Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич. Страница 27

Вечір готувався влитися в ніч. Гасова лампа коптіла стелю. Можна було з упевненістю сказати, що лампа ця вже давно й нерухомо стояла на одному місці, адже саме над нею на стелі виднілася темна пляма.

Наступного ранку Григорій, як завжди, пішов, прихопивши столярний інструмент. Харитонов сходив до джерела по воду. По дорозі назад зупинився біля малинника, але незірвані ягоди ще не дозріли, а лізти глибше в колючі кущі не хотілося. Не особливо засмутившись через це, Василь повернувся до будинку, де зустрів двох міцних хлопців, дуже схожих один на одного: очевидно, братів. Від несподіванки Харитонов спершу сторопів.

– Здрастуйте! – кивнув головою один із них.

Василь теж привітався, все ще відчуваючи в душі тривогу.

– Як там Петрівна? – запитав той самий чоловік.

– Хто? Поранена? – перепитав Харитонов.

– Еге ж.

– Оклигує вже, – видихнув Василь, міркуючи, що це, мабуть, ті самі двоє, що підходили до Григорія.

– Ти от що, – задумливо вів далі мовець. – Скажи їй, що ми тут ваш будинок охороняємо, щоб ніхто не напав… Нехай швидше лікується.

Хлопець, який мовчав досі, раптом якось надривно замугикав, дивлячись на мовця.

– Так! – додав той. – І, звичайно, скажи, що ми її любимо!

– А хто ви?

– Брати Корнягіни…

Відрекомендувавшись, вони пішли.

Харитонов розпалив піч, нагрів грушевого відвару – чай уже скінчився – і підійшов до пораненої.

Жінка лежала на спині, дивлячись у стелю. Помітивши Василя, вона підвелася й опустила ноги на підлогу. Лівою рукою взяла кухоль і, не зводячи очей із Харитонова, піднесла кухоль до рота.

– Там до тебе приходили… Петрівно… – плутано заговорив Василь, – брати Корнягіни…

Очі жінки ожили.

– А де вони? – запитала вона.

– Пішли. Сказали, що будинок вони стережуть… і ще сказали, що люблять тебе…

Жінка опустила кухоль на лаву й поманила Харитонова пальцем, а коли він нагнувся до неї ближче, обвила рукою його шию й міцно поцілувала в щоку. Тут же, відчувши, як її сльоза скотилася по його скроні, він теж обійняв її, пригорнув до себе. Так просиділи вони досить довго, і ніщо не порушувало їхню тишу, не було чутно ні пострілів, ні співу птахів.

– Вони із старовірів, – розповідала потім жінка, – наші, сибірські. Батько їх прогнав, аби вони людей знайшли, і так ось брати до нас і вийшли. А тут – війна. Ми їм пояснили, що треба вибирати, за кого і проти кого боротися. Ну, якщо вони на нас вийшли, – то нас і вибрали. Молодший уже в полоні побував, так ці куркулі-нелюди йому язик вирізали, щоб він за нас їх не агітував…

Григорій повернувся додому в гарному настрої. Навіть запитав у Петрівни про її рану. Налив у казанок води, висипав туди ж якоїсь крупи і поставив у піч, після чого всівся за стіл і хитрувато подивився на Харитонова.

– Що це ти такий чудний сьогодні? – здивовано похитала головою жінка.

– Мир буде, – всміхнувся Григорій. – Я домовився. Точніше, перемир'я…

– Як?! – теж зрадів Василь.

Жінка спохмурніла.

– А так! – сказав хазяїн. – Я колоду обтісував і якраз сигарету закурив. Тут до мене хтось чи то з ваших підходить, чи то з їхніх. І просить дати йому закурити. Я ж йому сказав, що сигарети дорого коштують, за них працювати треба, а не воювати. А коли він побачив, що це не самокрутки які-небудь, а справжні Московської тютюнової фабрики, то погодився потрудитись. Тут у мене в голові й ідея з'явилась, і я попросив цього сходити до всіх інших, і своїх, і ворогів, і сказати, що коли не воюватимуть, а мені пам'ятник будуватимуть, то за кожен день роботи плачу по три сигарети. І вони всі погодились!

– Як усі?! – вигукнула Петрівна. – Що, воювати не будуть?

– Ні, на час спорудження пам'ятника житимуть мирно і гуртом будуватимуть.

Ця звістка вкрай здивувала Харитонова, настільки ж, наскільки засмутила Петрівну. Вона не могла заспокоїтися від думки, що її соратники рука в руку з їхніми ж ворогами мирно будуватимуть якийсь пам'ятник. Просто не могла повірити в це.

– Хочеш – вір, не хочеш – не вір! – байдуже кинув Григорій. – Якби не була пораненою, пішла б завтра зранку до пам'ятника й сама подивилася.

– А й піду! – твердо відрізала Петрівна. – Скільки ж можна валятися!

– А ти, – звернувся Григорій до Василя, – рахівником будеш. Людей рахуватимеш і наприкінці робочого дня сигарети видаватимеш.

Харитонов охоче погодився.

Несподівано навіть для Григорія біля майбутнього пам'ятника відразу після сходу сонця зібралися душ тридцять. Як такого пам'ятника ще не було: просто поряд зі злітною смугою на невеликій галявинці була викопана широка яма завглибшки до двох метрів і поруч лежав десяток обтесаних кедрових стовбурів.

– Так що робити, хазяїне? – запитав один із присутніх Григорія, що підійшов до галявинки.

– У вас там колоди або цегла є? – по-діловому поцікавився хазяїн.

– Та є декілька зрубів, де вже ніхто не живе. Загинули всі… – відповів хтось.

– Тоді так, – міркуючи, заговорив Григорій. – Розберіть ті будинки й усі колоди принесіть сюди. Печі теж принесіть – підуть на фундамент…

– А не шкода?! – розвів руками сухуватий дідок майже дитячого зросту. – Там у Корнілових піч костромський пічник клав, вона ж із кахлями навіть…

– Ну, якщо така красива, то поверх фундаменту піде! – розсудливо вирішив Григорій.

Дядьки вирушили працювати, і Григорій, аби без діла не сидіти, почав підрубувати найближчий до галявинки кедр.

Хоч як хотіла Петрівна зранку піти подивитися своїми очима, як зійдуться разом її друзі та вороги, але так рано не прокинулася. Харитонов теж полюбляв поспати, тим паче, що за війну вже дуже багато накопичилося в його житті безсонних ночей, а тут була піч, і відірватися від неї, сплигнути з неї вранці було вкрай важко.

Прокинувшись, Харитонов і Петрівна абияк поснідали. Василь, побачивши, що запас груш вичерпався, вирішив, як тільки буде час, сходити і нарвати малинового листя, щоб насушити його та пити малиновий чай.

Поснідавши, вийшли вони з дому і, пройшовши метрів двісті вздовж смуги, побачили Григорія, що самотньо обтісував уже звалений кедр.

Підійшли.

– І де ж вони?! – єхидно запитала Петрівна.

– Будинки на пам'ятник розбирають, – пояснив хазяїн. – Ну ті, в яких уже ніхто не живе.

Петрівна всілася на вже обтесаний стовбур, а Харитонов пішов прогулятися по смузі. Він вийшов на самісінький її край, на те саме місце, куди ступив, вийшовши з лісу. Постояв трохи, жмурячись на сонце, що піднімалося над землею. Потім пройшов трохи по смузі й присів навпочіпки. Можливо, саме тут він присів, побачивши коробку, що впала з неба, із сигаретами, і саме звідси подивився вгору, на чорний дирижабль, що завис над смугою?

А по бетону смуги, що нагрівався, все так само бігали в'юнкі ящірки землисто-зеленого кольору та спокійно й навіть урівноважено цілими струмочками по лише їм відомих стежинах пересувалися сотні лісових клопів-солдатиків. Бетон, що нагрівався, був повний життя. Там, де плити не було укладено впритул, із тріщин пробивалася трава, а оскільки укладено їх було без особливої педантичності, то трава тонкими зеленими рядами облямовувала кожну плиту, створюючи ледве помітну тінь, якої, ймовірно, було цілком достатньо для комах.

Харитонов подумав, що в цьому місці життя все-таки спокійніше, хоча й відчував він, що засидівся, і, хай там як, але не віддавши кінець бікфордового шнура якому-небудь командуванню і не доповівши про останнє плавання самохідної баржі, він не має права зупинятись і починати особисте, суто мирне життя.

Про суто мирне особисте життя думалося йому особливо тепло і приємно, як про щось заборонене або ж далеке, і думалося йому всупереч тому, що не зустрів він іще жодного разу такого життя, як не зустрів він і простого, але організованого часом і державою.

І знову стало прикро через те, що не виявилася ця злітна смуга дорогою. Він підвів очі, щоб із гіркотою ще раз побачити зелений тупик, біля якого закінчувався бетон, і тут побачив людей, що перетинали його погляд. Вони несли колоди до галявинки, на якій було викопано яму під майбутній пам'ятник «Усім загиблим». Харитонову сподобалося, що будівельним матеріалом для цього пам'ятника будуть розібрані будинки насправді загиблих людей, змирився він і з ідеєю хазяїна відносно смерті, що примиряє всіх ворогів, навіть не змирився, а майже погодився, після недовгих роздумів. «І дійсно ж, – думав він, – якщо люди дізнаються, що є такий пам'ятник, то, може, вони замисляться і про смерть, для якої однаково, хто за що і з ким воював? І тоді вони всі перестануть убивати одне одного і, можливо, захочуть робити що-небудь, що подовжує життя?!»