Тунель - Келлерман Бернгард. Страница 14

Через тиждень до цього барачного міста завітав із завиванням і свистом чорний демон — здоровенний американський товарний паровоз на високих червоних колесах; він притяг за собою безкінечний хвіст вагонів. Паровоз стояв, чахкаючи, серед будівельного сміття, пускав до самісінького ясного сонця хмару чорного диму й роззирався довкола. Всі дивилися на нього й кричали, аж ревли від захвату: до Тунельного прийшла сама Америка!

На другий день таких паровозів прибув уже цілий десяток, а ще через тиждень справжня навала чорних демонів із чахканням стрясала повітря, насичуючи його випарами своїх тіл. Вони ворушили велетенськими, як у ящерів, кістками, а з їхніх пащек та ніздрів вихоплювалася пара й дим. Складалося враження, ніби барачне місто розчиняється в чаду. Іноді цей чад був такий густий, що в посутенілому повітрі проскакували електричні розряди, і навіть у найкращу погоду над Тунельним містом прокочувався грім. Місто вирувало, ревло, свистіло, стріляло, гуркотіло, лящало.

А посеред цього розбурханого, прокуреного, білого, заваленого сміттям міста здіймався день і ніч страхітливий стовп куряви. З нього утворювалися хмари, схожі на ті, які можна побачити, коли вивергається вулкан. Під тиском верхніх атмосферних шарів цей стовп прибрав форму гриба, і повітряні течії відривали від нього клапті хмар.

Тут, угорі, господарював вітер. Але хто спостерігав цю куряву з пароплава в морі, той бачив серед блакиті білий як крейда плавучий острів, що розкинувся на багато кілометрів; а іноді тунельна курява сіялася на Нью-Йорк дрібним, як попіл, дощем.

Будівельний майданчик був тут чотириста метрів завширшки і тягся рівною, як шнурок, смужкою на п'ять кілометрів у глибину суходолу. Його освоювали терасами, які спускалися все нижче й нижче. Підошва тераси, де починатимуться штольні тунелю, мала залягати на двісті метрів нижче рівня моря.

Сьогодні — піщане пустище з цілою армією строкатих кілочків, завтра — піщаний пласт, післязавтра — щебеневий кар'єр, каменярня, величезний казан конгломератів, піщанику, глини та вапна і, нарешті, ущелина, на дні якої ніби кишіла черва. То були люди, що згори здавалися крихітними, біло-сірі від пилюки, з посірілими обличчями, з пилюкою в чубах і на віях, з місивом кам'яної пилюки на губах. Двадцять тисяч душ удень і вночі кидалися в цей котлован.

Як ото, бува, мерехтить озеро, так унизу зблискували кайла й лопати. Сигнал ріжка — і курява вихором злітав вгору, кам'яний гігант нахиляється вперед, падає, розлітається на шматки, і стовпища людей починають кублитися у хмарі куряви, що все росте й росте. Пронизливо вищать і стогнуть екскаватори, безугавно верещать і гуркочуть транспортери, розмахують стрілами підйомні крани, у повітрі хурчать вагонетки, а насоси денно і нічно викидають нагору по товстих трубах потоки брудної води.

Рої крихітних паровозиків вовтузяться під екскаваторами, шукають собі дорогу серед куп щебеню та піску. Та, ледве вибравшись на простір і відчувши під собою надійні рейки, вони з диким свистом і пронизливим калатанням дзвонів мчать поміж бараків до тих куточків будівництва, де потрібні пісок і каміння. Сюди поїзди вже навезли гори мішків із цементом, і гурти робітників зводять просторі казарми — до зими вони мають стояти під дахом, щоб дати притулок сорока тисячам людей.

А за п'ять кілометрів від «шахти», де траса полого спускається вниз, серед масляних випарів, спекоти й чаду стоять на нових-новісіньких коліях чотири похмурі машини — ждуть і димлять.

Перед їхніми колесами зблискують лопати й кайла. Загони людей, обливаючись потом, копають траншеї і заповнюють їх битим камінням та щебенем, які з гуркотом сиплються із перекидних вагонеток. На цю кам'яну подушку вкладають шпали, ще липкі від смоли, а виклавши з них «драбинку», пригвинчують рейки. Щоразу, коли робітники викладуть п'ятдесят метрів колії, чотири чорних машини починають чахкати, шипіти й ворушити своїми сталевими суглобами — три-чотири зусилля, і машини знов підійшли туди, де зблискують лопати й кайла.

Отак з дня на день чотири чорні монстри посуваються все вперед, уперед. І ось настає день, коли вони опиняються глибоко внизу, серед величезних гір щебеню, а одного дня вже стоять нижче терас, у розщелині з прямовисними бетонними стінами, й витріщаються своїми очима циклопів на скелю перед собою, де на відстані тридцяти кроків одне від одного зяють два високі склепіння — устя тунелю.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Як і в Тунельному на американському узбережжі, у Франції, в Фіністері, й на океанських станціях полчища людей, заливаючись потом, угризалися в землю. День і ніч у цих п'ятьох місцях земної кулі в небо здіймалися велетенські стовпи диму й куряви. Стотисячну армію робітників поповнювали американці, французи, англійці, німці, італійці, іспанці, португальці, мулати, негри, китайці. Тут змішалися всі мови світу. Загони інженерів спочатку складалися переважно з американців, англійців, французів та німців. Та незабаром плавом попливли добровольці, що дістали вищу технічну освіту в учбових закладах усього світу,— японці, китайці, скандінави, росіяни, поляки, іспанці, італійці.

У багатьох місцях на французькому, іспанському й американському узбережжях, на Бермудських та Азорських островах з'явилися інженери Аллана з юрбами робітників і, як і на головних будівництвах, почали копати землю. Вони дістали завдання побудувати електростанції — Алланову «Ніагару», енергія якої мала повести його поїзди з Америки до Європи, а також освітити гігантські штольні й забезпечити їх повітрям. Скориставшись удосконаленою системою німців Шліка та Ліпмана, Аллан почав споруджувати велетенські резервуари, що їх під час припливу заповнюватиме морська вода; потім вода стрімко, з гуркотом падатиме в розташовані нижче велетенські басейни, крутитиме турбіни й добуватиме в динамо-машинах струм, а з настанням відпливу знов повертатиметься в море.

Металургійні й прокатні заводи Пенсільванії, Огайо, Оклахоми, Кентуккі, Колорадо, Нортумберленда, Дарема, Південного Уельсу, Швеції, Вестфалії, Лотарінгії, Франції приймали від Аллана величезні замовлення. Шахти збільшували видобуток вугілля, щоб задовольнити зрослий попит на паливо для транспорту й доменних печей. Ціни на мідь, сталь, цемент нечувано підскочили. Потужні машинобудівні заводи Америки і Європи не припиняли роботи й уночі. У Швеції, Росії, Угорщині й Канаді вирубували цілі ліси.

Справжній флот вантажних пароплавів і вітрильників безперервно курсував між Францією, Англією, Німеччиною, Португалією, Італією та Азорськими островами, між Америкою і Бермудськими островами, постачаючи будівництва матеріалами й робочою силою.

В океані плавало четверо суден синдикату з найвидатнішими вченими (переважно німцями та французами) на борту, які на тридцятимильній ширині провадили виміри й здійснювали контроль глибин над кривою тунелю, спроектованою на основі океанографічних даних.

З усіх станцій, будівництв, пароплавів, промислових центрів день і ніч тяглися невидимі нитки до будівлі Тунельного синдикату на розі Бродвею і Уолл-стріт, а звідси в одні-однісінькі руки — в Алланові руки.

За кілька тижнів напруженої роботи Аллан пустив у дію величезну машину. В його справу втягувався уже весь світ. Його ім'я, донедавна ще нікому не відоме, світилося над людством, як метеор. Ним цікавилися тисячі газет і журналів, і через деякий час на земній кулі не було жодного читача, який би не знав з усіма подробицями Алланової біографії.

Але ця біографія була аж ніяк не буденна. З десяти до тринадцяти років Аллан належав до армії невідомих мільйонів, які проводять життя під землею і про яких ніхто не думає.

Аллан народився в західному вугільному районі, і перше, що вкарбувалося йому в пам'ять, був вогонь. Уночі в небо, куди не глянь, здіймалися вогненні омахи, ніби обняті полум'ям голови велетенських чудовиськ, що намагалися злякати Мака. Навпроти височіли доменні печі, і вогонь вихоплювався з них, немов розпечена гора, а червоні від полум'я люди з усіх боків спрямовували на нього водяні струмені, поки все зникало у великій хмарі білої пари.