Алмазне жорно - Кочерга Иван Антонович. Страница 14

Довга пауза.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знає цей рицар, хто ви i якого роду?

Б р а г i н с ь к а. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток?

Б р а г i н с ь к а (палко). Нi. Мiй рицар вiддав би цей наперсток тiльки разом iз життям.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, обмiрковуйте вашi слова. Багато золотих мрiй роїться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке життя, i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що вашi слова кидають смертну тiнь на iншу людину.

Б р а г i н с ь к а (гордо). Я знаю, що кажу.

Д у б р о в с ь к и й (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi, що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темної ночi, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг це бути один з гайдамакiв? Знов нагадую вам - не змiшуйте дiвочих мрiй з грубим, але правдивим життям.

Б р а г i н с ь к а (обурена, гордо). Я не хочу навiть вiдповiдати на цю образу.

Д у б р о в с ь к и й (усмiхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введiть злочинця.

V

Брагiнська залишається стояти бiля стола, трохи вiдступивши, поклавши руки на спинку крiсла.

Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрикує i робить невiльний рух до Iлька.

I л ь к о. Гельця!

На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть змiнюється жахом, розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, знаєте ви цього чоловiка?

Б р а г i н с ь к а (ступає крок до Iлька, очi її широко розкритi, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп... Гайдамака... (Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка!

Вона стоїть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла.

Д у б р о в с ь к и й (до Iлька). Лук'ян Iлько, чим вiддячила тобi панночка, крiм цього наперстка?

Р у ж и н с ь к и й (пiдводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!

Д у б р о в с ь к и й (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай.

I л ь к о. Вона... вона... (Вагається). Вона поцiлувала мене.

Загальний рух.

Б р а г i н с ь к а (вiдразу почервонiла, кричить iстерично). Хлопа! Нi... Нi... Не його, не його, нi! (Падає в крiсло i здригається вiд iстеричних ридань). Який глум... який сором, роздягли, намучили... перед всiма.

Р у ж и н с ь к и й пiдходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює i щось шепче.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте вашi слова, чи знаєте ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, вiн бере на себе вину за всi ексцеси i злочинства тiєї ночi.

Л а б е н ц ь к и й. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумлiння свiдка.

Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, рiшуче). Нi. Я не знаю цього чоловiка. (Падає в крiсло).

I л ь к о. Спасибi вам, пане суддя, ви бажали менi добра. Але тричi зреклася хлопа вельможна панна, бо нiколи не простить панянка, що хлоповi завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетськiй душi.

Брагiнська пiдводиться, схвильована, i знову сiдає.

Д у б р о в с ь к и й (бере вiд Лабенцького заготовлений аркуш i тихо кiлька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.

VI

Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, якi становляться рядом з Iльком. Напружене мовчання. Дубровський надiває шапку, обидва пiдсудки роблять те саме.

Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Пане возний! Одчинiть дверi, щоб усi вислухали смертний декрет.

Брагiнська скрикує. Загальний рух.

В о з н и й (пiдходить до середнiх дверей i тричi вiдчиняє i зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Silentium* (* Мовчання (лат.).), панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричi цi слова).

Д у б р о в с ь к и й (читає). "Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з пiдсудками Виверським i Лабенцьким, обмiркувавши фортельнi вчинки i гайдамацькi ексцеси нижчеменованих лотрiв i людей свавiльних перед судом нинiшнiм очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, вирозумiвши i зауваживши вини кожного, а меновите* (* Поiменно (лат.).): Прокопа Скрягу, яко бунтiвника i бродягу, що наводив донських козакiв на пана Спендовського i сам його бив i грабував, i, яко сам признався, iнших шляхетних панiв окрутне забив i грабував; Лук'яна Iлька, як бродягу i лотра, що вкупi з iншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великiє шкоди, гвалт i душогубство вчинив, не дбаючи нiчого на боязнь божую i на право посполите, - суд нинiшнiй за таковиє їх виступи i вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу i Лук'яна Iлька на стинання шиї декретує i на екзекуцiю до регiментаря Стемпковського в Кодню надсилає. Мусiя Шенчика, що його участь в гайдамацьких ексцесах не доказано, залишити аd resolutionem* (* До вирiшення (лат.).). Пане возний, виведiть злочинцiв.

Брагiнська скрикує i пiдводиться.

С к р я г а (Iльковi). Не помiг тобi панянський поцiлунок, Iлько.

I л ь к о (до Брагiнської з презирством). Прощавай, ясновельможна графине. (Зараз же нiжно). Прощай i ти, Гельцю, дiвчино з золотим наперстком, що пригорнулася в однiй льолi в мене на грудях в ту чудову нiч...

Вартовi виводять усiх трьох.

Б р а г i н с ь к а ревно плаче. Ружинський її виводить. Пан Мишка виходить за ними.

VII

Сутенiє. Гайдук запалює канделябри на столi.

Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, введiть Василя Хмарного.

Возний вiддав розпорядження. Ружинський повертається в залу i сiдає на перше своє мiсце.

Д у б р о в с ь к и й (дивиться на свiй годинник.) Пане Лабенцький, чи повiдомили ви княгиню Вiлькомiрську про скiнчення вiдстрочки?

Л а б е н ц ь к и й. Так, вельможний пане.

Р у ж и н с ь к и й (пiдходить i кидає на стiл папiр). Ось лист вiд княгинi Вiлькомiрської, що уповноважує мене зректися викупу з огляду на скiнчення строку.

Д у б р о в с ь к й й. Занадто вже зрiкаються сьогоднi шляхетнi панi. За яким дияволом було заводити цю собачу комедiю? (Кидає папiр).

Р у ж и н с ь к и й (спалахнувши i хапаючись за шаблю). Занадто ви дозволяєте собi, пане Дубровський!

Д у б р о в с ь к и й (у страшнiм гнiвi). Графе Ружинський! Я звелю зняти вам голову за те, що ви осмiлюєтесь хапатись за шаблю перед судом! Не досить того, що ви клопочетесь, мов стара баба, щоб не випустили звiра, якого ви роздратували! (Ружинський вiдходить на своє мiсце, зiгнувшись i злiсно стискуючи кулаки). Але ви допнетесь лише того, що я помилую його власним моїм правом.