніватися в його словах і справах не можна було. Треба було чекати. І вони терпляче чекали.

Дзвін під керівництвом Івана Тимофійовича набув форми і став схожий на величезного дерев'яного равлика заввишки в людський зріст.

Прийшла ще одна неділя, й Іван Тимофійович послав синів у тайгу: нехай роблять, що хочуть, – полюють, гриби збирають, але щоб до заходу сонця в скиту не з'являлися.

Залишившись сам, Іван Тимофійович сів біля дерев'яного равлика.

Гострив на бруску сокиру. Підвівся, перевернув майбутній дзвін на бік і, примірявшись, почав вирубувати в днищі виїмку.

Працював повільно й акуратно, майже без розмаху. Закінчив, коли рука заходила в дупло майже по лікоть. Далі сокира була вже без потреби. Іван Тимофійович перепочив трохи, потім зібрав хмиз і запалив вогнище біля майбутнього дзвону. Сів погрітись і замилувався вогняним візерунком палаючого моху.

Вогонь дрібними іскорками квапливо бігав по синьо-зеленій моховитій корі, не кваплячись братися за сухе дерево.

«Ти ба, – подумав старий. – Вогонь і той смак знає, спершу з'їдає найкрасивіше».

Наблизився полудень. Іван Тимофійович сходив у дім і приніс декілька картоплин, після чого поділив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, і незабаром обидва вогнища палахкотіли жаром. Тоді Іван Тимофійович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючі гілки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову підвівся й повернувся до свого будинку.

Повернувся із сапою в руці й поклав її іржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонілося – засунув його у вирубане дупло. Дерево тужливо зашипіло і піддалося силі розжареного заліза. Іван Тимофійович знову кинув сапу у вогонь.

Робота просувалася. На душі у старого стало якось особливо добре. Він радів вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радів, як дитина, і від цього працював завзято й так само завзято перекидав із долоні на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неї, розламував і їв. Час минав швидко та радісно. До вечора в дупло заходила вся сапа з руків'ям. На тому Іван Тимофійович зупинився й пішов у дім очікувати синів. А вогнище, догоряючи, намагалось освітити випалене дупло.

Удома Іван Тимофійович усівся на лаву біля вікна, й на зміну радості прийшла втома, втома не одного дня, а усього прожитого життя. Він подивився на небо й подумав про свою душу, якій скоро надійде час вознестися туди ж угору, до Господа, до зірок. І подумав він іще про те, що буде його душі холодно взимку в нічному небі, адже вона – не тіло й одягнути її немає в що. Очі заплющились, і думи Івана Тимофійовича перебралися в сон, де він продовжив дивитися в нічне небо й бачити холодні зірки.

Сини, побродивши весь день по навколишній тайзі, повернулися до скиту. Зупинилися біля догоряючого вогнища й оглянули випалене дупло. Там же мовчки сіли. Старший, Володимир, підкинув хмизу, й вогонь ожив, потіснивши вечірню сутінь. Освітив бородаті обличчя, затанцював по них відблисками. Тріском прогнав тишу.

– Значить, скоро йти нам звідси… – порушив мовчання середній брат Микола.

– Значить, скоро… – кивнув Володимир.

– Була б стежка, я б давно пішов! – скоромовкою випалив Андрій.

Володимир і Микола подивилися на молодшого брата як на молодшого.

– Ти мовби й не тут народився, – сказав із докором Володимир.

– Немає такої заповіді, щоб смерті чекати там, де народився, – відповів Андрій.

Брати подивилися на нього твердо, немов хотіли змінити в нім щось силою поглядів своїх. Молодший брат погляди їхні витримав.

– А ви не хочете йти? – запитав їх Андрій після мовчазних переглядань.

– Хочемо, – відповів Володимир. – Але не говоримо про це. Батьківщину, коли навіть покидаєш її, не можна не жаліти…

– А батько наш хоче йти? – знову запитав Андрій.

– Батько живий, – підвів погляд од вогню Микола, – і його діяння – воля його і Господа…

Розмова не в'язалась, і якби не було вогнища, залишеного Іваном Тимофійовичем, то ніщо б не змусило братів зібратися разом і замислитися про бажання один одного в цей літній вечір. Але вогнище було, і тепло його об'єднувало братів сильніше, ніж відчуття кровної спорідненості. І не тому так було, що не любили вони один одного. Ні, навпаки, вони боялися втратити цю любов. Вони знали, що рано чи пізно їх чекає дорога. Вони вирушать на пошуки людей і, знайшовши їх, можливо, втратять один одного, розчинившись у мирському житті, в метушні людського багатоголосся. А чи не від цього багатоголосся відводили свої сім'ї в тайгу їхні пращури? Чи не від того вони втікали, чого зараз брати прагнули? Питання мучили братів, просилися на язик, хотіли зазвучати цього вечора, та міцно зціпили брати зуби й жоден із них не поділився своїми сумнівами, ніби й не було ніяких сумнівів, а тільки тверда віра в Провидіння.

Так сиділи вони довго, слухаючи тріск вогнища та крики нічних птахів. Сиділи й думали. І навіть захотівши спати, позіхали, але не йшли, чекаючи, коли погасне вогнище, і в той же час підкидаючи в нього гілок. Під ранок зібраний хмиз закінчився і вогонь почав загасати. Брати підвелися й увійшли до скиту, у ворота, які ніколи не зачинялися.

Через тиждень, недільним ранком Іван Тимофійович сказав синам, що дзвін готовий і треба його піднімати.

Сини оглянули ще раз дерев'яного равлика.

– Куди ж його піднімати? Дзвіниця давно завалилася, – замислився вголос Микола.

– А язика-то в нім немає! – здивувався Андрій.

– І не має бути, – відповів молодшому синові Іван Тимофійович. – Це тобі не бронза, що задзвенить від будь-якої руки, що потягне за мотузок.

– А як же він?.. – запитав Андрій, дивлячись на батька.

– Це гудодзвін, – сказав батько. – Піднімемо його туди, до вітру, і від вітру ж він загуде. І жодна рука грішна його не торкнеться. Жодна! І жодна людина не зможе змусити його звучати, а тільки вітер, позаяк у вітрі більше Господа, ніж у людині…

І батько оглянув старі кедри, що підносили свої крони в небо поряд зі скитом. Особливо сподобався йому один стовбур із сучками, що по-їжачому стирчали від землі вгору.

– Ось наша дзвіниця! – поплескав Іван Тимофійович долонею по кедру. – Андрію, принеси смоляного мотузка скільки є мотків, а ти, Миколо, розшукай гак залізний від борони й сюди неси.

Молодший і середній брати пішли в скит, а біля дерев'яного дзвону залишилися Іван Тимофійович і Володимир.

– Перед тим, як іти звідси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощів не буде.

– Адже давно вже не прибирали… – погодився старший син.

– Я прибирав, – признався батько.

– А підемо – так заросте все, – із жалем хитнув головою Володимир.

Батько хотів щось відповісти, але, набравши в груди повітря, видихнув його тяжко, побачивши молодшого сина, що приніс три мотки мотузка.

– Зв'яжи їх між собою міцно й лізь на верхівку, перекинь через товстий сучок, – розпорядився Іван Тимофійович.