Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич. Страница 39

– Америка, вороги, – схвильовано відповіла Євдокія. – Вони все робитимуть, аби нам погано жилося. Ой, боюсь я цього!

– Та годі, не бійся! – примовляв, попиваючи чай, Василь. – Ми найбільша у світі країна. Кого хочеш переможемо.

За вікном темніло, і в сутінках, що наставали, знову летів сніг, пухнастий лапатий сніг, мовби привчаючи людей до своєї тривалої присутності. Він лягав на скло, але вже не танув, а намерзав узорчастою крижаною кіркою, крізь яку і вранішнє світло проникало всередину важко, багаторазово заломлюючись і роблячись через те менш світлим і яскравим.

Було ще темно, коли Євдокія шмигнула з-під ватяної ковдри, стараючись не розбудити Василя, і, накинувши ситцевий халатик, тихенько причинила за собою двері, що вели на кухню.

Неголосний, але наполегливий фабричний гудок, який донісся з вулиці, змусив поспішити. Вона загорнула за звичкою каструлю зі сніданком для чоловіка в стару ватянку і, поставивши її на стіл, квапливо переодягнулась і пішла на роботу.

Харитонов прокинувся пізніше. їсти йому не хотілось, але, згадавши про щура, він витягнув із каструлі дві ще теплі картоплини й поклав їх на пачку газет у кутку.

На вулицю не тягнуло, але Харитонов твердо вирішив відшукати школу і зустрітися з учителем географії, що йшов учора в п'ятнадцятій колоні. Чомусь він був упевнений, що вчитель – людина хороша, добра і напевно допоможе йому розібратися, де він перебуває. А якщо буде удача, то і подружиться він із ним. Важко ж так самому, навіть якщо жінка є. Про що з нею балакати можна?! Інша річ – з мужиком!

Хоч і вирішив Харитонов, що вже знайшов він і вогнище, і дружину, і покидати це місто не хотів, хоч і не подобалося йому щось, а щось інше здавалося дивним і незрозумілим, але не міг він відігнати й думки про дорогу, що приходили до нього досить часто і стали мовби частиною його мріянь про майбутнє. І ось те, що не подобалося йому в місті або було незрозумілим, ніби говорило щодня: «Йди ти звідси!», а Євдокія так само щодня, прийшовши з роботи або ж ідучи на неї, обіймала тепло Василя й так само тепло говорила: «Милий ти мій! Навік ми разом!» І була Євдокія живою та ласкавою, а тому він і слухав більше її, ніж якісь там невиразні підозри та побоювання.

Пошуки школи зайняли, на подив, не багато часу. Знайшов він її випадково і швидко, просто йдучи по вулиці, раптом побачив білу, вкриту сніговою шерстю скульптуру хлопчика-горніста, підійшов і зрозумів, що якраз вона-то і прикрашає вхід у школу.

Усередині йшли уроки, в коридор доносилися різні вчительські голоси, які щось пояснюють, чогось навчають.

«Наші знання – Батьківщині!» – прочитав Харитонов, і здалося йому, що він прийшов у свою Каргопольську школу, де висіло таке саме гасло й такий самий неголосний шум стояв у коридорі під час уроків.

Він пішов по вкритій коричневою фарбою підлозі, читаючи назви, написані акуратно під трафарет на табличках, прибитих до класних дверей. Зупинився перед класом географії. За дверима було тихо. Харитонов заглянув усередину й зустрівся поглядом із тим же молодим, гладенько поголеним чоловіком. Той, побачивши Харитонова, підніс указівний палець до губ і кивнув на школярів. Школярі в цей час були заглиблені в дивне, з точки зору Василя, заняття: на кожній парті стояло по глобусу й по банці з червоною фарбою, і школярі акуратно зафарбовували червоним обведені чорною лінією простори.

Учитель вийшов у коридор, акуратно причинивши двері.

– Що вони роблять? – здивовано запитав Харитонов.

– Контурні глобуси розфарбовують, – спокійно пояснив учитель. – На жаль, ми отримуємо тільки дві фарби: червону і синю, так от доводиться дітям усю сушу червоною робити, а воду, як і належить, синьою. А хто ви? – несподівано закінчив він своє пояснення.

Харитонов детально розповів про себе, чим викликав шанобливий погляд учителя, а потім запитав про карту і про місто.

– Ні, карт у нас тут немає, – похитав головою вчитель. – І назви у міста теж немає…

– Як немає?! – здивувався Харитонов.

– Стару скасували років двадцять тому, коли перший раз хотіли перейменувати, але не перейменували, оскільки той, чиє прізвище хотіли місту дати, виявився ворогом. Ну а потім як фатум якийсь. Останній раз, рік тому було, хотіли на честь маршала – так цей маршал шпигуном виявився. Ось так досі й стоїть місто без імені.

Задеренчав шкільний дзвінок, і коридор наповнився дитячим галасом, таким звичайним і радісним.

– Якщо ви не поспішаєте, можемо до мене сходити, чаю вип'ємо, – сказав учитель.

Жив учитель у цій же будівлі, але тільки на другому поверсі. У його кімнатці, що була завалена паперами та пахла пилом і книжковою вогкістю, було, одначе, затишно й тепло.

Посадовивши гостя в крісло з облізлою оббивкою, вчитель накачав примус і поставив на нього глек із водою.

– Я пошукаю… – якось дивно сказав він потім і поліз на стілець, притулений до книжкової шафи.

Не звертаючи уваги на гостя, він щось шукав на шафі, де теж були звалені якісь зошити й паперові рулони, акуратно перев'язані різнобарвними тасьмочками. Нарешті він спустився, тримаючи в руках один рулон. Розгорнувши, розстелив його на підлозі. Це була стара карта Російської імперії.

– Ось, є все-таки! – з гордістю мовив він. – Мабуть, єдина в місті.

– Чому єдина? – запитав Харитонов.

– А коли остання війна почалася, всім наказали принести на площу карти і радіоприймачі, та ще підручники іноземних мов. І все гамузом спалили. Диму було дуже багато…

– А де ж тут ваше місто? – схилився над картою Василь.

– А ось, – учитель ткнув пальцем. – Пафнутьєвськ.

– Господи! – вирвалось у Харитонова. – Так це що, я майже до Уралу дійшов?!

– Виходить, що так, – поглянувши на гостя з повагою, сказав учитель.

Харитонов мовчки дивився на маленьку чорну цятку на карті. Очі його кинули короткий погляд на узбережжя Японського моря і знову повернулися до цього незрозумілого колишнього Пафнутьєвська.

Перехопило дух, забилося перелякане серце – обмер Харитонов.

Нашвидку попрощавшись, пішов Харитонов додому. Навіть чаю не попив. Учитель із розумінням поставився до стану гостя й не прохав залишитися, тільки згадав при прощанні, що й у нього іноді від життя дух спирає.

На вулиці мела поземка, заповнюючи сніжком недавні сліди кінських копит. Зміркувавши, в який бік поскакали коні, Харитонов пішов у зворотний і без особливих труднощів дістався свого будинку, який, усупереч його схожості на всі інші, вже навчився відрізняти і впізнавати навіть у сутінках. Знявши клямку, зайшов у кімнату. Скинув пальто з облізлим собачим коміром, поставив біля дверей засніжені чоботи. Всміхнувся відсутності двох картоплин на пачці газет у кутку кімнати і всівся на кушетку.

Потім смеркало. Поверталася з роботи дружина, цілувала його, лоскочучи щоки кісками волосся, що вибилися з-під хустки й тому змерзлися. Разом вечеряли й по черзі кидали сумні погляди на замутнене морозними узорами віконце. Лягали спати обнявшись і нарізно вставали щоранку. І тривало життя, і тривала зима, не приносячи ніяких змін. Ішов сніг, мела поземка.

– Васильку, – прошепотіла Євдокія одного дня. – Тільки ти не бійся… У нас буде дитина.

На обличчі у Харитонова з'явилася безглузда некерована усмішка. Він пригорнув до себе дружину й міцно поцілував.

– Ой, а я так боялася сказати! – часто дихаючи від хвилювання, говорила вона йому в саме вухо, зігріваючи вухо до почервоніння своїм жарким диханням.

Після цього час мовби сповільнився, і життя Василя та Євдокії теж сповільнилося, хоча Євдокія все так само йшла на роботу й поверталася додому, а Харитонов, навчившись уникати зустрічей із білими кіньми й вершниками в білій формі, блукав по місту й час від часу пив чай у вчителя географії, якого звали Семен і який, хоч і народився далеко в Україні, а сюди потрапив за розподілом, дуже багато знав про ці місця. Подружилися вони міцно, й незабаром мандрівець навіть допомагав учителеві відмивати контурні глобуси від червоної та синьої фарб для наступних уроків. Добре, що фарба була слабка й легко змивалася мокрою ганчіркою. Іноді вчитель діставав стару карту, де назви губерній і міст писалися ще по-старовинному з ятями та єрами, і вони довго розглядали її. Мандрівець уголос дивувався просторості країни і довжині свого пішого переходу, що відкрилася йому нещодавно, а вчитель з усього дивувався мовчки, не зроняючи даремно ні слів, ні зітхань.