Святий Валентій - Франко Иван Яковлевич. Страница 2

Свою най­ви­щу лас­ку: хрест свій, біль,

Терпіння, бідність, - твоїми ру­ка­ми

Позбавлені її, підуть ши­ро­ким

Проклятим шля­хом у огонь пе­кельний!

І хто ж ти є, що ду­маєш нуж­ден­ним

Обманом сво­го ро­зу­му й чут­тя

Перевернути муд­рий суд гос­подній?

І чом ти ду­маєш, що біль і го­ре

Єсть злом? Сліпий! Од­но лиш є

Добро на світі - те, що нас збли­жає

До вічно­го доб­ра, що уби­ває

В істоті нашій грішно­го Ада­ма, -

Се біль тілес­ний, го­ре, бідність, му­ка!

А ти хва­лиш­ся людською люб­вою,

Не зна­ючи, що се най­тяж­чеє

Твоє прок­лят­тя! Бо лю­бов ота

Стосотними таємни­ми нит­ка­ми

До роз­кошів, по­кус, от­ру­ти світу

Тебе прив’язує! Пор­вать, стоп­та­ти

Ту грішную лю­бов - се пер­ший крок

До ви­щої, гос­подньої люб­ви!”

Немов ра­же­ний гро­мом, ос­товпів

Валентій. Все, в що вірив від ди­тинст­ва,

З чим зжив­ся, що лю­бив, усе, усе

Валилось, в по­рох роз­па­да­лось тут

Від тих стра­шен­них слів. Як в’яне дре­во,

Сокирою у ко­рені підтя­те,

Так він схи­ливсь і ру­ки опус­тив,

А лиш безк­ровні гу­би про­шеп­та­ли:

“І що ж чи­ни­ти, що чи­ни­ти маю?”

“Шукай по­пе­ред всього, - мо­вив дід, -

Лиш царст­ва бо­жо­го і правд йо­го,

А про­че все при­ло­житься тобі”.

І се ска­зав­ши, вий­шов із хо­ромів.

“О бо­же мій, і де ж йо­го шу­ка­ти?

Які стеж­ки ве­дуть до нього? Як

Свій ум без­сильний на­ост­ри­ти змо­жу

До ро­зуміння правд тих так страш­них?

О бо­же мій, - стог­нав Ва­лентій, - зми­луй­сь

І освіти мій ум, мій бідний ум!”

Но ум йо­го вже освіче­ний був!

В душі йо­го під на­по­ром страш­них

Старечих слів вже пук­ла ми­лоз­вуч­на,

Жива стру­на гар­монії чут­тя

І ро­зу­му, упа­ла віра в се­бе,

І в труд свій, і в лю­дей; на світ цілий

Він гля­нув враз мов інши­ми очи­ма!

Із спальні вий­шов батько, повітав

Сердечне і поцілу­вав йо­го;

Та не по­чув Ва­лентій вже теп­ла

В повітанні і поцілуї тім,

Не ра­ду­вавсь ду­шею, не спи­тав

Вітця, як спа­ло­ся йо­му, що сни­лось,

Не по­ба­жав щас­ли­во день про­бу­ти.

І ти­хо відійшов отець від нього,

Не сміючи роз­пи­ту­вать, що ста­лось,

І в серці ок­рив­ши жаль батьківський свій.

Валентій чув се все і доб­ре знав,

Що батько бу­де му­чи­тись весь день

Отим йо­го повітан­ням хо­лод­ним;

Щось на­че шарп­ну­ло йо­го за сер­це:

Біжи і кинься батькові на шию,

Сльозами змий той хо­лод неп­ри­род­ний!

Но тут зга­да­ли­ся сло­ва стар­ця:

“Хто ра­ди ме­не не по­ки­не батька,

Той не­дос­тоїн бу­ти враз зо мною”, -

І він ос­тавсь, мов кам’яний, на місці.

Ввійшов не­вольник і на зо­лотій

Тарілці з смир­ним пок­ло­ном по­дав

йому пре­пиш­ну, пур­пу­ром го­рю­чу

Лікійську ро­жу. “Сільвія Мамілла

Поздоровляє вранці дру­га сво­го,

Бажаючи, щоб день йо­го днесь був

Приємний, на­че за­пах сеї рожі”.

Оті сло­ва, люб’ячою ру­кою

Начеркнені на звит­ку па­пе­ровім,

Котрим об­ви­тий був ба­дильок рожі,

Мов ост­рий ніж, уда­ри­ли у сер­це

Валентія. Поблід і зад­ри­жав

Нещасний. Сільвія Мамілла! Ах,

Мов сон чарівний, мов яка не­зем­на

Поява, ціль, ба­жан­ня всіх лю­дей,

Мов квітка з раю - ста­ла пе­ред ним

Та дівчи­на, напів іще ди­тя,

А вже і вповні жен­щи­на. До­по­ки

її не ба­чив, до­ти і не ду­мав,

Що мо­же жен­щи­на так сильно, ціло

Заполонити ум, мис­ля­чий ум.

А як її по­ба­чив - рік ми­нув, -

То й сам не стя­мив, що се дієсь з ним...

Та ні вже! Не до спо­ми­нок лю­бов­них

йому в тій хвилі! Мов ро­же­ва хма­ра

В палкім промінні сон­ця, про­миг­ну­ла

В душі йо­го щас­ли­ва та й бо­лю­ща

Доба лю­бов­них зітхань, сліз, надій

І роз­ча­ро­вань, болів і утіх,

Таємних, страс­них пог­лядів, слу­чай­них

Хвилевих стріч, німих за­пи­тань, приз­нань.

Уриваних в півслові, - та щас­ли­ва

Доба свя­тої пер­шої люб­ви!

Вона ми­ну­ла. Нині всі йо­го

Надії й сни спов­ни­лись; та, кот­ру

Він по­лю­бив, йо­го взаїмно лю­бить

І гідна щи­рої люб­ви; ще місяць,

І він на все наз­ве її своєю.

Ох, аж до нині ра­на як же він

Щасливий був! Які ро­жеві ду­ми

Снував він про своє й її бу­ду­ще!

Тепер зміни­лось все, мов грім уда­рив

І в пил роз­бив пре­чуд­ную бу­до­ву.

“Любов ота сто­сот­ни­ми нит­ка­ми

Тебе прив’язує до зло­го світу!

Вона - по­ку­са до гріха, сам гріх!

Порвать, стоп­тать її - се пер­ший крок

До ви­щої, гос­подньої люб­ви!”

Оті сло­ва, мов ко­ле­со млинське.

Загуркотіли в го­лові йо­го, -

І він дри­жа­чи­ми ру­ка­ми взяв,

Пошарпав на шма­точ­ки пиш­ну ро­жу,

Роздер письмо, зло­жив все на тарілку

І грізно при­ка­зав слузі: “Іди,

Озьми і за­не­си се пані своїй!”

Слуга глядів хви­ли­ну ос­товпілий,

З роз­ня­тим ро­том, мов не ро­зумів

Тих слів; но, ба­ча­чи зловіщу хма­ру,

Навислу на Ва­лентія чолі,

Пішов по­ну­рив­шись, не­на­че чув,

Що вість не­се страш­ну, убійчу, лю­ту.

В німій роз­пуці вів за ним очи­ма

Валентій; сер­це рва­лось в нім, всі нер­ви,

Всі сус­та­ви кри­ча­ли: “Зу­пи­ни

Раба! Пе­ре­ка­жи йо­му при­хильне сло­во!

За що вби­вать не­вин­неє дівча,

Що відда­ло тобі свою лю­бов?”

Но стать стар­ця йо­му яви­лась знов,

Згадалися йо­го сло­ва, - і ум

На ре­тязі залізнії замк­нув

Страждуще сер­це, щоб не дос­ту­пи­ло

До нього роз­бун­то­ва­не чут­тя, -

І він ос­тавсь, мов кам’яний, на місці.

Но вже не­дужі об­ляг­ли па­ла­ту.

Їх сотні йшли: у ла­хах і в пор­фирі;

Мов гомін га­личі, так сто­пи їх

І зой­ки висіли у воз­дусі.

Здригнув Ва­лентій, вчув­ши сто­ни ті.

В душі йо­го рво­ну­лось щось, не­мов

Навикнення не­одо­ли­ма си­ла

Тягла йо­го до лю­бої ро­бо­ти.

Но враз зга­да­ли­ся сло­ва старцй:

“І чом ти ду­маєш, що біль і го­ре

Єсть злом? Во­ни - од­но доб­ро на світі!

На лю­дях тих гос­подній суд; гос­подь

Їх тис­не бо­лем, мов ви­но в тис­карні...”

І він по­чув, як звільна за­ми­каєсь

У нього сер­це на їх біль і му­ку.

“Нехай терп­лять! їм бог свій хрест дає!”

Но ось збли­жаєсь гомін і зма­гаєсь.

Не мо­жу­чи дож­да­тись ліка­ря,

Товпа ва­лить у двір, ре­ве, бла­гає:

“О, зми­луй­ся, не по­ки­дай бо­лю­щих!”

І знов щось рвесь в душі йо­го мо­гу­че

Здоровеє чут­тя пе­ре­ма­гає,

Не ду­ма­ючи - він іде до них.

Но - бо­же! - як відмінни­ми очи­ма

Глядить він нині на ті ку­пи бо­лю

І нуж­ди, що, не­на­че чор­на хма­ра,

Перед йо­го очи­ма пе­ре­хо­дять!

Він досі ба­чив тільки біль і нуж­ду

І на їх дно очей не за­пус­кав.

Зато як мно­го влас­ної ви­ни,

Розпусти, зло­би, бруд­но­ти і зра­ди

Побачив нині! Як гид­ки­ми нині,

Як низьки­ми, фальши­ви­ми, з дже­рел

Брудного са­мо­любст­ва йду­чи­ми,

Здались йо­му пох­ва­ли і по­дя­ки,

Поклони, сто­ни й сльози тих лю­дей!

І він міг досі ди­ха­ти тим ча­дом,

Міг жи­ти в нім і лю­бу­ва­тись ним

І ще се­бе здо­ро­вим ува­жа­ти!

О го­ре, го­ре! Людська сліпо­то!

Немов рос­ти­на, у кот­рої корінь