Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич. Страница 45

Якось уночі, коли Семен дрімав, а Харитонов вартував, тримаючи його за руку, ця рука ослабіла. Харитонов спробував розбудити Семена, але не зміг.

Уже розвиднилось, а Харитонов усе сидів під деревом, стискаючи в руці холодну руку товариша. Думав Харитонов про те, що тепер він залишився сам, і про те, що треба поховати друга. Але як поховати його, коли немає ні лопати, ні лома, а під ногами промерзла недоступна земля.

Думаючи, він дивився на сніг, що вилискував блакиттю, і раптом почув близько чиєсь часте дихання: вовк сидів за два кроки від нього й дихав парою собі на лапи. Вовк не дивився на Харитонова. Харитонов пошукав поглядом палицю, щоб про всяк випадок мати зброю проти хижого звіра, але палиці близько не було.

Тим часом вовк перейшов на інший бік і всівся позаду мертвого Семена, втупившись у вічі Харитонову нерухомим холодним поглядом.

– Ясно, – прошепотів мандрівець, помітивши, що на ногу мертвого товариша з пащі вовка капнула слина. – Хіба ти їси мертвих? Ти ж вовк, а не шакал.

Вовк, немов зрозумівши слова Харитонова, винувато опустив погляд. Харитонов насилу звівся на ноги, відтягнув Семена від дерева. Вовк відбіг на декілька метрів.

Сніг був зовсім неглибоким, і Харитонов зрозумів, що навіть снігової могили для його друга не вийде.

Звір знову наблизився і всівся біля Семена.

«Та від тебе, мабуть, не відкараскаєшся!» – подумав Харитонов і уявив собі, як цей вовк обгризає закляклі ноги й руки Семена, і – дивна річ – не жахнувся він од цього бачення, і здалося воно йому навіть чимось зрозумілим. Живе, щоб вижити, поїдає таке ж живе, але слабке чи хворе, або поїдає мертве. І так триває життя Всесвітнього Лісу, сповнене різноманіттям, але гранично логічне. І тоді Харитонов, уже не думаючи про поховання друга, почав закривати снігом голову Семена. Сподівався він заховати від іклів вовка те, чим відрізнявся вчитель од інших людей, зустрінутих Харитоновим на своєму шляху. Він утрамбував долонями маленький сніговий пагорб над головою Семена і перевів погляд на вовка. Вовк якось по-собачому поворушив хвостом і, простягнувши лапи вперед, улігся на снігу.

– Ну все, – важко видихнув Харитонов. – Прощай! Прощай, Семене.

Він нагнувся й востаннє потиснув синю руку, потім витяг із мішка вчителя старовинну карту й переклав у свій, після чого попрямував, не оглядаючись, далі, до просіки, що проглядала між стовбурами дерев.

Ішов він до настання темряви.

Вибрав дерево, навколо стовбура якого майже не було снігу. Сів, скинувши речовий мішок. Відчув, як гудуть ноги. Поправив собачий комір старого, дуже теплого пальта. І притулив голову до стовбура.

Очі заплющилися. Голос, який видався знайомим, зазвучав у вухах.

– Цікаво, раніше я навіть не думав про це, – говорив голос, – просто не думав. Але тепер я точно знаю, що пустеля – найкраще місце для роздумів. Тут царює спокій, і якщо тільки не виникає піщана буря, то думки, які приходять у голову за температури дев'яносто шість градусів за Фаренгейтом, гідні запису золотим пером у цінні інкунабули поверх стародавніх текстів. Що брати від старовини? Що могли, ми вже взяли і встигли цього багажу позбутися. И ось людство, скинувши тисячолітній важкий тягар культури, знань, традицій, полегшило свої плечі й розігнуло спину, з тупуватою цікавістю озираючись у пошуках прикладання своїх знову первісних сил і вмінь. Воно розігнуло спину, і я відчув небезпеку, що наближається, всією своєю шкірою. І ось тут, у Саудівській Аравії, в одній із найбільших пустель світу, я перечікую час, проводячи його в приємних і протилежної властивості роздумах. А сьогодні у мене до того ж особливий день – шосте вересня. Сорок сім років тому цього ж дня почалися мої земні муки та небесні сумніви. І відтоді мені вдалося тільки одне, та й то вперше: я зустрічаю свій день народження в цілковитій самотності в маленькому оазисі Аравійської пустелі, відіславши провідника, місцевого кочівника, на кілька днів задля того, щоб потім він повернувся й вивіз мене на своєму верблюдові назад до цивілізації, що спротивіла мені й доживає свій стомливий вік. Цей день проходить дивно. Немає ні гостей, ні столу, ні звичного іменинного торта, в який вони сьогодні навтикали б сорок сім свічок. Нічого цього немає, але є найбільша цінність пустелі – вода, півтора галона води та слабеньке джерело, з якого вода виходить повільно і, розпластавшись по землі, повзе до кущів і двох фінікових пальм, які тут ростуть. Якщо дуже захотіти, звичайно, цю воду можна злизувати язиком просто із землі. Але це – коли закінчиться мій запас. Мені було видіння: вже не пам'ятаю звідки, але узяв я свічок заввишки вісім футів кожна і завтовшки півтора фута. І вкопав я їх, ніби це молоді дерева, в землю, через що вони стали схожі на незвичайний свічковий сад. І підпалив я їх. Горіли вони повільно і тьмяно, але коли опустився вечір, язички вогню стали яскравими. Вони з приємним шипінням лизали темряву, породжуючи красиве факельне світло, від якого на землю падали пливкі тіні. Було їх рівно сорок сім, і з розплавленого воску, що стікав на жовті стовбури, утворювалися нарости – гілки. І я вже було подумав, що там зараз теж проклюнуться ґноти і тоді я підпалю їх. Але ґнотів там не було, і я просто сидів на теплій землі, освітлюваний божественним світлом цих величних свічок. Я сидів і стежив, як вони зміцнювали свої основи воском, що стікав униз, і поступово набували форми невисоких пірамід. І я уявив собі день перед цією ніччю, уявив собі, як вогонь горить уже всередині пірамід, у прогорілих кратерах, і неухильно він тягнеться до землі, що злякалась і причаїлась і стала через те надзвичайно холодною, а на травах виступив холодний піт – те, що у людей зазвичай називають росою. І ось декілька язичків опустилися до землі й торкнулись її. І в спалаху, народженому від цього злиття землі та вогню, в цій заграві, що вмить скасувала ніч та її барви, я побачив величезний сенс. Я побачив яскраву крапку, поставлену в кінці давно вже закінченого речення, в кінці стародавньої історії, що так потребувала останнього розділового знаку. І ось тоді, після цього остаточного спалаху, не залишилося на землі людства, що розігнуло спину, не залишилося останніх досягнень, якими воно так пишалося. Не залишилося й мене, тому що несправедливо залишатися на землі, коли всі інші вже покинули її й летіли увись, за вироком Вищого суду. Але життя на цьому не закінчилось. Адже спалах знищив тільки те людство, яке вважало себе розумним та цивілізованим і називало інші народи меншими братами. А менші брати залишилися. Вони влаштували ритуальні танці навколо вогнища, принесли в жертву язичницьким богам та ідолам кількох красивих хлопців та дівчат і продовжували працювати, не думаючи про себе як про щось велике. Це було бачення, гідне втілення в життя, і я б спробував утілити його, але не всяка земля, в яку ввіткнеш свічки, – вибухне. Така земля є, і її треба шукати, чим я й займаюся вже довгі роки. Свічки в мене є, але я бережу їх саме для тієї землі. На жаль, тепер я знаю, що цієї землі немає і в Аравійській пустелі. Але з кожною моєю подорожжю залишається все менше й менше місць, які б я не відвідав, і відповідно збільшуються мої шанси. Збільшуються і шанси цивілізації, хоча вона, мабуть, думає, що її шанси зменшуються. Шанси вижити дійсно зменшуються, але інші шанси поза сумнівом збільшуються, і це тішить мене. Час рухається до полудня, і ртутний стовпчик Фаренгейта дотягнувся вже до дев'яноста дев'яти градусів. Спекотно, але, на жаль, не висаджувано в повітря…

Харитонову стало жарко. Він поворушився, немов намагаючись відсунутися від вогнища чи печі, біля якої він нібито сидів. Але стало ще жаркіше, й навіть здалося, що спітнів лоб і піт полився по обличчю. Він розплющив очі й побачив якийсь дивний туман, що за прозорістю нагадував запітніле скло. І тут по його обличчю, по очах хтось провів мокрою ганчіркою. Відразу з'явилася прозорість, і Харитонов побачив перед собою морду вовка й червоний його язик. Від несподіванки Харитонов схопився, притиснувся спиною до стовбура дерева, але вовк не виявляв агресивності. Він сидів мордою до Харитонова і спокійно дивився йому в вічі. Його сухоребрість і худорба зникли, а в очах з'явився життєвий блиск.