Ярослав Мудрий - Кочерга Иван Антонович. Страница 12
М и л у ш а
Ладо, любий мiй!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зiронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бiдняточко, в землi отiй чужiй!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,
Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всiх ярах шукали!
Тiкай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мiй човен на Днiпрi
Чекає нас - збирайся, до зорi,
Цiєї ж ночi рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорi! Не можу я збагнуть...
Покинуть все... домiвку, батька, Київ,
Могили рiднi...
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зi мною там нове життя зорiє,
А тут лише могила i тюрма.
У мене там в ряснiй Тьмутараканi
Своя господа, власная земля,
Свiй корабель, на ньому в полюваннi
За здобиччю по морю я гуляв...
То як же ти не хочеш вiльну долю
З твоїм коханим зараз роздiлить!
М и л у ш а
Ой лишечко... Не можу ж я без болю
Покинуть Київ... Не спiши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рiшати треба... Далi буде пiзно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Пiду до князя знов,
Благатиму... невже лишать вiтчизну,
Могили... батька...
(Плаче).
Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплюється).
Зажди, благаю... хоч одну цю нiч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли менi захочеш щось сказати...
А щоб тебе покликати iз хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мiй любий, обережним будь,
Навколо варта... можуть-бо почуть,
Цiлує його й тiкає. Журейко зникає в кущах.
III
Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з запаленими свiчками в руках, Гаральд i Єлизавета, дружки.
В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.
Д i в ч а т а
(спiвають).
Iз нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Курили ми ладан i сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,
З'єднати коханих вiнок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
1 Лель - бог кохання.
М и к и т а
(сумно дивлячись на похiд).
Чудовий спiв кохання i життя
Звучить менi як пiсня погребальна
Безумних мрiй, що їх без вороття
Я поховав навiк в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря... нiколи на путi
Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.
Iди й тепер шляхом своїм прозорим,
Нехай нiхто його не замутить...
А я клянусь зректися мсти i зла,
Щоб тiльки ти спокiйною була.
(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).
Свiчки i спiв розтанули у тьмi,
I згасло свiтло на шляху моєму...
I хто ж його тепер освiтить...
До лави нечутно пiдходить Джема - та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється до нiг Микити i цiлує йому руку.
М и к и т а
(здригнувшись).
Джема!
Д ж е м а
(нiжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мiй...
Я знаю, ти кохаєш королiвну...
Забудь її... i серця не гнiти...
Тобi ж бо з нею щастя не знайти...
М и к и т а
Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi...
Iди собi.
Д ж е м а
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бiдну Джему,
Не однiмай це щастя чарiвне -
Тебе кохати палко i таємно...
М и к и т а
(здивовано).
Опам'ятайсь, безумна! Я монах!
Д ж е м а
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах... Я знаю...
Великий ти сеньйор в своїх краях,
Лиш серця жар пiд рясою ховаєш...
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пiзнавати.
В твоїй душi я бачу гнiв i месть,
А на чолi - сеньйорiв горду честь...
Ти, мабуть, князь...
М и к и т а
Мовчи! Важкий тягар
Поклав менi на плечi долг суворий.
О, якби мiг позбутись я примар,
Якi за мною йдуть слiдом з докором!
Дивись... i зараз... бачиш... вже прийшли.
Iди собi... залиш мене.
Д ж е м а
Не треба!
Я прожену примари всi страшнi,
Я поцiлую... пригорнусь до тебе.
М и к и т а
(м'яко).
Iди вiд мене... вирiшить ця нiч
Мою судьбу... iди... прощай.
Д ж е м а
(раптом оповиває його шию руками i цiлує).
Коханий!..
IV
З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.
Р а т и б о р
Внемли, Микито. Час настав. Востаннє
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань i мсти!
Д а в и д
Наповнився сосуд.
Р а т и б о р
Гримить труба!
Д а в и д
Звершиться божий суд.
Р а т и б о р
Нехай твiй меч окови розiрве
I поразить Ахава.
М и к и т а
(гнiвно).
Геть iдiть!
Доволi вже дурних, порожнiх слiв!
Я знаю сам i вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Iдiть собi.
(Повертається, щоб вийти).
Р а т и б о р
Спинися, раб лукавий!
Опам'ятайсь! Якби ти тiльки знав
Останнє зло, останнiй грiх кривавий,
Що Ярослав безбожно учинив!
То слухай же, безумний. Вiн убив
Твого отця, чесного Коснятина!
М и к и т а
(вiдсахується вражений).
Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!
Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Р а т и б о р
Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.
Послухай свiдка, хай розкаже вiн.
Повiдай все, Стемире, син Збислава.
Третя чорна постать виступає вперед.
С т е м и р
Я з Мурома. Велiнням Ярослава
Бисть убiєн Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амiнь.
Прийми господь його в свої оселi.
Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у галереї. Весiльний похiд вертається з церкви.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе вiн змеле!
Зникають всi троє. Дiвчата спiвають.
Д i в ч а т а
Iз нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Роздавимо грона ми в чашах златих
I соком червоним наповнимо їх!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Як повная чаша любов на землi!
М и к и т а
(пiдводиться хитаючись).
Не жди часу... О недостойний син...
Невже я мiг, забувши поклик горнiй,
Ганебно жити в кривдника мого...
I хлiб його не став у мене в горлi,
Отрутою не опекло вино...
Так, хто в життi захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божi жорна...
Бо мудрою буває тiльки мить,
Яку в життi нам не дано спинить.
Повiльно йде в глибину саду.
V
За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Гаральд не знає?
У л ь ф
Нi. Йому сказать -
Це значило б усю зiрвати справу,